Русалчин очіпок

Зішестя Святого Духа є одним із трьох рухомих (які не мають сталої календарної дати) двонадесятих свят у християнст­ві, що тісно пов’язане з Воскре­сінням Господнім і відзначається на п’ят­десятий день після Велико­дня. Тому його ще називають П’ятидесятницею. Згідно з Єванге­лієм на п’ятдесятий день після Воскресін­ня апостоли разом із Матір’ю Бо­жою зібралися на Сіонській горі, де на них зійшов Святий Дух, після чого апостоли заговорили різними мовами й пішли світами, несучи народам Слово Боже. Іще інша назва свята — Трійця: Бог Отець послав на землю Сина; Бог Син постраж­дав на хресті за гріхи людські, воскрес і вознісся на Небо; і тепер Дух Святий зійшов на учнів, які отримали дар і право роздавати його віруючим.

Але облишмо релігійні канони (про них чимало написано), поговорімо про народні традиції. Українці свято П’ятидесятниці, яке сягає корінням ще дохристиянських часів, називають поетично — Зелені свята. За народним уявленням у цей день весна зустрічається з літом, а тому проводи весни та зустріч літа є основним лейтмотивом обрядового дійства.

Для давніх слов’ян дерева, особливо дуби, були священними. Їм поклонялися, біля них улаштовували жертвоприношення й ритуальні обряди. В Україні здавна існує звичай напередодні П’ятидесятниці, у клечальну (кле­чану) суботу, прикрашати подвір’я та оселю (у давніші часи — і вулиці) клечанням — зеленими гілками клену, липи, берези, ясена тощо. Підлогу в хаті встеляють лепехою, любистком, м’ятою. Після свят трави не викидають, а кладуть за образи й використовують як лікарський засіб.

Нині обійстя прикрашають зрубаними деревами хіба що в селах, а от у ХІХ столітті, коли в містах переважали одноповерхові будинки з присадибними ділянками, обряд клечання був повсюдним. Газета «Кіевлянинъ» 1879 року писала: «Постоянное хищницкое истребление лесов вызвало ряд правительственных пре­дупредительных мер. Одною из таких мер было распоряжение министра внутренних дел о недоз­волении украшать дома на Трои­цын день молодыми деревьями. К этой административной мере присоединились и разьяснения святейшего синода о вреде существующего обычая, причем для украшения рекомендовались вообще однолетние растения. Если вред, происходящий от этого нерационального обычая, заметен даже в лесистых местностях, то тем паче он делается очевидным в местностях безлесых. Было время, когда и порубка деревьев, и украшение ими жилищ в день Тройцы — строго приследовались благодаря настояниям административной власти и увещениям духовенства. Затем снова все пошло по прежнему […] Толь­ко в одном Печерском участке (ідеться про Київ. — В.О.) нашелся честный пристав, строго выполнявший предписание министерства, и запретил продажу на Печерске деревьев». Справді, у царській Росії «височайшим повелінням» заборонялося самовільно нищити зелені насадження, а порушників суворо карали. Скажімо, за одну зрубану сосну винуватець міг потрапити до в’язниці або бути оштрафованим на 12 рублів 60 копійок (ціна корови).

Троїцькі обряди у різних місцевостях України мають неповторні особливості. Проте в усіх головним є прославляння краси та буяння природи. Деякі святкові ритуали, що їх описують дослідники, видаються нам кумедними. Олекса Воропай писав, що на Полтавщині й Харківщині існував звичай у Зелений тиждень наряджати найвищу на зріст (зверніть увагу — не найвродли­вішу чи найвправнішу, а найкремезнішу) дівчину «тополею» і ходити з обрядовими піснями по селу. Уявіть картину: дебела дівка зі зв’язаними над головою руками (на які «одівали намисто, стрічки, барвисті хустки, — все це так було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж оздоблювалися різнобарвними хустками»), співаючи, ходить сільськими вулицями, а за це її частують і дають подарунки — «тополі на стрічки».

Часто згадується обряд завивання берізки. На живому (не зрубаному) дереві сплітали дівчата вінки, крізь які… цілувалися одна з одною й обмінювалися крашанками. На другий день дівчата знову йшли до своїх березок і розвивали вінки. Якщо вінок не засох — дівчині судилося довго жити. Зів’ялі вінки кидали в річку. Як попливе — щастя, потоне — біда.

Обрядовою стравою на Зелені свята була яєчня. Яйце, як символ зародження нового життя, є чи не основною стравою на Великдень; а коли весна закінчується — яйце їли (переважно жінки) у вигляді яєчні — зародок мав обернутися у плід.

Зелені свята пов’язують іще з віруванням в існування русалок. Цей міфічний персонаж кожному відомий з дитинства. Але як сприймали цю «нечисту силу» наші не такі вже й далекі предки, на наш погляд, цікаво. Етнограф Поліського краю Ігнатій Трусевич 1865 року писав: «Зустрічаються водяні та польові русалки. Це красиві молоді жінки, голі, з розпущеними косами. Вони до Зелених свят живуть у житах, потім у воді. Кожну ніч, під час русалчиного тижня, можна чути в полі та у воді гучний сміх і плескіт води, що збурюється танцями. Дядько в цю ніч ніколи не вийде за ворота своєї хати, якщо поблизу є річка чи озеро, тому що нерідко траплялося на другий день знаходити людей, обличчя яких було викривлене передсмертним реготом. Русалки часто своїми пестощами заманюють молодих людей у свої обійми, де ці останні знаходять смерть. Русалки також, з диким сміхом, кидаються на подорожніх і лоскочуть їх доти, доки нещасна жертва не віддасть Богу душу».

Слід зазначити, що офіційна церква існування русалок, відьом, упирів, лісовиків заперечує, а ставлення священнослужителів до всіляких замовлянь, віщувань, ворожіння тощо різко негативне. Проте обрядову атрибутику клечання богослови пояснюють як прояв Бога у матеріальній природі: як навесні оновлюється зеленню й квітами природа, так і церква та її вірні оновлюються силою Святого Духа. Тому на Трійцю храми також убирають у зелені шати.

Ще й нині існує дохристиянська традиція — на Трійцю поминати утоплеників, самогубців, пропалих безвісти, померлих нехрещених дітей, які, за повір’ям, перетворюються на мавок, лоско­тавок, русалок і виходять на землю раз на рік, саме впродовж цього тижня, що в народі так і називають «Русалчин». Починаючи з четверга Зеленого тижня (Русалчин Великдень), не ходять у поле і ліс, «щоб не залоскотали русалки». Як оберіг носять при собі полин або любисток, пахощів яких нібито бояться русалки.

Ось яку історію, що трапилася на Трійцю 1884 року в Радо­миш­льському повіті, з неабиякою майстерністю й почуттям гумору оповів невідомий дописувач газети «Кіевлянинъ». Текст подаємо, зберігаючи стилістику автора:
«...Некоторые предупредительные крестьяне, идя в лес или поле в праздник Троицы, придерживаясь пословицы: «Береженого і Бог береже», — запасаются ненавистным для русалок зельем — полынью, чтобы на случай встречи с русалкой, вместо того, чтобы подвергнуться щекотанию водяной красавицы, дать ей кукиш.

Прошедшего праздника Св. Троицы у нас был следующий курьезный случай: пастухи с. Водо­тый (нині — село Водотиї Брусилів­ського району Житомирської області. — В.О.), отправляясь на ночлег с волами и забыв обычай дедов, не взяли с собой полыни, не смотря на то, что пасли волы в опасном пункте — под самыми хлебами. Но вот среди безмолвной лунной ночи до слуха пастухов из густой поросли реки доносится шелест и слышится женский голос «ой, душно!», а затем изумленные пастухи увидели жен­щину с распущенными волосами. «Русалка!», вскричали пастухи и бросились бежать к лежащим волам. «Э, дурни вы!» с сожалением сказал бывший тут ста­рик Филипп Решетник и, вынувши из запазухи пучок полыни, закричал: «Русалочко, русалочко — полыню, полыню!» — «Душно, душно!» закричала в свою очередь русалка и скрылась во ржи. «По­лыню! Полыню!» повторил Решетник, обратясь в поступательное положение, но, однако, преследовать русалку не решился. Только под утро некоторые из любопытных (одчайдухи. — В.О.), вооружившись пучками полыни, пошли в рожь посмотреть следы русалки. Придя на то место, где слышалось «душно», исследователи следов нашли женский очипок (женский головной убор), который и доставили в местное волостное правление, как трофей, отбитый у русалки. Крестьяне, узнав, что в волостном правлении находится русалкин очипок, толпами хлынули посмотреть диковинку. По заключению экспертов — баб, очипок был высокого сорта, так называемый «рублевый». Бог весть, сколько бы толков и пересудов родилось между крестьянами на счет этой замечательной находки, если бы дело не выяснилось. Оказалось, что крестьянин Д. с. Водотый ездил свататься в соседнее село Соловьевку (нині — село Соловіївка Брусилів­ського району Жи­томирщини. — В.О.); в качестве свахи у Д. была крестьянка Акулина Очеретян­кова. Из Соловьев­ки жених и сваха возвращались домой сильно пьяными, и по дороге сваха упала с повозки, не замеченная женихом. Очутившись среди поля, Очеретянкова, как угорелая, металась во ржи с криком «душно», причем потеряла и очипок. Только тогда крестьяне перестали верить и толковать, что русалка именно потеряла очипок и хотела защекотать водотыйских пастухов — когда Очеретянкова в сопровождении десятского явилась в волостное правление и заявила, что очипок не русалкин, а ее Акулины Очеретянковой, в доказательство чего заявила, что в очипке зашито 13 рублей и обручальное ее кольцо, которое действительно оказалось на лицо».

Тож, дорогі читачі, зі святом Трійці! Виїжджаючи на дачу, до водоймища чи в ліс, не забудьте, про всяк випадок, прихопити із собою пучечок полину.