РОЗВІНЧАННЯ МІФУ ЧИ ПОКАЯННЯ?

«Останній міф», показаний каналом «1+1» (у Росії він ішов по «ТВ-6 Москва»), мабуть, один з найсміливіших телепроектів минулого телевізійного сезону. Не тільки створити, а й показати його українській і російської аудиторії треба було наважитися. Оскільки з’ясувалося, що й сьогодні, через 55 років після війни, наше суспільство не готове знати правду, якщо вона розходиться з усталеними уявленнями про неї. У цьому сенсі екран шокував. Але й відвернутися від нього не було змоги, хоча іноді й дуже хотілося.

Отже, «Останній міф» нікого не залишив байдужим. Його гаряче обговорювали фронтовики, котрі про події Другої світової війни знають не з чуток, історики, через фахову необхідність, і широкий глядач, якого цікавить новий погляд на цю сторінку історії. І раптом з’являються люди, що ставлять під сумнів саму її суть, заявляючи, що не Німеччина, а СРСР планував розв’язати цю війну, от тільки не встиг...

Резонанс картина викликала величезний. Легко сказати: в Україні фільм подивилися 20 мі- льйонів телеглядачів, і це за умови, що серіал виходив о пів на дванадцяту ночі. А думки — найполярніші. Одні сприйняли факти, викладені у фільмі, єдино правильними, спираючись у своїх доказах на абсолютну незаангажованість джерела — Віктора Резуна (Суворова), який передусім заради написання книг «Криголам», «День «М», що лягли в основу серіалу, емігрував з СРСР, будучи офіцером ГРУ. Утім, треба зазначити: творці «Останнього міфу», робота над яким тривала п’ять років, неодноразово підкреслювали: серіал — не екранізація «Криголама» і тим більше — не апологія особистості Суворова та його версії про те, хто й коли розпочав Другу світову війну. Невипадково вони дали змогу висловитися тим, хто категорично не приймає версію Суворова: главі російської військово- історичної науки академіку М.Горєєву, співробітникам ГРУ, відомому дисиденту, письменнику й ученому Льву Копелєву, відомому політичному діячу Німеччини Егону Барі й іншим, хто представляв широкий спектр контраргументів версії Суворова.

Проте це не завадило іншій частині глядачів виступити з різкою критикою серіалу, говорячи про чергову невдалу спробу переосмислити історію. При цьому вони також посилалися на скандальну фігуру екс-розвідника. Мовляв, зрадник, ворог народу, засуджений, до речі, в СРСР заочно до розстрілу, в принципі не може викладати достовірні факти.

Війна закінчилася так давно, що військових секретів, пов’язаних з її початком, уже просто не може залишитися — це виглядає безглуздо. Висновок напрошується сам собою. Оскільки сотні, чи навіть тисячі документів усе ще засекречені, значить залишаються інші секрети — політичні. Ось до цього й намагалися привернути увагу автори серіалу.

Для нового покоління істориків немає ідеологічних «табу». Немає беззастережних авторитетів і безоглядної віри в те, чим «годували» їхніх батьків, та й їх самих багато років. Їм дали версію Суворова, що базується, до речі, не на секретних, а цілком доступних для всіх матеріалах, і вони її прийняли. Це більш-менш зрозуміло. Набагато дивовижніше те, що й багато учасників тих подій, люди, котрі загубили близьких і, як кажуть, обпалених війною, теж прийняли її. Вони зрозуміли найголовніше в серіалі, те, що призначалося в першу чергу їм. Ніхто не применшує їхніх заслуг і не ставить під сумнів їхній подвиг. Не зазіхає на ті факти, що є безперечними. А зрозумівши це, багато людей почали прислухатися до версії Резуна, співставляючи її з власними спогадами.

Найяскравішим прикладом у цьому плані є батько Резуна: «Я сина не простив, але прийняв його книги». Багато хто пам’ятає нагнітання військової істерії напередодні війни, після дворічної допомоги Гітлеру, після переділу Європи. Цього могли й не знати. Але чимало людей пам’ятають багатоденні виснажливі марш-кидки до західних кордонів СРСР у складі Червоної Армії, безкінечні вишколи цивільного населення. Такі факти, кожен окремо й усі разом, цілком вписуються в ту схему, яку вивів у своїх книгах Резун і яку відображено у фільмі «Останній міф». Червона Армія була найдужчою і найбоєготовнішою армією у світі, мала новітні види озброєння, талановитих воєначальників. Країна готувалася до війни. І навіть особливо цього не приховувала, обравши офіційним слоганом свого прийдешнього світового панування всім відоме «Пролетарі всіх країн — єднайтеся!» А як їм єднатися? Мирно, йдучи під фанфари пліч-о-пліч до світлого майбутнього? Навряд чи. Але навряд чи здогадувалися про це ті, кого втяг у себе вир війни в червні 41-го. Хто мужньо виграв зовсім не ту війну, до якої їх готували. Поколінню, котре здійснило подвиг і врятувало країну від фашизму, письменник Борис Васильєв каже у фільмі: «Слава — це їм. А провину давайте приймемо ми всі». Здається, саме ця ідея — ідея покаяння стала головною у фільмі. Але все-таки чому творці серіалу звернулися саме до цієї теми? Чому саме «Криголам» Резуна? Адже, судячи з фільму, автори менш за все прагнули епатувати публіку за будь-яку ціну. З цими запитаннями я звернувся до автора сценарію «Останнього міфу» Владлена Миколайовича Кузнєцова.

— По-перше, люди, котрі робили цей фільм, народилися в іншу епоху, і саме визначення фільму — епатажне чи ні, для нас у принципі не має ніякого значення. Я вважаю себе сином ХХ століття. Я пройшов багато його етапних рубежів — голод, страх за батьків, евакуацію, війну, розруху. ХХ століття — це моє століття. І мене цікавлять його ключові моменти, особливо війна. 22 червня, тоді другокласник, я прокинувся в Києві від гуркоту бомбардування. Батьки сказали нібито це маневри. А ввечері, коли вже стало відомо, що розпочалася війна, я начепив маленький протигаз і вийшов з батьком на вулицю. Батько свій протигаз не надів, і військові пропустили тільки мене. А протигаз, між іншим, не випадково в мене був. Усім дітям у школі вже в першому класі їх видавали. Проводили з нами й спеціальні уроки. Тому, коли з’явилася версія Резуна, я відразу ж зацікавився нею. ХХ століття таїть багато загадок, і дуже важливо, щоб версія була не одна. Адже історія, на жаль або на щастя, така річ, де єдиної версії практично не може бути. І те, що для нас герой, приміром, Покришкін, який збив 60 літаків, — поза сумнівом. А німецький мессершмідт збивав по 300... Такий ось подвійний стандарт. А як ставитися до фрази симоновського вірша «Так убий же німця, убий»? Не фашиста, а німця. Адже це були наші слова під час війни. Для мене епіграфом до всієї епопеї з Суворовим є шекспірівські слова «Чума на обидва ваші доми». Саме так я робив сценарій, і так, гадаю, знято фільм. У історії виникли молот і ковадло, і що гірше — ще невідомо. І там, і там кров. Не можна втілити ідею світового панування — чи то пролетарського, чи то фашистського — без крові. Так не буває.

— Ви прогнозували таку неоднозначну реакцію на фільм? Адже можна було припустити, що обвинувачення на кшталт «Останній міф» — чергова невдала спроба переосмислити історію», буде одним з найм’якших?

— Ми розуміли: хочуть цього люди чи ні, але вони піддаються маніпулюванню. А політики цим користуються іноді зі знаком плюс, іноді — мінус. Особливо піддаються маніпулюванню ті, хто зліплений з тіста своєї епохи, хто співав ті пісні, вчив ті вірші й читав ті газети. Природно, ми розуміли, що реакція людей, котрі віддавали своє життя за це, буде негативною. Але ж ми не заперечуємо, що ця війна була вітчизняною, що героїзм людини й солдата тут у підсумку вирішив усе. Але якою ціною! Двадцять? Тридцять мільйонів? Страшно те, що можна було обійтися без таких жертв. Але ми розуміли, що люди, котрі надто багато втратили в цій війні, психологічно не зможуть прийняти фільм з усіма його доказами. Їм важко зрозуміти, що можна було б усього уникнути, якби два боси домовилися.

— А вам відома реакція на фільм німецької сторони?

— Багато німців не згодні з концепцією Резуна, ставляться до неї скептично. Тут інше. Німці настільки пережили цю трагедію нацизму, узяли на себе провину (ледве не вперше в історії людства), що всім народом покаялися. Розумієте — всім народом! І скільки вони потім пережили? Національне приниження, злидні, економічні санкції... А тут виходить, що вони зовсім не з переможених видряпалися нагору.

— Чи бачив Резун фільм, і як він до нього ставиться?

— Так, бачив. І, природно, хотів, щоб фільм був цілком побудований під нього. Але, як ви бачили, «Останній міф» не однозначний. Там дається багато точок зору. Повторюся, ми не хотіли виступати останньою інстанцією, а подали лише ще одну версію.

А яка точка зору на фільм в істориків, у тих, хто через свою професію по волі чи по неволі формували для Радянського Союзу єдину політкоректну версію подій Другої світової і, що називається, несли її в маси?

— Реакція в колі істориків була неоднозначною, — розповіла Тетяна Андріївна Вовк, кандидат історичних наук, доцент Національного університету ім. Т.Шевченка. — Думки розділилися. Одні версію Суворова не підтримують, посилаючись на те, що немає достатньої кількості документів, які підкріплюють її. Але все-таки більшість істориків згодні з точкою зору Резуна. Самий перебіг історичних подій підтверджує це. Ця тема довго залишалася під забороною. Довго, приміром, заперечувався сам факт підписання пакту між Молотовим і Ріббентропом, а потім майже випадково він знайшовся. Ось так по крупинках і створюється повна картина, від випадку до випадку. Прочитавши «Криголам», я погодилася з його точкою зору. Він посилається на джерела, аналізує. Адже Резун не дилетант у цих питаннях, він колишній розвідник. До речі, більшість фактів він бере з опублікованих джерел, а не з секретних документів, які ще невідомо, чи існують.

* * *

Отже, серіал пройшов, дискусії навколо нього потроху стихають. Але чи можна на цьому поставити крапку в темі Другої світової війни? Напевно, ні. Невипадково творці «Останнього міфу» кажуть: коли є правильним твердження, що війну не закінчено, поки не поховано останнього полеглого солдата, то, на нашу думку, настільки ж правильно, що війну не закінчено, поки не названо всіх переможців і всіх винних.