«Рукописи не горять»

Для обрання оптимальних методів лікування або навчання медицина і педагогіка мусять враховувати не лише стан здоров’я чи рівень освіти пацієнтів і студентів, а й їхні походження, спадковість та довкілля. Аналогічним чином, для адекватного визначення якості й вартості будь-якої книжки історіографія повинна брати до уваги обставини місця і часу змальованих явищ та подій, висвітлення їх автором і потреби нашої аудиторії. З цієї точки зору, рецензент мав би згадати стан українського питання у 30-х роках минулого століття, як воно тоді сприймалося в Англії і взагалі на Заході, а також потреби й запити англомовного і україномовного читацького загалу. Сподіваємося, що при наявності бажання наші сучасники на батьківщині й за кордоном уже безперешкодно можуть запізнатися з драматичним перебігом вітчизняної історії. Замислімося ж, чому виступи Ланселота Лоутона мали місце саме в Лондоні 1935 і 1939 років, а публікація цих текстів у Києві 2006 року стала можливою й важливою саме для сучасної та майбутньої України.

Лондон тут аж ніяк не випадковий. Недоброзичливці звично картали загарбництво, а шанувальники вихваляли цивілізаційну місію Володарки морів. Та Сполучене Королівство – колиска не лише колоніалізму, а й економічного і політичного лібералізму. Велич Британії – не в її покійній імперії, а в яскравій цивілізації, що поєднує космополітичну всеосяжність із дбайливим плеканням вітчизняних традицій і майже завжди чимось випереджає континент. Підприємництво й дипломатія прагматично виходять із ринкової кон’юнктури і стратегічних потреб, а громадськість співчуває демократії. Лорд Байрон віддав життя за свободу Греції. Угорська революція зазнала поразки, і Лайош Кошут знайшов притулок у Лондоні, як і безліч біженців із «Весни Народів». Згаданий у передмові до рецензованої книжки професор-шотландець Сетон-Вотсон допоміг Томашу-Гарригу Масарику домогтися на Заході підтримки прагнень чехів і словаків. Ці два діячі заснували славетну школу вивчення слов’ян і Східної Європи в Лондонському університеті.

Під час обох світових війн еміграційні осередки з Лондона скеровували визвольну боротьбу у бездержавних чи окупованих європейських країнах. Проте специфічне становище України з фатальною неминучістю щоразу полишало її напризволяще, в ізоляції. Антанта спочатку була зацікавлена у підтримці Росії проти австро-німецького блоку, а Польщі – проти більшовизму. Геополітичний детермінізм кидав українців в обійми байдужої Німеччини, яка дбала про свої інтереси. Білий Петербург і червона Москва доклали зусиль до компрометації українства, буцімто вигаданого німецькими штабами. Нацизм опанував Німеччиною, а цинічні сподівання нацькувати її на Радянський Союз і зіштовхнути обидва тоталітаризми у двобої спонукав Захід запобігати перед диктаторами в ганебному умиротворенні, а фактично – в потуранні агресії. Сполучені Штати встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом 1933 року, коли Україна конала, а Голодомор забрав більше життів, ніж будь-який геноцид десь-інде. Прага і Париж 1935 року уклали військовий союз із Кремлем.

Західні дипломати й журналісти повідомляли про агонію найчисельнішого народу Східно-Центральної Європи, а політики воліли заплющити очі на це і вдавали, що вірять облудній дезінформації комуністичної пропаганди, буцімто насправді все гаразд у розбудові соціалістичного ладу. Відчайдушні спроби діаспори залучити допомогу і згуртувати зусилля, аби покласти край злочинам проти людяності, залишалися зойком у пустелі. Мало не єдиним дисонансом в облудному хорі брехні пролунав мужній голос впливового публіциста і знавця міжнародних відносин Ланселота Лоутона. Як кажуть англійці, «друг у скруті — справжній друг». Низка прилюдних виступів і статей у часописах, ініціативи Англо-українського комітету за сприяння парламентаріїв у Палаті громад волали до сумління й гуманності. Вони мали на меті викрити боягузтво нікчем, змусити схаменутись і звернути увагу на трагедію України. Цього вимагав і здоровий глузд, адже в неподільному світі будь-яке нехтування лихоліттям сусідів може накликати таку ж саму долю.

Британія здатна програти будь-яку битву, крім вирішальної, і ніколи не хилилася перед зухвалими поневолювачами. Адже її ментальність міцно сперта на історичну свідомість. Ланселот Лоутон усвідомлював, що втрата витоків позбавляє перспектив. Тому він прискіпливо простежив історію Русі-України від давніх-давен і виклав у доступній для неупереджених читачів формі. Зокрема він проаналізував неабиякий внесок українців у розвиток північно-східних сусідів, які не любили це згадували, а у відносинах зазвичай дискримінували Україну, старшу від них за культурою. Автор порівняв вдачу, звичаї, суспільний лад, освіту, зовнішні риси і дійшов незаперечного висновку про хибність підступних спроб ототожнити українців із росіянами. Це дві цілком самобутні, окремі, де в чому протилежні світоглядом нації. Лоутон навів і аналогічну точку зору кращих науковців Росії. Це актуально досі, бо, розраховуючи на невігластво, байстрюки-безбатченки намагаються знов реанімувати і роздмухати заяложені стереотипи панславізму.

Ланселот Лоутон з повагою ставився до визвольних змагань – істотного прецеденту в державотворенні. Зокрема він не дався ввести в оману наклепами на національні сили, а з притаманною британцям стриманістю зважено піддав аналізу перебіг подій і стан речей. Це істотно, з огляду на блюзнірські зусилля ворогів спаплюжити пам’ять про незліченні жертви. З відстані кількадесяти років дещо бачиться краще. Лоутон не мав рації, стверджуючи, що на межі 20–30-х років існували патріотична, революційна Спілка Визволення України і опозиція в Червоній Армії (с.81). Це чи не єдина і зрозуміла помилка, бо важко осягти безмежний бруд тоталітаризму. Згодом стало відомо, що насправді цих осередків опору не було. Режим провокаційно вигадав моторошну фікцію, аби напередодні Великого терору виправдати своє превентивне нищення освіченої й лояльної еліти, яка потенційно могла очолити безпорадний народ. Нащадки катів і досі заперечують Голодомор. А за законами ФРН – спроба піддати сумніву Голокост передбачає кримінальну відповідальність.

Навдивовижу проникливий спостерігач зорієнтувався у плетиві різноманітних і суперечливих поглядів. Лоутон ретельно розглянув і ситуацію на етнічних теренах України, які на той час перебували у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З цілковитою переконаністю він підкреслив, що безглузде ігнорування виснаженої, але життєздатної, за всіма вимірами – європейської нації з її вигідним розташуванням та великими природними ресурсами суперечить інтересам Заходу. Неспроможна теза про небезпеку якоїсь балканізації СРСР у разі визволення національностей штучно створеної євразійської імперії не витримує критики, бо статистичні параметри консолідованої України майже вдвічі перевищують аналогічні параметри Балкан.

Мало бути генієм, треба жити вчасно. Інститут історії України НАН України, Фундація Олега Ольжича і упорядник Сергій Кот виконали дуже велику працю, потрібну тепер і на тривале майбуття. Посольство Великої Британії та Міжнародний фонд «Відродження» надали сприяння корисній справі. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк слушно навів вислів Михайла Булгакова, що рукописи не горять, а посол Роберт Брінклі та академік Валерій Смолій високо оцінили цю захопливу розповідь. Мабуть, тут недоцільно переповідати зміст книжки. Краще зацікавити фахівців і співвітчизників цим виданням, у яке варто не зазирнути мимохідь, а зануритися ґрунтовно. Немає пророка у своїй хаті, й саме тому вдумливий і доброзичливий іноземець подеколи здатен показати нашу батьківщину під несподівано цікавим кутом зору. Ланселот Лоутон тоді ще не міг уявити, які приклади ницості й геройства дадуть Друга світова війна і наступні півстоліття борсання в багні деградації та стагнації, доки зажевріла певна зоря надії на відродження і повернення України на належне місце в європейській спільноті вільних націй. Тож маймо сміливість знати.

Ланселот ЛОУТОН. Українське питання. Київ–Лондон: Національна академія наук України. Інститут історії України. Посольство Великої Британії в Україні. Фундація імені О.Ольжича. За фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні та Міжнародного фонду «Відродження». Упорядкування, наукова редакція і передмова С.КОТ. — 2006. — 167 с.