ЗА ЛАШТУНКАМИ АНІМАЦІЙНОГО КІНО

Урочиста церемонія відкриття ювілейного XXX міжнародного кінофестивалю «Молодість» очікуваного сюрпризу не принесла. Нагадаю, що на прес-конференції перед відкриттям генеральний директор Андрій Халпакчі обіцяв, що зоряне ім’я глави журі буде названо там і сам він постане перед захопленими поглядами широкого кінозагалу. На жаль, з невідомих причин голова на сцені палацу «Україна» так і не з’явився. А склад журі, заздалегідь оголошений організаторами, змін не зазнав. Церемонію відкриття вів особисто генеральний директор разом із Ганною Безулик. А відкрилася «Молодість-2000» ретрофільмом Леоніда Осики «Кам’яний хрест». Правда, щоб потрапити на екран палацу «Україна», довелося одержувати в Міністерстві культури спеціальний сертифікат. Отже, фестиваль стартував.

У рамках ХХХ кінофестивалю «Молодість» проходить виставка «Анімаційні фільми з Німеччини», організована також фондом «Кіно-Коло», галереєю «Персона» й Німецьким культурним центром «Гете-інститут Київ». Вона надає унікальну можливість, з одного боку, зазирнути за лаштунки анімаційного кіно та зрозуміти, як саме його роблять, а з іншого боку — представляє певний зріз німецького анімаційного кіно.

Фільми, представлені на виставці, створено переважно в період 1990—97 рр. і відзначено численними нагородами на різних фестивалях, зокрема двома «Оскарами». Хоча, як підкреслюють організатори, критеріями добору картин була передусім не кількість регалій, а радше розмаїтість матеріалів, що використовувалися для їх створення і тематична широта. Усе разом це й дає уявлення про технічні можливості сучасної анімації, які дозволяють розповісти будь-яку історію.

На виставці представлено моделі, ляльки, фрагменти декорацій, малюнки й фотографії до дев’яти фільмів. Сформував експозицію та розробив її концепцію художній керівник Кіноакадемії Баден- Вюртемберга й Людвигсбурга, а також фундатор фестивалю мультиплікаційних фільмів у Штутгарті Альбрехт Аді. Добрані ним картини дуже різні. У першу чергу, за технікою виконання: живопис олією на склі, пластилінові фігурки, малюнки на плівці тощо. Теми й сюжети фільмів також різноманітні. Об’єднує їх лише те, що вони належать до так званого авторського, а не комерційного кіно й сприяють розвитку анімації загалом.

Яскравим прикладом такого фестивального кіно є фільм «Прагнення» режисерів Томаса Штелльмаха й Тайрона Монтгомері, відзначений «Оскаром» 1996 року (до речі, кіномани напевне пам’ятають його за показом на «Молодості»). Тут змістом і сенсом картини стає сам матеріал. У пошуках води піщана людина кидає свою піскову країну. Йдучи за краплею вологи, вона мандрує кам’яним, паперовим і залізним світами. Пісковій людині вдасться дістатися води, але... закінчується це для неї трагічно: вона в ній розчиняється мільйонами піщинок. Для створення «Прагнення» було споруджено 15—20-метрові декорації. Над фільмом працювали десятки чоловік, створено три моделі піскової людини, дві з яких використовувалися буквально по п’ять секунд екранного часу. Тож авторське кіно зовсім не дешеве кіно. Навпаки, часто воно буває трудомісткішим від комерційного штампування, і напевне — винахідливішим у частині образотворчих рішень. Приміром, Даніель Ноке в «Майстрі батога» використовує пластилінових ляльок, а Томас Майєр Германн у «Сотворінні» обмежується чорно-білими малюнками, обігруючи асоціативні ряди.

Єдине, що особисто мене збентежило у програмі, — це якась депресивність фільмів: їх пронизано відчуттям наближення лихоліття. Невесела доля спіткала піскового чоловічка в «Пошуку». У «Сотворінні» все нібито оптимістичніше. У картині з гумором описується сім днів сотворіння світу. Тварини, птахи, риби живуть у гармонії та співають урочисті арії. А на сьомий день усі замовкають і завмирають від жаху: з’являється людина. Недовго думаючи, її поїдає динозавр, й інша живність, оговтавшись від шоку, вибухає хвалебною піснею. Не дуже все це весело. Ще одним зразком своєрідного чорного гумору є «Майстер батога», де двоє засуджених на страту в’язнів веселяться з того, що їх «надули» спільники й утекли з в’язниці замість них. Загалом, досить уїдлива картина сучасної моралі. Та чи все так безнадійно? Мабуть, ні.

«Сповідь» режисера Йогена Куна — це смішна й сумна історія про зустріч Папи Римського й Еріха Гонеккера, яка так і не відбулася. В розумінні — настав час для сповіді.