САМОСУДНА РОЗПРАВА — 20-ТІ РОКИ Й СУЧАСНІСТЬ

Недавні наші дев’яності й уже давні роки двадцяті мають кілька спільних рис. У 20-ті розвалилася Російська імперія, у 90-ті — Радянський Союз. І в першому й у другому випадку в державі зникла реальна влада, зруйнувався звичний побут; каламуть із дна піднялася на поверхню (із дна душ, передусім) і, як наслідок, на просторах рідної землі розпочався розгул бандитизму. На мою думку, цікаво порівняти реакцію народу на бандитизм у 20-ті роки з реакцією на бандитизм у 90-ті — 2000-ні та спробувати зрозуміти, чи змінився за сім десятиліть дух народу.

«Люди озвіріли»

Досі не виданий, але досить відомий краєзнавець і побутописець Степан Нєхорошев, закінчивши черкаську вчительську семінарію, у липні 1920-го прибув у с. Безбородькове (нині — Драбівський район). Ось його перше враження: «У селі — пекло. Люди озвіріли. За дві години до мого прибуття селяни самосудом убили 14 зв’язаних бандитів, котрі тероризували весь район. Я стояв — повз мене протікав струмок крові. Бандитам відрубували руки, ноги, вилами кололи в живіт, голоблями били по голові. Крик неймовірний. Страшно! Страшно мені!»

Нам зрозумілий затаєний жах на обличчі молодого вчителя. Йому належало жити серед цих людей, навчати їхніх дітей розумного, доброго, вічного... А навколо — кривава громадянська війна; усе хитливе, все нестабільне... Ще зовсім недавно чекали в Черкасах поляків, а тепер армія Уборевича, яка відбила в травні в поляків сусідні Канів і Межиріч, воює з ними в Галичині. А Біла Добровольча, що стояла торік у Черкасах, — нині в Криму замкнена... Чи замкнулася, нагромаджуючи сили? По-різному ще може повернутися, по-різному...

Аби відчути, у контексті яких подій сталася трагедія в с. Безбородьково, наведу цитату зі зведення особливого відділу 13-ї армії червоних за 23—24 червня 1920 р., де серед даних про втрати по різних частинах, відзначено: «156-та бригада — всі до одного полягли під напором противника». У цій фразі — усе божевілля часу. А Ради на місцях швидесенько зміцнювалися, господарювали, ось і вчителювати направили... Правда, від бандитів захистити людей поки що не в змозі; та при цьому змушені і зброю в населення вилучати. Але вила — також зброя ...

Випадок, описаний С.Нєхорошевим, не був винятком. Є підстави вважати, що самосудні розправи в 20-ті роки відбувалися в багатьох українських селах. Архіви проливають світло на цікаве для нас питання.

У ніч на 27 лютого 1922 р. у с. Келеберда Золотоніського повіту пограбували млин... У селі забили на сполох, влаштували облаву та схопили трьох озброєних бандитів. Вирок сільського сходу, на який зібралося 300 чоловік, був простий: «спійманих бандитів розстріляти на очах у сходу». Що напевно й виконали... якщо патронів не пошкодували.

Двадцяті роки були динамічними. Внутрішня політика молодої влади видозмінювалася, мутируючи, буквально з життєлюбством вірусу, являла народові штами-новинки: військовий комунізм, безсудні розстріли, продрозкладку, заручників, ревтрибунал, НЕП, продподаток, інститут відповідачів, єдиний сільськогосподарський податок... Тому скажена розправа над бандитами в липні 20-го й самосуд у лютому 22-го — події схожі, але відбувалися вони в різних умовах. У різних часових контекстах. Нам важливі подробиці. Вдивимося.

Куди селянину податися

22 серпня 1921 р. голова Раднаркому УРСР Х.Раковський підписав директиву № 639, яка передбачала запровадження інституту відповідачів. Не згадавши про цю постанову, не можна говорити про життя села того часу. Директиву розіслали в усі губернії. У Києві стисле харківське послання перетворили на великий документ, створивши моторошний наказ №2 з 21 пункту й безлічі приміток.

Наказ установлював, що «відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного селища покладається на «відповідачів», котрі «намічаються» спеціальною комісією». «Відповідачі на відміну від заручників залишаються на місці проживання й не мають права відлучатися без дозволу місцевого комнезаму». «У разі вбивства чи поранення в селі бандитами представника радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму розстрілюється з відповідачів подвійна кількість; питання, хто саме, вирішується жеребом, який тягнуть усі відповідачі...» Буквально наступного дня в деяких «неспокійних селах» після одержання наказу склали списки «відповідачів». У графі «загальна характеристика» «відповідача» варіюються нищівні ярлики: «злісний куркуль», «ховає бандитів», «неблагонадійний елемент», а десь навіть і «карний бандит». У тих селах, де до списків справа ще не дійшла, загроза їхнього складання існувала реально. Отож у 22-му в селян був додатковий стимул ловити бандитів: із списків могли виключити.

Документи радянських років навчають нас розрізняти бандитизм карний і бандитизм політичний. Звісно, «відповідачів» вигадали як засіб у боротьбі з політичним бандитизмом. Доповідь Прохоровської волосної трійки для боротьби з бандитизмом від 23 березня 1922 року прояснює для нас усі тонкощі згаданого питання: «Головне завдання трійки було та є викорінення політичного бандитизму, бо карний бандитизм зачіпає особисті інтереси заможного селянства, й самі селяни намагаються знищити такий... Щодо політичного бандитизму виходить зовсім навпаки, бо в ньому частина заможного селянства бачить своїх захисників від сільської бідноти». Читай, від комнезаму.

Позиція радянської влади (радвлади, як писали) зрозуміла. А думка «частини заможного селянства»?

Заможному селянинові, як людині нормальній, по суті, було все одно, хто зачіпає його особисті інтереси. Тому він не бачив особливих відмінностей між бандою дезертирів, котра нишпорить з обрізами лісами та дорогами, і продзагоном, котрий нишпорить тими самими лісами й дорогами, але з гвинтівками й мандатом, та ще й у супроводі місцевих хлопців із комнезаму. Людині все одно, хто прирікає її на голод, відбираючи зароблене. Немає різниці? Виходить, і метод захисту один — засідка, вила, наган, обріз.

Спонукальний мотив для організації першої засідки на банду дезертирів і на продзагін — один. Тому обидві ці акції в певному сенсі можна віднести до самосудних. Лише в одному випадку влада співчутливо витлумачує акцію як необхідну самооборону (а то ще й Радам хліба не буде), а в іншому — випад проти радянської влади.

У літературі останніх 15 років політичний бандитизм у нас іменується не інакше, як повстанським рухом. Справді, селянських повстань («куркульських» за радтермінологією) було в гинучій Російській імперії хоч греблю гати. У «Архипелаге ГУЛаг» О.Солженіцин наводить виписку з огляду діяльності ЧК по 20 губерніях за півтора року (1918+1/2 1919): «кількість придушених повстань — 344». А скільки ще попереду! Досі не полічили. Не те що селянський рух — ланцюгова реакція війн! Є що історикам досліджувати й описувати. Але, виявляється, головне для нашого історика — трактування! І ось у нинішній літературі під події тієї доби, як часто бачимо, спритно підводиться ідеологічно вірна підкладочка, а вся історична картина облямовується кон’юнктурним орнаментом. Цей труд народних умільців, можливо, і здатний порадувати чиєсь око, але для з’ясування істини, на жаль, додати в змозі небагато.

Різноманітних ідей, придатних для прикрашального орнаменту, завжди витає багато. Мабуть, зародки ідеологічних настанов, які офіційно проголошуватимуться в суспільстві та світі через сотню років, уже присутні в певних явищах і сьогодні. Але в роки найгостріших криз, коли постає непусте питання: чим завтра дітей годувати та як вижити? — у селі з лушпиння гасел і плакатів виходила на поверхню найдавніша ідея — збереження роду.

Влада й самосуд

Ставлення до самосудів у молодої радянської влади було творче. У певні моменти — схвальне, а в інші — роздратоване. Офіційно та гласно влада пропагувала справедливий народний суд. Але за визначених обставин...

У січні 1921 «відповідачі» узяли найактивнішу участь у вистежуванні банди (загону) О-ка. У результаті самого О-ка поранили й затримали. А одного з його бійців, котрий встиг сховатися, «відповідачі» схопили в с. Качали. Впіймали й задушили. Від влади «відповідачам» оголосили подяку й пообіцяли, що «за умови повторення «відповідачі» с. Качали звільнятимуться», тобто, виключатимуться зі списків. Це — схвалення.

А ось відчувається роздратування. У червні 1922 р. Звенигородська газета «Селянська біднота» повідомляла про спробу влаштувати самосуд над бандитами-грабіжниками в с. Ольховець. Тритисячний сход прийняв рішення: «13 чоловік розстріляти, а трьох передати суду революційного трибуналу». Від негайної розправи бандитів урятувало лише те, що в село в цей час прибув голова повіткому із загоном міліції. Тритисячний сход — для влади це вже неприємна надактивність.

Очевидно, в гострі моменти органи влади самі охоче переймали народні методи виживання. Адже за поганих показників недовго й кабінету позбавитися, а разом із ним і голову втратити.

18 липня 1923 у м. Корсунь проводилася нарада Шевченківської окружної комісії з б/б. Питання порядку денного: «Про ведення боротьби з карним бандитизмом». Серед рішень: «Оголосити Звенигородський район ударним. Звенигородській комісії провести цілковиту ліквідацію злочинного елемента, нехай і не спійманого на місці злочину, але за всіма даними запідозреного в часткових карних злочинах»... У часткових карних злочинах... Добре вміли формулювати! Район оголошено ударним, а що ж «відповідачі»? Виявляється, серед них пасивність! Ось у с. Кисловці бандою з чотирьох чоловік убито червоноармійця, котрий стояв на посту, потім ця сама банда задушила п’ятирічну дівчинку. Банда сховалася в селі Ступічне.

Помічник уповноваженого Шевченківського ГПУ 25 липня 1923 р. підписує висновок: «Розглянувши слідчі матеріали про те, що бандити (названо чотири прізвища), котрі переховуються, сховалися в с. Ступічному... Відповідачі в спійманні ніяких заходів не проявили й узагалі відповідачі с. Ступічного вкрай індиферентно ставляться до своїх обов’язків, а тому матеріали направити на засідання ОВС для застосування до відповідачів с. Ступічного наказу № 2...» Слова «вкрай» і «обов’язків» у тексті виділені.

Після штрафів або розстрілів — активність відповідачів зростає. Тому бажано тримати села в напрузі. А як? Що ж тут голову ламати! «Для оздоровлення пасивності відповідачів і залучення останніх до боротьби з бандитизмом розстріляти колишнього старшого відповідача С...» «Узяти з інституту відповідачів п’ять чоловік і зрадити суду Надзтрійки...»

Заходи надзвичайних трійок були дійові.

«Закопати живими в землю!»

Але виникали ситуації, коли нікого підстьобувати й не потрібно було. Самосуд ставав тією необхідною мірою самозахисту, що давала селу шанс вижити. За звірством ці заходи могли й не поступатися бандитським. Ось виписка з акта від 10 вересня 1922 р., складеного на сході с. Топилівки Чигиринського повіту (виписка публікується з непринциповими скороченнями, імена й ініціали з етичних міркувань змінено, стилістику збережено). «На сход прибігла схвильована й у розтерзаному вигляді громадянка М.А., дружина Ф.А. Вона заявила, що її чоловік Ф.А. із його синами Митрофаном і Федором мають зв’язок із бандитами, котрі гніздяться на островах річки Дніпро, грабують, крадуть, і що недавно вони вбили громадянина с. Топилівки Антона Ч., загарбане при цьому майно продали в м. Черкасах. Водночас вказана вище громадянка повідомила, що в звинувачуваних нею є вогнепальна зброя...»

Народ негайно кинувся до будинку озброєних бандитів і заарештував їх. Цитуємо далі. «Допит згодом через обставини перетворився на суд. Вимушені загрозливою обстановкою, звинувачувані шляхом перехресних запитань, винні зізналися... У натовпі зростало обурення, яке перетворилося зрештою на сліпу лють, для якої вже не існує ніякого упину. Особливо сильний вибух люті народної викликало зізнання злочинців у вбивстві Антона Ч. Цей злочин був ще занадто свіжий в пам’яті народу й занадто жахливий за звірячими формами, в яких його вчинили...» На сході був присутній в.о. голова сільради С.А., котрий, як зазначено в акті, «неодноразово намагався впливати на присутніх в заспокійливому дусі, пропонуючи передати винних у розпорядження влади...» Але в сходу були свої резони, і «натовп вирішив для прикладу та для наганяння жаху вбити злодіїв, закопати живими в землю. Що відразу й зробили на сільському цвинтарі». Під актом стоять підписи 45 селян, підписи завірені головою сходу й секретарем, усе це скріплено печаткою.

Чому ж сход не захотів передати бандитів до суду? У селян на суди завжди надія була слабка.

Під час розгляду діяльності нарсудів у Шевченківському окрузі за 1926 р. відзначалося, що заміна судами розстрілів на тюремний термін викликає в селян негативну реакцію. Після того, як у с. Суботів Чигиринського району ватажку банди С. суд замінив розстріл на 10 років позбавлення волі, селяни заявили, що в майбутньому не даватимуть ніяких показань свідків проти бандитів, і попередивши їх, коли С. випустять на волю, щоб встиг переселитися, бо помста для С. «неминуча».

Голота та її вигадки

У с. Шабельники Чигиринського повіту 3 вересня 1922 р. відбувся самосуд над односільчанином Н., котрий займався «Викраданнями коней на ярмарках, грабежами в селі й на полі хліба в своїх односельців». Сход ухвалив: «Засудити Н. до найвищої міри покарання — вбити, про що донести органам влади для відома». Під актом сходу стоять підписи 171 людини.

Цей випадок нагадує розправу своїх над своїм, котрий «засвітився». У ті самі роки в одному глухому лісовому селі, що промишляло грабежами й розбоєм, сход присудив «убити» свого односільчанина N за те, що той попався в Золотоноші на ярмарку під час продажу краденого коня. Не за те, що вкрав, а за те, що попався. Тепер, виходить, чекай міліцію, будуть обшуки, цього N рано чи пізно схоплять, і він там понарозповідає... А немає винного — немає проблеми. Приїде влада, а їй — акт під ніс, мовляв, самі впіймали бандюгу, і вже закопали, а ви не тривожтеся. Уночі в двері хати N постукали. Він уже знав: кат (чоловік, призначений сходом) по його душу прийшов. Попрощався невдаха з дітьми та дружиною, вийшов на ганок і одержав кулю в серце. Дружина вночі потихеньку його поховала. А його діти й онуки живуть у селі, усе пам’ятають, не забувають...

До революції сільська община жила за законом, спорідненим із нинішнім законом «Про самоврядування». Повноваження були досить широкі, сход вирішував багато питань. Міг, скажімо, злодія виселити з села. Це була найвища міра. Але вершити суд, а тим більше страчувати, сход, звісно, прав не мав. Десь у М.Горького описано, як сход ухвалив відкрити опечатану владою комору, аби видати селянам зерно. Вирішили: прив’язати до замка мотузку, за яку кожен присутній має смикнути, зриваючи замок. Що голіший, то мудріший. Крайнього не знайти. Кругова порука.

Общинна свідомість, кругова порука прийшли з давнини. У Біблії, приміром, ми знаходимо, як було покарано сина «однієї ізраїльтянки, котра народилася від єгиптянина», що хулив і злословив ім’я Господнє. Господь звелів Мойсеєві: «Усі, хто чув, нехай покладуть руки свої на голову його, і все суспільство поб’є його камінням» (Лев 24.10,14).

Скоріш за все, однією з мішеней під час запровадження інституту «відповідачів» була саме кругова порука. У директиві Х.Раковського читаємо: «Замість кругової поруки повинен бути запроваджений інститут відповідачів... має бути відзначена відома кількість осіб, на яку радвлада повинна накласти низку зобов’язань з боротьби з бандитизмом».

Ще за чотири з половиною місяця до директиви № 639, під час введення НЕПу й заміни продрозкладки продподатком, Х.Раковський розсилав до губерній телеграму-інструкцію (від 2 квітня 1921 р.) про те, кого й у яких місцевостях брати в заручники та за яких умов розстрілювати. Інститут заручників, звісно ж, не руйнував підвалин общинної свідомості, коли один відповідає за всіх, а всі — за одного. Той, хто в селі, відповідає за того, хто в лісі з обрізом. А тепер, після оголошення повстанцям амністії (літо 1921 р.) і при запровадженні інституту відповідачів, кожен мав змогу відповідати за себе, бо міг, відзначившись, бути особисто виключеним зі списку відповідачів, надавши своє місце кандидату, уже заздалегідь наміченому та внесеному до списку. Роль інституту відповідачів у руйнації общинної свідомості, здається, належною мірою в нас не осмислено.

Усе навкруг — колгоспне, усе навкруг — моє!

За 70 років вітчизна пройшла різні етапи розвитку. Була колективізація, був і голод. Згідно з указом «7/8» влада саджала «за колоски». До речі, нинішнього року можемо відзначити 70-річчя знаменитого указу. О.Солженіцин записав тюремну розповідь співкамерника: шість мужиків за колоски взяли й розстріляли. «Какая Салтычиха? — вигукує Олександр Ісаєвич, — какой самый гнусный и отвратительный крепостник мог бы УБИТЬ шесть мужиков за несчастные окоски?.. Да ударь он их только розгами по разу, — мы бы уже знали и в школах проклинали его имя».

Чи можна людожерські укази вважати законними чи слід віднести їх до самосудної сваволі влади, котра, можливо, мстилася за колишні страхи? Ніяких фактів про свавільні дії народу тієї доби, що бодай якось могли б потрапити в широкі рамки поняття «самосуд», автор не має. У повоєнні 40—50-ті, коли бандитизм цвів махровим квітом, села оборонялися десятихатками. Інваліди й жінки зі стукалками та свистками чергували ночами, ходили вулицями, перестукувалися. Кажуть, когось і ловили. Не виключено, були й випадки самосудних розправ. Отож судові архіви чекають на своїх дослідників.

Але були часи й м’які, тихі. Кожен, кому не ліньки, брав із рідного колгоспу все, що погано лежало. І так добре жити стало, що ніякої приватної власності й задарма не треба: «все навкруг — колгоспне, все навкруг — моє!» А коли злодія впіймають, так і посадять: «А ти не кради!» І ніяких самосудів! Білгородський письменник Володимир Молчанов недавно розповів життєвий анекдот: «Завідуючий свинофермою, партієць Ларька (Іларіон, значить), украв двох поросят і — попався. З цього приводу зібрали партійні збори. Судили-рядили й вирішили Ларьку за крадіжку виключити з партії. Як водиться, наприкінці проробки дали слово винному.

— Ось що я вам скажу, товариші, — сказав Ларька. — Чьо хочете робіть зі мною, тільки зі зграї своєї мене не викьодуйте...»

Ну так, і все б нічого, але, як сказав один економіст: «Щойно жити почали добре, а тут і гроші скінчилися». У даному випадку — скінчилися колгоспи.

Мені відомщення, і Аз воздам

У нашому ненауковому дослідженні слід зазначити, що поняття «самосудна розправа» не є юридичним. Принаймні в законодавстві України такого немає. Виходить, самосудом можна вважати будь-яке навмисне одиничне чи масове вбивство, вчинене не в бою, навіть якщо це самогубство й замовлене вбивство (або їхня спроба), тобто все те, що вільно входить у поняття «страти, не освяченої законом». І вбивство Каїном Авеля, і бомбово-ракетні удари по містах Афганістану «країнами, членами антитерористичної коаліції»...

Але що вважати законом, який може освятити страту?

Правова теорія, за якою покарання є результатом власної волі злочинця, вироком, який виголошує злочинець собі, виведено, як вважають деякі, із древнього права на рівну відплату — око за око, зуб за зуб. Священна історія Старого й Нового Завіту містить для європейця (для когось лише в підсвідомості) еталон моральних підвалин життя.

У Старому Завіті тричі, причому з різноманітних приводів, сказано: «око за око, зуб за зуб» (Вих. 21.24.; Лев. 24.20; Втор. 19.21). Далі: «Хто зробить пошкодження на тілі ближнього свого, тому повинно зробити те саме, що він зробив: перелом за перелом, око за око, зуб за зуб... хто вб’є людину, того слід позбавити життя» (Лев. 24.19—21). Слова ці, як ми пам’ятаємо, належать Господу. А трохи вище, у сюжеті, нами вже згадуваному, — перед тим, як сина ізраїльтянки та єгиптянина побили за богохульство камінням, «привели його до Мойсея і посадили його під охорону, поки не буде оголошено їм волю Господню». (Лев. 24.11—12).

Тобто, до оголошення волі Господньої злочинець мав сидіти в каталажці, і його не вбивали люди самочинно. І це нам із вами, котрі зазирають у вікна Європи, близьке. Та й узгоджується з: «Не кажи: «я відплачу за зло»; надай Господу» (Притч. 20.22). Це ще Старий Завіт. А Христос у Нагірний проповіді однозначно навчає: «Не судіть, і не судимі будете» (Лк. 6.37). І: «Ви чули, що сказано: «око за око, зуб за зуб». А Я кажу вам: не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, оберни до нього й другу; і хто захоче позиватися з тобою та взяти в тебе сорочку, віддай йому й верхній одяг» (Мф. 5.38—40). А ось цього ми ніяк прийняти не можемо, як цього не приймало й село 20-х років. Утім, село 20-х років було ввергнуте в часи не просто дохристиянські, а в часи настільки древні, що й черепи на колах виставлялися (є про це в Горліс-Горського в «Холодному яру»).

Каїн убив Авеля...

Родовід древній. Мотиви першого вбивства трактують по-різному. Найпоширеніше уявлення: заздрість. Уявив Каїн, що Бог Авеля більше любить. А в часи до нас ближчі, в яких випадках вдаються до самосуду? Коли вже більше нема від кого чекати допомоги. Це одне. І друге. У В.Даля в «Словаре» є вираз: «Самосудливый — склонный к самосуду». Це означає, коли людина з патологічною радістю очікує зручного випадку, аби інша людина потрапила до неї в залежність... Впіймав контролер безквиткового тінейджера в нічному тролейбусі — й ну гамселити! Він комфортно почувається, реалізуючи свою владу, хоча й перегинає палицю. Йому, вершителю сваволі, солодко відчувати свою безкарність.

Самосуд індивідуалів

Судді та прокурори, до котрих я звернувся з запитанням з цікавої для нас теми, не пригадали жодного самосуду над бандитами в наш час. Охоче розповіли, що зустрічаються випадки перевищення міри необхідної самооборони: хтось на когось із колом, а той його в тім’я сокирою. Або самооборона без перевищення: бандит із рушницею, а старик-лісник з автоматичним карабіном. Але випадків, щоб селяни захопили рекетирів або бандитів та вчинили розправу дідівськими методами, такого в судовій практиці 90-х — 2000-х років немає. Може, щось і до суду не дійшло... Ну, ні, так ні. Проте на безриб’ї і рак риба. Ось до речі і про рибу.

13 листопада 2000 р.. у с. Поташ Маньківського р-ну близько 22-ї години пострілом із рушниці було вбито В.Б., котрий ловив рибу в ставку приватного фермерського господарства гр-на Г.Я. З’ясувалося, що в цьому ставку, який Г.Я. взяв під оренду, односільчани й раніше незаконно ловили рибу. Суд відзначив, що в гр-на Г.Я. невідомі (очевидно з заздрості) труїли худобу, знищили документи на техніку. Того вечора, вельми темного, гр-н Г.Я., почувши на ставку плескіт, спочатку, аби полякати невідомого рибалку, зробив постріл холостим патроном. Через певний час — бойовим. Районний суд присудив гр-на Г.Я. до 10 років позбавлення волі, обласний суд перекваліфікував дії Г.Я., з’ясувавши, що влучення було випадковим, а неприязних стосунків між Г.Я. і В.Б. не було, призначив Г.Я. покарання у вигляді 2,5 року позбавлення волі.

Ця справа нагадала ті події, про які в радянський час із здивуванням писала преса: про випадки вбивств, коли садівники, охороняючи свій сад, стріляли в дітей. У пресі завжди проводилася думка, що, мовляв, ось до чого приводить приватновласницька дрімуча дикість. Нові часи думку цю ніяк не спростували, але, розставивши свої акценти, додали до садів ставки, поля, турбази...

У 1993 р. у Чорнобаївському районі громадянин Ц., як з’ясував суд, вирощував для своїх потреб мак. Ділянка була великою. До Ц. стали навідуватися місцеві й навколишні наркомани, просилися на «пасовище». Він їх проганяв. Ті погрожували, пообіцявши: «Уночі своє візьмемо!» Ц. вигадав контрзахід: оголений електропровід розвісив за периметром ділянки. У результаті один із нічних візитерів був убитий струмом...

Спірні питання через межу між сусідами завжди були. Неодноразово вони закінчувалися кров’ю. За всіх режимів.

Преса писала про трагедію в Хмельницькій області. 26 квітня 2001 р. чоловік 72-х років відкрив прицільну стрілянину по 69-річній сусідці, її синові та його другу, щойно вони взялися за лопати. За спірну смужку землі вбито двох людей.

А ось уже точно новинка часу. У травні 2001-го фермер С.Архіпов захопив кабінет у секретаріаті комісії з питань аграрної політики при Президенті. У С.Архіпова при собі були: каністра з бензином, стартовий револьвер і болванка навчальної гранати. Фермер вимагав розібратися в допущених порушеннях під час розпаювання землі й дати оцінку діям правоохоронних органів за фактами вилучення в нього комбайна, викрадення автомобіля КрАЗ і зерна...

Цікаво, що не лише народ сприйняв енергійний учинок С.Архіпова з розумінням і симпатією. Заступник міністра МВС тоді ж повідомив, що терористом С.Архіпова не вважає, по суті, розділивши думку С.Архіпова, котрий пояснив усе так: «Я не терорист, просто в мене немає іншого виходу...»

Недовіра до влади виражається й у менш експресивних, ніж у випадку із С.Архіповим, формах.

Того самого року біля центрального ринку черкащани мали змогу ознайомитися з відчайдушним оголошенням, написаним на картоні: «Якщо ви впіймаєте злодія, бийте йому морду на місці, не кличте міліцію, вони з ними в частці».

Усі перелічені випадки так чи інакше вписуються в наше розуміння самосудних акцій. Іноді вони викликані реакцією самозахисту, іноді реакцією на «бандитизм» влади. Але до розправи над кримінальниками жоден із названих випадків не тягне.

Але люди розповідають... Може, й легенда, але вона явно гідна оприлюднення.

Було це на Західній Україні... Переказують буквально так. Рекетня «дістала» діда. А дід дістав із заповітного схрону німецький кулемет і шість гранат. Дістав і конкретно братві стрілку забив. Ті приїхали з «калашами». Але з машини вийти не встигли, не судилося... Суд діда виправдав, не виявивши в його діях складу злочину.

І був начебто в 1999-му в Тальнівському районі випадок, схожий на той, 1922 року в с. Ольховець. «Бригада» забирала в людей і з колгоспу худобу. Їх намагалися впіймати, десь і засідку влаштовували, кажуть, навіть стріляли. Та ось якось виловили голубчиків. Народ був розлютований. І вже потягли злодіїв до того місця, де туші розбирають, аби повісити цих несвідомих співгромадян, коли тут, як завжди вчасно, міліція приспіла. Але один із трьох злодіїв до цього моменту встиг збожеволіти...

Розповідають ось іще що. Ніби корейці, котрі вирощують цибулю, повісили злодія. Але до суду над ними справа не дійшла, дали кому треба хабар, убивство подали як самогубство. Відомо, що й бомжів на городах били. Але бомжі — не бандити...

Знекровлене село, знекровлене війнами, колективізацією, розбещене колгоспами та їхнім переділом, висмоктане містом — заводами й фабриками. Але основна відмінність нового часу від 20-х — забуто досвід життя общини, забуто сход. Настав час індивідуалів. Не києм, то палицею входимо в громадянське суспільство. Сама людина приймає рішення, сама відповідає перед законом.

А чи змінився характер народу за 70 років — із висновком поки що зачекаємо. Придивимося до інших явищ часів, що перегукуються.