МОЛОДІ ЖАРТУЮТЬ ВСЕРЙОЗ

Фестиваль «Молодість» дає унікальну можливість простежувати весь творчий шлях режисера від його перших кроків у кіно до цілком зрілих праць. Дехто з них пройшов усі ієрархічні щаблі — від студентського фільму до повнометражної картини. Хтось — канув у Лету, так і не підтвердивши свого, часом багатообіцяючого, дебюту. З «Молодості» вийшла ціла плеяда талановитих режисерів: Вадим Абдрашитов і Олександр Рогожкін, Франсуа Озон та Юрій Мамін. І цей список можна продовжувати. З вітчизняних режисерів насамперед потрібно говорити про документалістів: Сергія Буковського та Олександра Роднянського, з іменами яких пов’язаний злет українського документального кіно 80—90- х.

Природно, очікували появи нових, перспективних імен і на нинішньому фестивалі. Вони були, але менше, ніж хотілося б. На жаль, повною мірою оцінити весь спектр студентського кіно було неможливо: з тридцяти заявлених на фестиваль студентських робіт практично половину (!) так і не показали. Але ж саме студентське кіно викликає найбільше зацікавлення: ті, хто сьогодні його робить, незабаром, цілком імовірно, формуватимуть пріоритети, тенденції й моду світового кінематографу. Та, на жаль... Через несподівані проблеми, як заявили організатори, з розмитненням фільмів студентську програму довелося дивитися, повторюю, в значно урізаному вигляді.

Окремо хочеться зупинитися на українських роботах. Уже давно кінофакультет інституту ім. Карпенка-Карого перебуває в жалюгідному становищі, майже вмирає. Його роками не фінансують або фінансують у розмірі 10—20 відсотків від загальних потреб. Несподіване «переселення» кінофакультету призвело до втрати важливих об’єктів навчальної кіностудії. А нинішнє існування «без прописки» на базі студії «Укркінохроніки» протягом трьох років узагалі поставило його «поза законом». Можливо, у порядку моральної компенсації дипломи й премії фестивалю одержали його студенти. Учні Михайла Іллєнка, за сумісництвом одного з членів журі. Може, цим хотів підкреслити, що, всупереч усьому, факультет функціонує, і досить успішно? Цікаво, чи не почуваються ніяково самі члени журі? Наші фільми були зняті на чорно-білу «Свему». До цієї прикмети гнітючої злиденності українського студентського кіно, схоже, всі вже якось звикли. А тим часом робіт наших студентів не беруть для показу на престижних кінофестивалях. Просто технічно неможливо демонструвати цю «оригінальну естетику».

Фільм студента кінофакультету інституту ім. Карпенка-Карого Володимира Дощука «Поганий, злий і ще зліший» схожий на одну з невипущених серій «Масок-шоу». Така собі ексцентрична пародія на ковбойський фільм. Робота Катерини Коваль «Навесні» — життєпис українського села: літнє подружжя, земля, на якій вони живуть, вітер і дощова весна. Непогане звукове вирішення картини, — на тлі сірого життя старих даються начебто звичайні, але кумедні коментарі й пісні по радіо, — відеоряд, проте, значно слабший. Трохи жалості, трохи стьобу, трохи продовженківської поетичності та претензій на модернізм. Не маючи чіткої осі, вона розпадається на окремі фрагменти. В жодному разі не хочу образити наших молодих режисерів, адже зняти в Україні фільм — уже подвиг. Без усякого перебільшення. А якби тих-таки Катерину Коваль і Володимира Дощука бодай трохи профінансував рідний кінофакультет, то фільми, гадаю, були б зовсім інші. Не обов’язково кращі, адже, за великим рахунком, важлива ідея. Між іншим, проблеми з фінансуванням існують і в інших країнах. На свій фільм «Розчарування» режисер Мануель Штрох (Німеччина) витратив три тисячі марок власних грошей. Ще три тисячі дала кіношкола. Фільм зроблено в чорно-білій стилістиці, що підкреслює потрясіння юнака, який побачив, що його кохана цілується в парку з іншим. Дівчина повідомляє йому про сестру-близнючку, яку той і бачив. Комічний ефект досягається пародією на любовне німе кіно початку століття.

В основу фільму третьої нашої учасниці в студентській програмі, Марини Кондратьєвої, покладено історію конкретної родини, чоловіка та дружини, котрі прожили разом 66 років. Іван, як і герой Габріеля Гарсіа Маркеса (натяк на певну паралель закладений уже в назві картини), прожив довге насичене життя. Фільм зроблено з фрагментів документальних хронік, які ілюструють розповідь про життя родини. Текст «Ста років у пошуках самотності» свідомо спрощений, що, за задумом режисера, напевно, мало підсилити ефект від візуального ряду. На мою думку, авторам аналогічного за стилістикою російського фільму «Сімейні хроніки» це вдалося краще. 1997 року в Кондратьєвої вже був диплом фестивалю за фільм «Сьогодні». Трохи дивна практика — у номінацію «Перше студентське кіно» залучати режисерів по кілька разів. Адже це ставить у вочевидь неоднакові умови їх та справді дебютантів. Але тут зіграло роль те, що свою дипломну роботу Марина Кондратьєва робила за власні гроші. І гроші, за українськими мірками, чималі. Приблизний кошторис фільму становив 4 тисячі доларів, з них більша частина пішла на архівні матеріали «Укркінохроніки».

Історія людей похилого віку лягла в основу ще однієї фестивальної картини — «Квартира», в якій розповідається про чоловіка й жінку, сусідів по сходовому майданчику, таємно закоханих одне в одного. Вони нишком стежать одне за одним і дозволяють собі невинні розіграші. У фіналі картини вони, природно, будуть разом. Дуже добрий і кумедний фільм південнокорейського режисера Луна Кіма.

Італійський фільм «Монна Ліза» розповідає про трагічну історію сторожа автозвалища й дівчини, яку віддали йому під нагляд. Фільм зроблений дуже динамічно й переглядається на одному подиху. «Квартира», «Монна Ліза», «Біблії» Адама Філліпса — кожен із цих фільмів уже знайшов свого глядача. У багатьох країнах на студентські роботи існує попит і на них цілком можна зробити гроші. Хоч і невеликі, але достатні для окупності їх виробництва. Купують їх місцеві дистриб’ютори й запускають у кінотеатрах на «доважок» до різних повнометражних картин. І тут виникає цікава ситуація, яка звучить як глузування з українських студентів. Чим більший кошторис студентського кіно, тим краще, тим охочіше його беруть у прокат.

Російський фільм «Чистий понеділок» Марини Мігунової має в основі твори Буніна, перенесені в сучасну Росію.

Іранське кіно помітно прогресує останніми роками. Свідчення того — нагороди в Каннах та на інших престижних фестивалях. Щоправда, тематика їх через об’єктивні причини досить одноманітна. Про що фільм Алі Реса Аміні «Райдуга», сказати важко. Про те, як дівчина пізнає свого коханого? Про країну, де вона живе? Про її щоденні радощі й прикрощі? Напевно, тут усього потроху. До речі, у країні, де накладено вето на висвітлення кінематографом політичних та більшості соціальних тем, випускається до... 500 короткометражок щодня. Для порівняння: в Україні їх виробляється, страшно сказати, майже в 100 (!) разів менше.

Межа між студентським кіно та короткометражним дуже прозора. Однаковий метраж, молодість і, відповідно, схожість сприйняття авторами життя й кінематографу. Отож поділ їх за різними номінаціями не заважає фільмам «кочувати» й одержувати призи не в «своїх» номінаціях. Тому, написавши про студентські роботи, не можу не сказати про короткометражні. Їх було значно більше, ніж студентських. Фільми найрізноманітніші: комедії, більшість — з чорним гумором, мелодрами та драми, детективи й психологічні стрічки. Практично не було (що здивувало) так званого авторського кіно. В основі сюжету більшості фільмів — алегорія, досить прямолінійна, й ніякого Каракса, гаряче любимого й повсякчас цитованого студентами.

Фільм німецького режисера Берда Гейбера «Нічна нянька» стилізований під давньогрецький спектакль. Нянька аристократки кляне свою господиню за вбивство її дітей, здійснене через ненависть до їхнього батька. Ефект досягається завдяки монологу няньки, який розтягнувся на всі 28 хвилин фільму. Щось подібне можна бачити в італійській картині Джованні Аркаджеллі «Просто прогулянка». Тільки монолог його головного героя-диригента — музичний. Гуляючи вулицями та вдивляючись у людей, він асоціює їх з різними мелодіями й музичними інструментами.

«Четвертований на світанку» німця Норерта Кейля — чудова «чорна комедія». Сміх викликає жахливе утрирування ситуації.

Канадський фільм «Терпіти несила» — філософське нагадування про те, що до вбиральні краще ходити вчасно, бо наслідки можуть бути дуже сумні, аж до... струсу мозку.

Взагалі, тема вбиральні обігравалася й іншими режисерами. Массімо Капеллі навіть фільм свій назвав «Туалет». Це галаслива комедія про людей, які на вечірці заходять до вбиральні. Тільки там вони почуваються природно і стають самі собою. Сильний монтаж, прикметна риса італійських фільмів, і тут відразу впадав у вічі.

Фільм «Луна» бельгійського режисера Фредеріка Рульє-Галла розповідає про історію літнього подружжя (вона — сліпа, а він — глухий). Шумове й візуальне оточення — вони їдуть у поїзді — навіває спогади про той період, коли їх було покалічено фізично і психічно. Та ось його прооперували, і він чує. Тільки того маленького світу, в якому вони жили, вже не повернути. «Далі буде» шведського режисера Лінуса Тунстрома — кіно в стилі модних молодіжних картин «Біжи, Лоло, біжи», «Карта, гроші, два стволи»: три напружені й хитромудро переплетені ситуації стрімко наближаються до абсолютно несподіваної розв’язки.

З усього сказаного вище можна скласти враження про загальну трагічність сприйняття молодими режисерами навколишнього світу. Не без цього, звісно, але викликає оптимізм, що головним об’єктом їхнього дослідження стали не глобальні проблеми, а проста людина, її внутрішній світ. І хоч ця людина не завжди досконала, та відчувається непідробний інтерес до її долі та душі, і він щирий. Це, напевно, головне.