"С праздником!"

Звісно, так було не завжди. В дитинстві я обожнювала ходити на паради і демонстрації, нести червоний прапорець або велетенську паперову гвоздику і кричати "ура!". В дитинстві мій дідусь по батьковій лінії надягав кітель, весь увішаний орденами й медалями, і я ним страшенно пишалася. Одного разу він навіть надягнув той кітель на мене, аби заспокоїти, коли я бігла йому назустріч після параду і, перечепившись, впала з усього маху, здерши підборіддя і носа. Мені було не так боляче, як прикро за ті подряпини, що вкупі з нещодавно втраченим переднім молочним зубом робили мене дівчинкою, м'яко кажучи, непривабливою. Той кітель був страшенно важкий і бряжчав "золотими медалями" від щонайменшого мого руху. Мені було жарко й незручно, але, хоч як це дивно, я зовсім забула про свій здертий ніс і відсутній зуб. Навіть дозволила татові себе сфотографувати.

Так от, дідусь… Він був показним, колоритним підполковником і частенько ходив на свято Перемоги по школах розповідати про свої ратні подвиги.

Коли я подорослішала, то дізналася, що в 1950-х він служив у складі радянських військ у Західній Україні. Ще пізніше я довідалася, що, коли родина мого дідуся мешкала у військовому містечку в Червонограді на Львівщині, місцева дітвора підловила мого п'ятирічного тата і пробила йому коліно лижною палицею. Через це було багато галасу серед дорослих. Але тато чомусь зла на тих дітей не тримав. Мене це трохи дивувало. Але в 1990-х пазли склалися.

Мій тато одним з перших у нашому місті здав свій партквиток комуніста. А дідусь, навпаки, був серед тих, хто затято зривав синьо-жовтий прапор, уперше піднятий в центрі Черкас у листопаді 1990-го. Потім дідусь і батько практично не спілкувалися. Тато активно контактував з рухівцями, мріяв про вільну Україну. У мене досі зберігається його малесенький значок у вигляді українського двоколора. Дідусь продовжував жити радянським минулим. Ще пізніше, коли вони обидва пішли з життя, я дізналася, що мій дідусь-ветеран служив на Галичині у складі Червоної армії до 1954 року - саме тоді, коли там придушували опір українських націоналістів і патріотів радянській анексії. Тож агресія малих галичан проти сина радянського військового, який фактично був на їхній землі окупантом, у принципі, стала мені зрозумілою.

У ті самі роки мій свекор воював у складі УПА. А потім його схопили, засудили до 30 років виправних робіт і заслали відбувати покарання в один з таборів Воркути. В нелюдські умови. Але він вижив. Повернувся через 10 років. Пощастило. Адже помер "товарищ Сталин", почалася відлига, і його амністували. Відтак улаштувався на роботу, одружився, народилося двоє синів. І продовжував жити. Щоправда, під пильним оком спецслужб. Згодом його реабілітували, і він став героєм. Його життю присвячено експозицію у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, про нього написано книжки.

"С праздником!" Насправді - гарний весняний день. А ми з чоловіком саме цими днями сідаємо і згадуємо. Про "Праздник Победы" і про "самовары товарища Сталина" - про те, як 1951-го їх відправили доживати на Валаам, аби не муляли очей своїм неестетичним виглядом; про повоєнний голод і "профилактирование", яке проводило НКВД щодо всіх невдоволених ветеранів, котрі знали про війну більше ніж треба; про те, як вижити протягом довгих десяти років у ГУЛАГу, і про маленький рухівський значок-прапорець мого тата. Але попри все цей день не перестає бути гарним. Просто він набуває особливого статусу - дня пам'яті, дня усвідомлення і дня прийняття.

"С праздником!" Ці слова можна почути навіть від зовсім молодих людей. Цікаво, а вони коли-небудь замислювалися про цей "праздник"? Без усіх отих пропагандистських тлумачень і закликів "помнить, что деды воевали". Навряд. Адже нав'язаними шаблонами і стереотипами мислити простіше. Знову ж таки, коли гарний весняний день перетворюється на "праздник", легше жити. За тебе давно подумали і все вклали в твою голову, а ти просто бери прапор або фото "деда" і святкуй. І я зовсім не применшую неоціненного внеску справжніх героїв Другої світової. Ми маємо пам'ятати всіх, хто поклав своє життя у страшній війні проти фашизму, в якій загинуло більш як 50 мільйонів людей з усіх країн світу. І з яких майже кожен п'ятий - українець. Ми маємо шанувати тих, хто дивом дожив до наших днів і досі бачить ту війну у своїх страшних снах… Лише вони мають право святкувати, а ми - шанувати і пам'ятати… Бо інакше свято Перемоги перетворюється на "победобесие", одним з яскравих прикладів якого є сумнозвісний "Безсмертний полк". Ідея прекрасна, але спаплюжена любителями штучних яскравих дійств "со слезами на глазах". Пам'ятаєте одноманітні фото "дедов" в однакових рамках на довгих держаках, кинуті на звалищі після закінчення "святкової" ходи? Ну а що тут такого? Відсвяткували ж…

"С праздником!" Для мене особисто ці дні перестали бути святом не раптом. Поступово. З нашаруванням інформації, на яку я випадково або не випадково натрапляла. З плином часу День Перемоги став для мене днем роздумів, днем смутку і днем примирення. Адже того, що вже відбулося, не зміниш. Натомість маємо пам'ятати і робити висновки. Адже й зараз в Україні точиться війна.

А життя триває…

І років за п'ятдесят-сімдесят теж комусь болітиме. Ой як болітиме.