Рудольф Вейгль: подвиг завдовжки в життя

Упродовж усього існування людства його постійно переслідували хвороби та епідемії. І лише в останні століття, завдяки героїчним зусиллям видатних учених-подвижників, чимало з них вдалося подолати. Страшною загрозою ще на початку минулого століття був висипний тиф. Для прикладу: на початку Першої світової війни в австрійській армії на висипний тиф захворіло 120 тисяч вояків, з яких 60 тисяч померли. У період з 1914 по 1922 рік у Росії на тиф перехворіли 25 млн. людей.

І тільки в 1918 році львівському вченому австрійського походження Рудольфу Стефану Вейглю (1883—1957) вдалося отримати вакцину проти цієї страшної недуги. Гадаємо, розповідь про цього видатного вченого і громадського діяча особливо актуальна сьогодні, коли вірус А/Н1N1 тримає в напрузі всю Україну.

Рудольф Стефан Вейгль народився 1883 року в Моравії у німецькій родині. З п’яти років хлопчика виховував вітчим, поляк за національністю, викладач Стрийської гімназії, що на Львівщині. Фахову освіту Рудольф здобув на біологічнму факультеті Львівського університету (на той час університет Яна Казимира), де талановитий студент став спершу асистентом кафедри зоології та порівняльної анатомії, а потім отримав атестат приватного доцента цієї ж кафедри.

Під час Першої світової війни молодого вченого мобілізували в австрійську армію і прикомандирували до мікробіологічної лабораторії, якою керував знаменитий мікробіолог Філіп Айзенберг. Саме на війні він побачив, що солдати гинуть не лише в боях. Не менше людських життів забирали інфекційні хвороби. Особливо лютував висипний тиф — незмінний супутник революцій, воєн, голоду та антисанітарії. Саме в боротьбу з епідемією тифу серед австрійських військових та російських військовополонених на території Чехії і Моравії, згодом Польщі включилися співробітники лабораторії, де служив Рудольф Вейгль. Невдовзі боротьба з цією пошестю стала справою його життя.

Після демобілізації в 1918 році Рудольф Вейгль повернувся на посаду асистента кафедри гістології та ембріології медичного відділення Львівського університету. У 1919 році як паразитолог був призначений на посаду керівника великої лабораторії в Перемишлі для дослідження висипного тифу. Там він розпочав свої фундаментальні дослідження, на знак визнання за які 1920 року його запросили на посаду професора, завідувача кафедри загальної біології медичного факультету Львівського університету. В рамках цієї кафедри було створено Інститут досліджень висипного тифу — широко відомий як Інститут Вейгля. Ним він керував до 1944 року.

Еврика!

Вейгль просто-таки жив своєю лабораторією. В її розбудову він вкладав свої прибутки, зокрема винагороди і премії. Сам спроектував більшість обладнання для виробництва вакцини та бактеріологічних досліджень. Найвідоміший приклад вдосконалення Вейглем лабораторного обладнання — його ідея розмістити гвинт мікроскопа знизу. Винахід уже через рік був упроваджений у серійне виробництво віденською фірмою «Райхерт».

З цієї спочатку дуже скромної лабораторії слава про його дослідження розходилася цілим світом. Вейгль значною мірою започаткував і обґрунтував необхідність нового розділу в мікробіології — рикетсіології.

Таким чином він продовжив титанічну працю цілої плеяди видатних мікробіологів, які прагнули врятувати людство від тифу. Один із них — лауреат Нобелівської премії французький учений Шарль Ніколь ще в 1909 році з’ясував, що тиф переносять воші. Сам збудник виявили аж у 1916 році. Але це мало що змінило, оскільки надійних методів лікування на той час іще не існувало.

Трудність полягала в тому, що збудника тифу для виробництва вакцини можна було отримати тільки з організму вошей. Жодна зі спроб успіху не мала. Рудольфу Вейглю вдалося розробити нові методики та низку власних пристосувань, які дали змогу вирощувати збудника хвороби в організмі її переносника — платтяної воші.

Вейгль уперше опрацював метод культивування та накопичення збудника висипного тифу (рикетсій Провачека) в кількостях, достатніх для його подальшого інтенсивного вивчення провідними вченими світу, що дало поштовх бурхливому розвитку рикетсіології. Для вирощування збудника вчений використав природне середовище — кишечник воші, розробив методику лабораторного утримання популяції Реdiculus humanus та її штучного зараження, вводячи рикетсії в кишечник комах мікроклізмами. Завдяки цьому оригінальному методу вчені отримали можливість постійно мати матеріал для роботи.

І в 1918 році Вейгль нарешті винайшов вакцину, яка згодом врятує життя сотням мільйонів людей в усьому світі. За це відкриття вчений заплатив тим, що сам двічі заразився і перехворів на страшну недугу.

Вперше вакцину проти висипного тифу масово застосували під час епідемії в 1920-х роках у передгір’ях Карпат. У подальшому вакцинацію проводили в Китаї, Монголії, країнах Африки.

Завдяки своїм широким зв’язкам Рудольф Вейгль проводив порівняльні дослідження над рикетсіями з різних частин світу. До нього у Львів постійно приїжджали відомі вчені з різних країн, серед них і лауреат Нобелівської премії за дослідження висипного тифу Шарль Ніколь, який високо оцінив праці дослідника (саме він назвав реакцію мікроаглютинації реакцією Вейгля). Вейгль, не переймаючись пріоритетами чи збереженням авторських прав, щедро ділився своїми знаннями і науковими ідеями з іншими вченими.

Лише відступаючи, німці переконали Вейгля виїхати до Польщі, де він очолив кафедру біології спочатку в Краківському університеті, а потім у Познані. Але викладацька робота мало приваблювала дослідника, а належних умов для поновлення досліджень йому так і не створили. Нова — вже польська — комуністична влада також не зважила на колишні здобутки Рудольфа Вейгля. Помер учений у 1957 році в Закопане. Похований на Раковицькому кладовищі в Кракові.

Всюди свій, і всюди чужий

Наполегливість і безкомпромісність у досягненні мети дуже допомагали Рудольфу Вейглю в роботі, проте не подобалися владі, хоч би якою вона була — польською, німецькою чи радянською. Його звинувачували навіть у тому, що він, професор Львівського університету, закуповував обладнання для своєї лабораторії в Німеччині.

Широко відомий факт його безкомпромісності: коли в польських вишах за режиму «санації» було запроваджено обмеження для євреїв, він не змовчав, назвавши кроки польської влади «середньовічним варварством».

Свою громадянську позицію вчений повною мірою проявив у роки Другої світової війни, коли всіляко допомагав представникам усіх національностей, серед яких були і євреї, уникнути вивезення на примусові роботи в Німеччину.

На початку німецької окупації Львова, коли фашисти розстріляли 25 професорів та членів їхніх родин, Рудольф Вейгль приймає рішення продовжити роботу з виробництва вакцини, у тому числі для німецької армії, щоб зберегти робочі місця і врятувати від знищення багатьох львівських науковців. За різними оцінками, Вейглю завдячують своїм життям близько п’яти тисяч його колег-учених, представників академічної та гімназійної молоді, учасників руху Опору й інші достойні люди. Ось лише кілька прізвищ: письменник Мирослав Журавський, поет Збігнєв Герберт, батько польської географії Євгеній Ромер, відомі математики Броніслав Кластер та Стефан Банах, світило мікробіології Генріх Мосінг... За порятунок євреїв Рудольфа Вейгля називали польським Шиндлером.

Але й це не допомогло вченому: у післявоєнні роки його звинувачували у співпраці з німецькими окупаційними військами. А коли кандидатуру Вейгля висунули на Нобелівську премію, польські комуністи, які тоді були при владі, запротестували. Хоч як прикро, але вченого, відкриття якого врятувало життя мільйонам людей у всьому світі, не було висунуто навіть у члени Польської академії наук. Єдине, на що спромоглася польська міжвоєнна влада, — тодішній президент (по-теперішньому мер) міста Львова нагородив ученого премією в десять тисяч злотих. Майже всі гроші Вейгль витратив на медичне обладнання, а ще купив дружині шубу, а собі… спінінг.

Уже в повоєнні роки, після смерті Рудольфа Вейгля, одну з вулиць Вроцлава буде названо його іменем. Проте у Львові, де вчений — великий патріот міста —зробив своє відкриття і прожив більшу частину життя, немає навіть провулка, названого на його честь, а на приміщенні біологічного факультету Львівського національного університету — меморіальної дошки! А це вже невдячність нинішнього покоління львів’ян.

23 липня 2003 року у Вроцлавській синагозі радник посольства Ізраїль у Польщі вручив онуці Вейгля Кристині Вейгль-Альберт медаль «Праведник народів миру». Нагорода знайшла видатного вченого і гуманіста майже через півстоліття після його смерті.

Утім, забуття Рудольфу Вейглю не загрожує: за своє життя він виховав багатьох послідовників, які тепер є його вдячними шанувальниками. Раз на два роки почергово в Україні і Польщі відбуваються конференції, присвячені діяльності вченого. На них приїжджають десятки науковців з різних країн, чимало з яких вважають себе продовжувачами справи Рудольфа Стефана Вейгля, котрий ніколи не шукав ні визнання й слави, ні нагород.

Автор висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу декану факультету біології Львівського національному університету ім. І.Франка Світлані Гнатуш та старшому науковому працівникові Львівського НДІ епідеміології та гігієни Миколі Сагайдаковському.