Російське самостійництво

«И в воздухе пахнет козлом и серой,

И загустеет магмою озон,

И радуга над речкой станет серой,

Как серые шлагбаумы у зон».

Л.Філатов

Цапом і сіркою пахло на «Інтері» — при появі в студії «Великої політики» маргінально-інфернальної Наталії Вітренко.

Після відомої заяви гуманітарного віце-прем’єра надія вічно (?) вчорашніх на відродження Союзу вилетіла зі скриньки Пандори, і після тривалої перерви на порядку денному великої української політики знову вимальовуються ескізи будівлі союзного табору і плани периметра економічної зони.

Успіх нового будівництва великою мірою залежить від здатності будівельників проаналізувати причини попередніх невдач. Виявити злочинних ворогів. Саботажників та шкідників, винних у краху старої будівлі в’язниці/дружби народів.

Великий і могутній Радянський Союз розвалили націоналісти та їхні посібники. Українські, природно. Адже російські начальники — від Петра I до Михайла Горбачова — не мислили себе без українців. А ті почали копати під братерську єдність із перших же днів після Переяславської ради. Див. класику жанру: Микола Ульянов, «Походження українського сепаратизму».

Тож у відповіді на запитання «хто винен?» я був цілком солідарний із апологетами радянського варіанту «великої і неділимої». Україна розвалила! Незначна різниця полягала тільки в моральній оцінці незаперечного факту: злочин і зрада vs. подвиг і провіденція.

Обопільна помилка, за 20 постперебудовних років відлита в чавунну форму стійкого без-глуздя.

Якщо ж не нехтувати здатністю до міркування, то виявиться, що в розвалі Радянського Союзу український націоналізм не винен. Уся вина лежить на його старшому братові — російському сепаратизмі.

Злочин на національному грунті

Тварюка тремтяча ачи право я маю?

Ф.Достоєвський

«Російський сепаратизм — це явище нове й несподіване, але саме він став однією з головних сил, які зруйнували СРСР, що будувався навколо РРФСР як своєї основи і фактичної метрополії» (Рой Медведєв, «Чому розпався Радянський Союз?»). Яка зворушлива для нас, жителів екс-колонії, фрейдистська обмовка автора щодо «метрополії».

Відомий російський учений Дмитро Фурман у статті «Російські демократи і розпад Союзу» пише: «Із сепаратизмом інших республік центр ще міг би впоратися. Але з «сепаратизмом» головної, основної республіки, тієї республіки, котра начебто мала слугувати становим хребтом союзної держави, впоратися йому вже було не під силу. І цей «російський сепаратизм», на наш погляд, і є основною проблемою».

«Абідно, слюшай», кажучи словами тов. Саахова. Адже нічого не зробили, їй-богу. Тільки пішли за старшим братом у його обґрунтованому руйнуванні старого світу.

Сьогодні в Росії — суверенна тандемократія, нове «нове мислення», яке повертає до старого — коли знову хочеться збирати землі, будувати черговий новий світ, тільки тепер не інтернаціонально-комуністичний, а національно-російський. А ми, опираючись у своїй незалежності, виходить, винні в недосить чуйному стеженні за вигадливими вигинами генеральної лінії російської політики?

Пом’якшувальною обставиною для української вини виступає той факт, що, на відміну від російського номенклатурного сепаратизму, по суті, антипода російської імперської ідеології, — наш був підтриманий і обгрунтований національною ідеєю незалежності, виплеканою століттями. Молодший брат діяв «за ідеєю», старший проявив рвацьку безідейність.

«Єльцин і його сподвижники руйнували Союз не тому, що були глибоко переконані, що це їхній обов’язок і шлях до загального щастя, а тому, що хотіли якомога швидше прийти до влади. Тому «вбивство» Союзу було зроблене багато в чому за обтяжливих обставин — «із корисливими намірами» (Д.Фурман).

Кравчук і його номенклатурні сподвижники теж хотіли якомога швидше прийти до влади, але їхня співучасть у «вбивстві» Союзу морально виправдовується (трансцендентною стосовно «злочинців») ідеєю незалежності і підпадає під амністію закону історії.

Оскільки національна ідея — найбільш піднесена ідея серед тих, реалізацією яких творяться людські спільноти (адже тут об’єднавчим чинником виступає культура — ідеальне), не хотілося б думати, що російські брати, звернувшись до її пошуків, фатально приречені на вічне повторення приземленої імперської ідеї. Як сучасний російський Лівша приречений вічно відтворювати автомат Калашникова.

Російське політичне мовознавство

Формула про «класовість» мови є помилкова, немарксистська формула.

Й.Сталін

Як жест поваги до держави Україна та державної мови братньої країни заведено нині в освічених колах російського політикуму використовувати автентичні назви для позначення новоукраїнських реалій. «Незалежный», «в Украине», «майдан», «самостийный».

Останній прикметник здавна побутує у тлумачних словниках російської мови — як маловживаний синонім слова «самостоятельный» — і не має жодного стосунку до України. Але вже відприкметникові іменники «самостийник», «самостийность» однозначно прив’язані до нашої країни.

У радянському словнику під редакцією Д.Ушакова «самостийность» визначається з позицій революційно-класових — як «буржуазное контрреволюционное движение на Украине, выступавшее под флагом национального самоопределения»; самостійник, відповідно, — «украинский буржуазный националист, сторонник самостийности».

У новому тлумачному словнику російської мови під редакцією Т.Єфремова спостерігаємо перехід із класових позицій на позиції імперсько-шовіністичні. «Самостийник — сторонник националистического движения на Украине, ставящего своею целью отделение от России».

Інваріантом московських тлумачень залишається ексклюзивна українська атрибутивність самостійності. Самостійник — це українець і тільки українець. Ні американець, ні німець, ні навіть поляк не можуть бути самостійником. Тому що не можна ставити собі за мету від’єднатися від того, до чого не приєднаний навічно.

А росіянин — він може бути самостійником? Адже хто більше за росіянина приєднаний до Росії? Російський меркантильний сепаратизм, як бачимо, існував, але чи можливе російське ідейне самостійництво — як рух, що ставить за мету від’єднання від Росії? Можливо. І логічно, й історично.

Якщо тлумачити назву «Україна» як «украйна-окраина» Росії, а це тлумачення міцно вкорінене в російському світогляді, то «українець», тобто росіянин, котрий мешкає на околиці Росії, захотівши від’єднатися від Росії, автоматично стає самостійником.

Ми наш, російський світ збудуєм…

Братні народи не можуть бути роз’єднані, у нас спільна історична і духовна спадщина.

Д.Медведєв

Відповідаючи на запитання, звідки в росіянина може виникнути таке дивне, на перший погляд, бажання, слід згадати, в чому полягає місія будь-якої імперії. «Об’єднати людей усупереч тому, що їх роз’єднує» (В.Межуєв).

Західна цивілізація запропонувала науку (замість релігії) і право. Мусульманська цивілізація — єдину і чисту «релігію піднесеного» (Гегель).

Російська культура нехтує правом і наполягає на особливій російській об’єднавчій духовності. У Росію можна тільки вірити. Але вірні забувають, що в кожного — свій дух, і свій дух до свого тіла ближчий. Чим далі тіла, тим глибша прірва між спорідненими (тілесно) духами.

Тільки такою логікою і можна пояснити, чому носії ідеї російської духовності, покликаної об’єднувати, приречені роз’єднувати й породжувати російське самостійництво.

«Ще 1909 року граф Вітте і група інтелектуалів імперії ввійшли до імператора з доповідною запискою, в якій було сказано: «Ваша величносте, ми занадто розтягнулися. Ми розширюємося занадто далеко. Історично територія Росії збільшувалася протягом століть на 64 квадратні версти на день». І Вітте запропонував скорочуватися вже тоді — «ми можемо під вагою цього гігантського тулуба завалитися». Але до його слів не дослухалися, вчасно не почали скорочуватися. Потім перший момент розвалу, викликаний революцією. Потім революція все зібрала заново, і тепер іде дуже неприємний процес, дуже тривожний процес місцевого сепаратизму. Вже навіть не на етнічній основі, вже на суто регіональній основі» (В.Аксьонов).

Окраїнна регіональна само-бутність, українний регіональний дух лише тоді перетворюється на самостійництво, коли отримує живлющі соки від імперсько-російської тупої уніфікації.

Ну чим, питається, заважали несамовитому імперському ідеологу Бєлінському малоросійські письменники, до глибини душі залюблені в українну старосвітчину? Якою має бути реакція залюбленої людини на такий прояв об’єднавчої російської духовності: «Ох ці мені хохли! Адже барани — а ліберальничають в ім’я галушок і вареників зі свинячим салом!.. Ми аж ніяк не можемо зрозуміти й оцінити принад і краси цієї мужицької літератури, і нам видається дуже дивним ваше примхливе бажання із фрака й сюртука, до яких ви так звикли і які вам так личать, — переряджатися у свитку, бодай і синю, яка, віримо вам на слово, дуже гарна».

Послухаєш, послухаєш таке, і запитаєш себе: а якого, власне, … вони мені вказують? Що носити, про що писати, до якої церкви ходити, в ім’я чого домагатися свободи. З цього злого запитання і виникає струнка теорія самостійності.

—?А яка нам вигода відокремлюватися?

—?Пряма. Насамперед позбудемося політичної опіки, відновимо свої знищені російськими царями порядки, виселимо всіх прийшлих іногородніх… Земля ця — наша, кров’ю наших предків полита, кістками їхніми удобрена, а ми, підкорені Росією, захищали чотириста років її інтереси й не думали про себе.

Класичний приклад російської самостійності, з величезним талантом описаний Михайлом Шолоховим у «Тихому Доні». (До речі, вчені автори іменують донських автономістів-сепаратистів не інакше як «самостійники» — у точній відповідності до новітнього тлумачення цього російського слова.)

Шляхи козацтва схрестилися зі шляхами безземельної мужицької Русі, зі шляхами фабричного люду. Битися з ними на смерть! Рвати у них з-під ніг гладку донську, козачою кров’ю политу землю. Гнати їх, як татар, за межі області! Трухнути Москвою, нав’язати їй ганебний мир! Пробу зроблено: пустили на військову землю червоні полки, спробували? А тепер — за шаблюку!

Донським українцям свого часу не поталанило. Москва зламала їх. Кращих знищила («розкозачування»), а інших перетворила на манкуртів, вірних слуг російського «престолу-батьківщини» (порівн. «козаків» на комуно-вітренківських шабашах).

Тим українцям, які далі від Дону і ближче до Сяну, пощастило більше — вони стали самостійними і незалежними. Успішно втіливши у життя велику ідею російського самостійництва.