Розбудовник

Поділитися
Першого серпня виповнилося 100 років від дня народження людини, про яку остання прижиттєва згадка у пресі датована початком 1948 року...

Першого серпня виповнилося 100 років від дня народження людини, про яку остання прижиттєва згадка у пресі датована початком 1948 року. Надалі всемогутні органи і сумнозвісний Головліт наклали щонайсуворіше табу на публікацію будь-яких даних про цю надзвичайну особистість, хоча це не був ані конструктор секретної техніки, ані вчений-розробник новітньої зброї. Це був видатний організатор виробництва тієї ж таки техніки і зброї. Йтиметься про Василя Івановича Власова, який очолював Київський завод імені Артема, нині ДАХК «Артем», із 12 листопада 1943 по 1 серпня 1974 року, тобто понад 30 років!

Ім’я його стало легендарним уже тільки тому, що він очолив завод у найскрутніші часи і доклав чимало зусиль до його відродження й перетворення на один із флагманів авіапрому. Власов залишив по собі не тільки численні заводські корпуси, позначені адресою: м. Київ, вулиця Мельникова, 2-10, не лише філії у передмісті столиці – Вишневому, Красилові Хмельницької області та Щорсі Чернігівської, а й величезний житловий масив на Сирці, дитячі садки, лікарню, поліклініку, піонертабір і багато іншого, що постійно нагадує про нього.

Василь Іванович Власов народився 1 серпня 1906 року в багатодітній селянській родині у селі Подосинки Єфремовського повіту Тульської губернії. Дітей у Марії Корніївни та Івана Івановича Власових було багато (називають навіть цифру 18) — мати не знала грамоти і заплуталася з днями їхніх народжень. Тому, коли довелося Василеві заповнювати першу анкету, мати не могла пригадати точної дати, пам’ятала лише пору року — літо. У сум’ятті громадянської війни церковна метрика загубилася, а церкву розгромили. Домовилися вважати, що Василь народився першого серпня.

Батько цієї величезної сім’ї, простий селянин, володів грамотою настільки, що управляв маєтком місцевого поміщика, але говорити вголос про це раніше не було заведено. Василь закінчив три класи церковно-парафіяльної школи і до 1925 року залишався з батьками. Вочевидь висунувся він на громадській ниві, бо 1923 року хлопець уже в комсомолі, а в 19 років його посилають у Москву навчатися на робітфак, що вже досить показово. По закінченні робітфаку ім. Калініна Власов вступає в Інститут радянського будівництва, який закінчує 1931 року. Паралельно з навчанням він працює чорноробом на складі Лісосиндикату, слюсарем-водопровідником, слюсарем-складальником на заводі, пакувальником...

1930 рік. 24-річний студент інституту стає директором трикотажної фабрики «Кооперативний Жовтень», потім заступником директора іншої трикотажної фабрики... По закінченні інституту його відправляють із Москви у глухий «ведмежий закут» — у місто Верхньоудинськ, столицю Бурятської АРСР інструктором ЦВК республіки. Це згодом Верхньоудинськ, нині Улан-Уде, став справжнім містом, а тоді... Так сталося, що на край світу він вирушив у листопаді, а 25 грудня 1931 року в Москві його молода дружина народила доньку. Можна собі уявити стан молодого татуся, який перебував за тридев’ять земель від сім’ї.

Несподівано його призвали в армію, і, не пробувши у Верхньоудинську й півроку, він стає червоноармійцем особливого протиповітряного зенітного полку, розквартированого в Москві! Схоже, тут не обійшлося без допомоги друзів, яких Василь знайшов у Москві в період навчання. Відомо, що вже в ті роки близьким його приятелем був майбутній нарком, а потім міністр авіапромисловості Петро Васильович Дементьєв.

У Червоній армії Василь прослужив трохи більше півроку — у листопаді 1932 року його призначили начальником відділу постачання авіаагрегатного заводу №120 головного управління авіапрому в селищі Балашиха Московської області. Відтоді Власов ані на день не поривав із авіаційною промисловістю.

На початку війни виникла нагальна потреба у створенні філіалу заводу на Уралі, тому що атаки німецьких бомбардувальників могли будь-якої хвилини його знищити, а тільки він виробляв колісні агрегати для шасі всіх літаків. Розгорнути філіал в евакуації було доручено заступникові директора заводу Власову. Частину заводського устаткування і колективу, включно з сім’єю заступника директора, завантажили в товарняк і відправили в Нижній Тагіл. Згадує багаторічний соратник Василя Івановича, колишній головний механік М.Грінберг:

«Прибувши з ешелоном на Урал, Василь Іванович, по-перше, рішуче відхилив пропозицію уповноваженого Наркомавіапрому про розміщення філії на площах одного із заводів Челябінської області, який не мав жодних ознак сучасного машинобудування, і рішуче наполіг на базуванні поблизу ТЕЦ, газової магістралі і покладів необхідних формувальних земель (для ливарного виробництва. — Авт.). Друге, чого він домігся, — це прикомандирування до філіалу будівельного батальйону, а третє — відведення площ під великий ливарний цех магнію і спорудження в ньому 10 магнієвих печей.

…На той час філіал, який став заводом, на повну силу задіяв процес отримання магнієвого лиття, виробничники навчилися штампувати гальмівні барабани, і випуск агрегатів було доведено до п’яти тисяч комплектів, чого вистачало як для діючої армії, так і для літакобудівних заводів» (газета «Артемівець» від 11.09.97 р.)

У березні 1942 року Власова відкликають у Москву і призначають заступником директора заводу №487 Наркомавіапрому. У листопаді 1943 року він одержує останнє у своєму житті важливе призначення — стає директором заводу №485 Наркомату авіапрому (так тоді в офіційних документах значився завод імені Артема в Києві). На той час йому було 37 років.

Що він бачить на заводі? Напівзруйновані цехи з порожніми очницями замість вікон, замість дахів — сіре осіннє небо, купи сміття, непролазний бруд і пронизливий вітер. Обстановка була гіршою і страшнішою, ніж в евакуації в Нижньому Тагілі. Адже там поруч були колеги, а тут — нікого, бо до повернення з евакуації довоєнного артемівського колективу було ще дуже далеко. Сім’я, у якій на той час підростали дві доньки, Світлана й Марина, залишалася в Москві — не було визначеності з тим, де вони житимуть у Києві. Ці побоювання підтвердилися: навіть по приїзді до Києва влітку 44-го сім’ї довелося кілька місяців жити у кімнатці поруч із кабінетом директора просто на території заводу.

Історія підприємства до 1944 року налічувала трохи більше півстоліття. Завод тривалий час спеціалізувався на випуску машин для обробки шкур, а перед самою війною його перевели в Наркомат авіапрому. З початком війни завод евакуювали під Самару, де було налагоджено виробництво продукції для фронту.

З перших днів після визволення столиці України на завод почали прибувати колишні робітники, які залишилися в місті, члени їхніх родин. Більшість їх уперше бачили виробництво, що потребувало відродження. Верстатний парк відновлювали практично з нуля. Перші робітники приносили інструменти з дому. Електроенергії катастрофічно бракувало, але голота на вигадки метка: до старого тракторного двигуна приєднали електрогенератор, щоб забезпечити безперебійну роботу верстатів. Старожили розповідали, що в перші місяці завод відчував нестачу готівки, нічим було платити зарплату. Тоді директор заводу йшов до директорів магазинів на Лук’янівському ринку і просив у борг. Давали хоч потроху, але безвідмовно. Тому зарплату виплачували не двічі на місяць, а разів шість-вісім!

Новий директор задав такий темп роботи, що вже в першому кварталі 44-го було освоєно 12% довоєнних виробничих площ, а в жовтні ця цифра дорівнювала 84%. Тоді ж завод, який швидше було б назвати майстернями, освоїв серійний випуск для фронту авіаційних ампул-снарядів БАС-1, а трохи згодом — пускових пристроїв РУ-1 типу «Катюша» для озброєння літаків штурмової авіації. Василь Іванович домігся, щоб до відновлення заводських корпусів і житла було залучено полонених німців. Так повернули до життя п’ятиповерховий будинок на вул.Артема, 10, а також один із будинків на Пушкінській. Власов не полишав спроб перевести в Київ ряд фахівців із Нижнього Тагіла, а для них потрібне було житло. Зрештою рішенням Наркомату 50 працівників філії заводу №120 було переведено в Київ. Разом із фахівцями та робітниками, що повернулися у рідне місто з-під Самари, вони створили міцне ядро колективу заводу, який інтенсивно відроджувався. Вже з другого півріччя 1947 року завод почав працювати рентабельно і відмовився від державної дотації.

Прибувало устаткування з переможеної Німеччини, яке постачалося в рахунок репарацій, деякі німецькі верстати на заводі працюють досі. Проте устаткування бракувало. Рішення знайшли просте: в останній третині 40-х налагодили верстатобудування безпосередньо на заводі! Відділ головного механіка разом із ливарним і ремонтно-механічним цехами організували виробництво кривошипних пресів, які прослужили багато років. Виготовляли також токарі і фрезерні верстати.

У цій статті недоцільно торкатися історико-політичного підґрунтя оборонної спеціалізації заводу ім. Артема. Це питання було предметом дискусій наприкінці сорокових. Оборонній промисловості – авіаційна ж завжди розглядалася в СРСР тільки з погляду її застосування для оборони – у ті роки надавалася величезна перевага щодо фінансування. Наявність грошовитих замовників і замовлень, завантаження виробничих потужностей, зайнятість робітників були гарантовані надовго наперед. Гарантувалося також виділення солідних коштів під освоєння нової техніки і технології, чим Власов скористався сповна.

Номенклатура виробів найрізноманітнішого призначення і серійності при ньому розширилася неймовірно, що додавало безліч клопотів буквально всьому колективу. Будь-який сучасний літак начинений електромеханізмами різного призначення, які виготовляють у Києві. Все, що кріпиться до площини крила літака, включно з самим об’єктом підвісу — самонавідною ракетою «повітря-повітря», робилося і робиться на заводі Артема.

Освоєння виробництва ракет «повітря-повітря» потребувало створення комплексу контрольно-випробувальної апаратури, яка б дозволяла за лічені хвилини протестувати за заданою програмою всі параметри виготовленої ракети в умовах заводу. І тут з’ясувалося, що така перевірка має проводитися перед підвісом ракети під крило в польових умовах після складського зберігання. Тоді було створене спеціальне конструкторське бюро, де розробили перевірочні комплекси, які можна розгорнути цілком автономно в будь-яких умовах — хоч у тропіках, хоч у пустелі, — а завод відразу розпочав їхнє виробництво на замовлення ВПС. Освоєння будь-якого нового виробу йшло під грифом «Дуже терміново!».

Починаючи з перших повоєнних днів, завод брався також і за будь-який ширвжиток: каструлі, полумиски, розкладайки на каркасі з алюмінієвих труб, рушниці для підводного полювання, фени для сушіння волосся, складні дитячі іграшки тощо. Разом з Інститутом електрозварювання імені Патона завод освоїв випуск компактного переносного зварювального апарата А-547У для зварювання в середовищі вуглекислого газу. Досить довго про цей популярний апарат мріяли не лише на багатьох заводах, а й у майстернях сільгосптехніки. На самому початку 70-х конструктор ВГМ В.Кац запропонував виготовляти декоративні сітки під ковпак коліс автомобілів «Волга», «Москвич» і «Жигулі». Тоді ця новинка була надзвичайно модною. Власов миттєво віддав наказ негайно розпочати освоєння. Перші сітки в єдиному на весь Київ автомагазині розлетілися вмить, чим негайно скористалися спекулянти. На міській товкучці в Біличах за комплект сіток виставляли ціну в чотири-п’ять разів вищу!

Тепер уже мало хто пам’ятає, що воістину унікальну підвісну стелю Палацу спорту виготовляли артемівці. Металева стеля мала забезпечити пристойну акустику цього величезного залу. Було запропоновано досить просте рішення — стеля мала являти собою суцільне решето, утворене сотнями тисяч отворів діаметром п’ять міліметрів. Ось ця «простота» і стала головною проблемою при виготовленні деталей стелі. Справа ускладнювалася, як завжди, короткими термінами, влада поспішала відзвітувати. Проте артемівці з честю подолали всі труднощі! Конструкція і її виконання виявилися настільки вдалими, що через кілька років їх повторили під час будівництва цирку.

Сам Василь Іванович ніколи технарем не був, але мав надзвичайну інтуїцію, особливий нюх на все нове, чудово розумівся на економіці заводу. Він був за натурою людиною підприємливою і не боявся ризикувати. Відсутність вищої технічної освіти заважала не так йому самому, як тим, хто зі службового обов’язку відстежував рівень освіти керівників-практиків. Тільки щоб заспокоїти міністерських кадровиків і місцеву партійну владу, вже у солідному віці, 1962 року, тобто за чотири роки до 60-річчя (!), він закінчив КПІ. Немає лиха без добра: наявність новенького диплома КПІ давала Власову моральне право вимагати від підлеглих, серед яких було безліч практиків, того ж самого: за будь-яку ціну здобути вищу або середню технічну освіту. Для цього при заводі відкрили вечірню філію машинобудівного технікуму.

Власова оточувала блискуча плеяда фахівців: головні інженери В.Володін, А.Сукач, М.Подкопай, що пропрацював до того багато років головним технологом; начальник виробництва С.Фельдбейн, заступник головного інженера, опісля – генеральний конструктор КБ «Промінь» Б.Вігман, начальники СКВ М.Купрін і А.Левченко, головний механік М.Грінберг, головний енергетик О.Печерський, головний технолог І.Марін, його заступник В.Брагінський, заступник головного механіка Н.Чорний, головний диспетчер Б.Кальницький, начальник ВКБ А.Пузиренко, начальник інструментального відділу М.Айзман, начальник КБ А.Гузман, начальники цехів П.Гончаров, І.Ерліх, Ю.Каплан, Б.Вернер, В.Бриль, О.Кривошеєв і багато інших, усіх перелічити неможливо.

У наведеному переліку привертає увагу велика кількість єврейських прізвищ. Василя Івановича взагалі важко було запідозрити в особливій любові до людей певної національності. Головну роль при доборі кадрів і висуванні на відповідальну посаду при ньому відігравали виключно ділові якості. Ця, здавалося б, прописна істина працювала при ньому безвідмовно. Я не хочу сказати, що серед керівників і фахівців не було росіян, українців і представників інших національностей. Були, звичайно, але в процентному відношенні кількість євреїв, які працювали на заводі Артема, не порівняти було з будь-якою іншою «поштовою скринькою» Києва, і не тільки. На цій обставині можна було б не зупинятися, якби не одне «але». Потрібно чітко собі уявляти обстановку кінця сорокових і початку п’ятдесятих років, коли під маркою боротьби з космополітами в СРСР фактично розгорнулася пропагандистська кампанія проти всього єврейського і євреїв. Антисемітизм набрав небувалих обертів, хоча слово це не вимовлялося.

Ми можемо нині лише здогадуватися, як важко було Власову зберегти своїх співробітників, захистити їх. Хто б його засудив, якби він викликав, приміром, Марка Йосиповича Грінберга, із котрим починав працювати ще до війни в Балашисі на авіаагрегатному заводі, потім налагоджував виробництво в Нижньому Тагілі в евакуації, відбудовував завод Артема, і запропонував би йому піти від гріха якнайдалі? Але ж не викликав, не запропонував ні Грінбергу, ні багатьом іншим, хоча за свій лібералізм міг постраждати сам, що в ті роки було явищем звичайним. Таку поведінку не можна пояснити самими лише міркуваннями практичної користі, мовляв, без цих фахівців не можна виконати поставлені перед заводом складні завдання. Це були серйозні аргументи, але за ними стояло щось більше, чого не можна пояснити лише виробничою необхідністю.

До партійних органів він ставився як до якоїсь даності, з котрою слід змиритися і на яку слід зважати. На відміну від багатьох інших директорів, які часто вдавалися до допомоги парткомів для впливу на несумлінних підлеглих, Власов вважав таку практику принизливою для себе. Всіх партійних ритуалів він дотримувався, неодноразово обирався членом бюро райкому, членом міськкому партії. До партійних керманичів місцевого значення ставився без належного пієтету і з ледь прихованою іронією. Вони це знали, але змушені були терпіти, тому що авторитет Власова був незаперечним.

В останні роки роботи на посаді директора в нього загострилися стосунки з деякими партбюрократами в оборонному відділі ЦК КПУ. Йому почали натякати, що час і на заслужений відпочинок піти. Це помітно пригнічувало Василя Івановича. І хоча не в його правилах було нести свої переживання в сім’ю, він якось сказав дружині: «Маріє, тільки не ховай мене на Байковому кладовищі. Я з цими бандитами навіть на тому світі поруч лежати не хочу!». Це його прохання виконано, він похований на Міському цвинтарі на Берківцях. Серед своїх, хоча за своїм статусом міг бути похований на Байковому...

До кінця 50-х комсомольська організація артемівців налічувала понад 1200 молодих людей. Не зважати на таку армію було неможливо. Але у ставленні директора до комсомолу явно відчувалося щось батьківське. Він охоче приходив на комсомольські конференції, на які його щороку обирали делегатом. Придивлявся до нових молодих облич. Згодом багато хто з них з ініціативи директора ставали керівниками.

Якось у відповідь на заклики негайно розпочати будівництво клубу Василь Іванович доступно пояснив учасникам зборів, звідки беруться кошти на будівництво: «Зараз нам ледь вистачає прибутків для будівництва житла, тому будувати чи не будувати будинок культури цілком залежить від вас, від комсомольців, від вашої роботи біля верстата». Для багатьох присутніх його слова стали справжнім відкриттям. Адже слово «прибуток» у ті роки було під негласною ідеологічною забороною, послуговувалися евфемізмами на кшталт «соціалістичні накопичення» або «додатковий продукт».

Треба також заззначити, що в ті роки на будівництво клубних будинків було накладено найсуворішу заборону. Всі кошти і сили будівельників по всій країні спрямовувалися на зведення та реконструкцію підприємств і житла. Оминути цю заборону і домогтися дозволу на будівництво заводського будинку культури було нелегко навіть Власову. Але власний спортзал на заводі з’явився!

Хоч як тяжко було з житлом для численних черговиків, Василь Іванович пішов назустріч ініціативі комітету комсомолу, й один із перших будинків на Сирці було закладено цільовим порядком для молодих сімей, які мешкали в заводському гуртожитку на Татарці.

Добробут заводу і колективу Власов бачив не в застої, а постійному розвитку, а його можна було забезпечити лише за рахунок освоєння нових виробів і зростання обсягу виробництва, але для цього потрібно було постійно збільшувати виробничі площі, а молодим спеціалістам і робітникам надавати житло. Тут і виручало те, що під освоєння нової техніки держава виділяла гроші і кредити, які спрямовувалися не тільки на реконструкцію і розширення підприємства, а й на розвиток соцкультпобуту, як тоді казали. Освоєння нових виробів давало вагомий прибуток, частина якого знову витрачалася на будівництво житла. Все це потрібно було робити швидко, паралельно й одночасно, оскільки терміни освоєння нової техніки і технології в оборонних галузях були гранично короткі.

Не секрет, що багато директорів заводів для реконструкції і будівництва залучали сторонніх підрядників, знімаючи таким чином із себе відповідальність за терміни і якість будівництва. Власов від такої політики і практики відмовився від самого початку. Він хотів бути господарем, і був ним! Тому на заводі з’явився відділ капітального будівництва зі своїм штатом фахівців і робітників-будівельників.

Останніх було порівняно небагато, але до них на допомогу направляли чимало робітників тих цехів, які саме реконструювали або будували. Мені самому довелося попрацювати в бригаді арматурників у період другої реконструкції корпусу інструментального виробництва в 1960—1961 роках, тому про Власова-будівельника я можу судити не з чужих слів. Він не був кабінетним керівником, особливо в розпал будівництва. На будівництві бував щодня, особисто проводячи п’ятихвилинки з керівництвом ВКБ і виконробами. Заглиблювався в кожну дрібницю, відразу даючи завдання, які виконувалися негайно. Частенько з’являвся на будмайданчику в розпал робочого дня, і горе було виконробові, якщо Власов заставав завмерлий будівельний кран, монтажників і бетонників, які сиділи без діла. У таких випадках він відсував виконроба вбік, забирав у нього радіомегафон (ця новинка тоді лише з’явилася) і починав сам керувати процесом. Знаючи до дрібниць увесь фронт робіт, він віддавав точні команди, присмачуючи кожну фразу соковитим «я..нта мать»! Це характерне «нта» викликало усмішку на обличчях тих, хто був учасником і свідком цього незабутнього дійства. В ньому не відчувалося зла, а тільки досада через нерозторопність і нерішучість молодого виконроба. Тієї ж миті оживав кран, ледь устигаючи подавати металеві колони, балки, залізобетонні панелі, арматуру і бетон. Робота закипала з новою силою. Урок тривав хвилин 15—20, після чого задоволений Василь Іванович повертав мегафон виконробу і залишав об’єкт.

Цех не зупинявся ані на день, працюючи ціле літо практично під відкритим небом. До зими будинок мав стояти під дахом, це не обговорювалося! Який зовнішній підрядчик міг би витримати такий темп робіт?

У результаті безперервного будівництва від довоєнного заводу залишилося практично якихось дві-три будівлі, в тому числі і будинок колишнього заводоуправління, де Власов починав 1943 року. Крім того, повністю змінився на краще цілий квартал на самому початку вулиці Мельникова, колись забудований різнокаліберними будинками, які до початку 60-х перетворилися на нетрі. Потім Власов затіяв будівництво філії у Вишневому, куди зі столиці були переведені ливарний і ковальський цехи і де було розгорнуто виробництво доволі габаритної техніки. Нагадаю, що це сталося тоді, коли слово «екологія» було відоме тільки вузьким фахівцям.

Так само самотужки будувалося і житло. Тепер коли-не-коли та й почуєш, що, мовляв, набудували цих малогабаритних хрущоб, життя від них немає! Ну, по-перше, перші заводські будинки на вулицях Мельникова і Татарській на початку 50-х зводилися за цілком пристойними проектами. По-друге, легко критикувати з позицій дня нинішнього, коли не знаєш суті проблеми житла у Києві в ті роки. До середини 50-х років чисельність населення столиці України перевищила довоєнний рівень (до війни в Києві було 935 000 жителів). І річ навіть не в тому, що війна завдала шкоди житловому фонду. Житловий голод столиця відчувала і до війни, околиці кишіли нетрями, але тоді було не до того, а тому тема була практично закрита для обговорення. Після війни безліч людей у пошуках роботи й заробітку рушили в місто із сіл. Селилися де прийдеться: у підвалах, землянках, на горищах, у сараях, тимчасових хатинах, збитих мало не з фанери.

Власов бачив, що міська влада і будівельні організації не дають собі ради із забезпеченням киян пристойним житлом. Вихід був один — будувати житло самостійно, тим самим господарським способом, котрий одразу охрестили «методом народного будівництва». Кожен, коли підходила черга на одержання житла, мав там відпрацювати визначену кількість днів. На цей час його звільняли від основної роботи й переводили до складу будбригади.

Дивовижно, як Власов умів знаходити користь для заводу в найнесподіваніших обставинах. У 1957—1965 роках з ініціативи М.Хрущова в країні діяла децентралізована система управління народним господарством. Влада з Москви перемістилася в територіальні Ради народного господарства (Раднаргоспи). Власов чи не найперший зрозумів, що розподіл фінансових потоків теж прийшов на місця. Цим він скористався воістину віртуозно, через що завжди вмів домогтися виділення необхідних коштів для свого заводу. Активно користувався кредитами, йдучи на певний ризик. Власов розраховував на те, що не всі, кому виділено гроші, зуміють їх освоїти до кінця року. Знав він і те, що неосвоєння коштів у поточному році зумовлює скорочення фінансування в наступному, чого керівництво Раднаргоспу не могло допустити. Тому коли наприкінці року з’являвся Власов з актами виконаних робіт, гроші, не використані іншими заводами, перекидали на рахунки заводу ім. Артема, який миттєво розраховувався за банківські кредити. В умовах жорсткої планової дисципліни, обставленої численними інструкціями, він умів знаходити лазівки, які давали змогу вирішити проблему так, як диктував здоровий глузд і економічна вигода.

У 1945 року заслуги В.Власова були відзначені орденом Червоної Зірки, який вручали, як правило, воїнам за фронтову доблесть, хоча, як знаємо, він не воював. Проте його праця в тилу була прирівняна до бойового подвигу. Напередодні 60-річчя його нагородили орденом Леніна. Нагороди він одягав у виняткових випадках, навіть Зірку Героя.

У 60—70 роки його неодноразово обирали депутатом Верховної Ради УРСР. За всієї декоративності тих рад і сесій, які підтверджували те, що попередньо було узгоджено з Москвою, становище депутата відкривало двері будь-якого кабінету і давало нові можливості для вирішення багатьох нагальних питань, причому дуже різних.

Світлана Василівна, старша донька Власова, згадує, що вдома панував матріархат. Директором він був на заводі, а вдома «правила» Марія Федорівна. Рідкісні години відпочинку Василь Іванович присвячував книгам, які купував сам: на заводі протягом багатьох років працював кіоск від знаменитого в минулому магазину передплатних видань. «Дід» любив Єсеніна, багато його віршів знав напам’ять. Був гостинним господарем, але ніколи не дозволяв собі зайвого. Охоче танцював у компанії друзів модні в ті роки вальс, танго і фокстрот.

Не секрет, що серед робітників часто ходять чутки і домисли про великі прибутки директорів і їхніх заступників. Насправді зарплатня генерального директора об’єднання В.Власова у 1972—1973 роках була не такою вже й великою і коливалася в межах 450 карбованців на місяць. Суми, які перевищують 600 карбованців, проходили тільки двічі на рік: перед відпусткою та в лютому після «тринадцятої зарплати».

Закінчуючи розповідь про цю надзвичайну особистість, мені залишається висловити подив і нерозуміння того факту, що ім’я директора Власова ніяк не увічнено на карті Києва, у розбудові якого він брав найактивнішу участь.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі