Рівноправність чоловіків і жінок. Як це було й є в Америці

Хоч як дивно, але жінки в США не мають рівних прав із чоловіками. Принаймні з огляду на те, що 28ма поправка до Конституції, яка гарантує людям рівні права незалежно від їхньої статі, досі не ухвалена. Боротьба за неї велася протягом усього минулого століття, і перемога була близька 1972 року, коли Конгрес нарешті затвердив її й направив для ратифікації до законодавчих органів штатів. Проте до моменту закінчення встановленого за законом терміну її ратифікували усього в 35 із 38 необхідних за законом штатів, і відтоді вона фактично втратила шанси на ухвалення в досяжному для огляду майбутньому.

З другого боку, язик не повертається назвати американок безправними і пасивними. І не тільки нині, коли Штати здобули репутацію країни перемоги фемінізму (наскільки справедлива така думка — це окрема розмова), але й протягом американської історії. Недаремно Алексіс де Токвіль у своєму знаменитому дослідженні «Демократія в Америці», написаному в 60ті роки XIX століття, досить несподівано відповів на поставлене самому собі запитання: чому передусім завдячує процвітання і визначні досягнення американців як нації — вищості їхніх жінок.

Політичні права

Історія американського суфра­жизму (боротьби за право жінок брати участь у виборах) усерйоз розпочалася відразу ж після грома­дянської війни, коли була ухвалена 14-та поправка до Конституції, яка визначила американське громадянство і внесла до числа громадян колишніх рабів. Прихильники рівноправності статей стверджували, що ця поправка не мен­шою мірою стосується і жінок, гарантуючи, серед іншого, їхнє право голосу. Ця ідея, проте, була негативно сприйнята консервативно налаштованою більшістю (до якої належали, між іншим, і багато жінок). Тому вже наступного року були створені дві незалеж­ні суфражистські організації, одна з яких обрала шлях лобіювання прийняття поправки до федеральної Конституції, а друга зосередилася на роботі в кожному зі шта­тів окремо. Друга тактика принесла плоди раніше: вже у грудні 1869 року жінки штату Вайомінг здобули право не тільки брати участь у виборах, але й бути присутніми у суді як присяжні засідателі. Слідом схожі закони ухвалили й інші штати, проте знадобиться ще півстоліття боротьби, щоб у 1919 році Конгрес ухвалив, нарешті, поправку до Конституції номер 19, яка гарантує американським жінкам виборчі права (вона набула чинності закону ще через рік).

Парадоксально, але факт: пер­ша жінка була обрана в Конгрес США ще до того, як американкам дозволили голосувати. У 1917 році жителі штату Монтана обрали Джанет Ренкін до палати представників (нижньої палати Конгресу, кількість членів якої від кожного штату пропорційна його населенню). У 1933 році Хетті Каравей стала першою жінкою, обраною до сенату (верхньої палати Конгресу, куди вибираються усього два представники від будь-якого штату). Цікаво, що першими жінками-губернаторами стали дружини екс-губернаторів (у Техасі і Вайомінгу). Першою «губернатрицею», чоловік котрої сам ніколи не був губернатором, стала Елл Грассо, котра очолила штат Коннектикут у 1974 році.

У 1984 році була створена організація з інтригуючою назвою «Список ЕМІЛІ». «Емілі» тут зовсім не ім’я, як можна було б подумати, а абревіатура образного виразу: «Ранні гроші працюють як дріжджі» (Early Money Is Like Yeast). Мета цієї організації — фандрейзинг (збирання коштів) для жінок із демократичної партії, які бажають брати участь у політичних виборах. Завдяки цій організації кількість жінок, обраних до Конгресу, помітно зросла. Треба зазначити, що успішніше американки виступають на місцевих виборах. Загальна тенденція така: чим нижчий рівень влади, тим вище в ній жіноче представництво. На рівні окремих штатів рекорд тримає Арізона, де 1998 року жінки посіли п’ять найвищих виборних посад (губернатора, голови верховного суду штату, секретаря штату, генерального прокурора, скарбника і головного державного інспектора).

У 1984 році одна з двох голов­них партій, які ведуть між собою реальну боротьбу за владу, уперше висунула жінку як кандидата на посаду віце-президента (це була Джеральдін Ферраро від демократичної партії). З осені 2006 року Ненсі Пелозі стала першою жінкою-спікером палати представників, обійнявши тим самим третю позицію в черзі на президентську посаду (після віце-президента) — у разі смерті чи хвороби чинного президента. Високі шанси представляти демократів на президентських виборах у 2008 році сьогодні має колишня перша леді Хілларі Клінтон, котра вже другий термін представляє штат Нью-Йорк у сенаті. Щоправда, віднедавна у неї з’явився сильний внутріпартійний суперник — молодий і популярний чорношкірий сенатор від штату Іллінойс Барак Обама.

Права в сім’ї і поза сім’єю

Першою публічною захисницею прав американок стала дружина майбутнього президента США номер два Джона Адамса. У сотнях листів, написаних своїм численним родичам і друзям, місіс Абігейл Адамс переконувала, що жінки заслуговують мати рівні з чоловіками політичні, економічні та соціальні права. У найвідомішому листі, адресованому чоловікові, котрий брав активну участь у створенні Декларації про незалежність, вона висловилася так: «Я бажаю, щоб ви не забули про дам і були більш щедрими і доброзичливими стосовно них, ніж ваші попередники. Не вкладайте настільки безмежну владу над ними в руки їхніх чоловіків». Це бажання, проте, не було сприйняте всерйоз, і в новопроголошеній американській республіці жінки протягом довгих десятиліть були залежними як юридично, так і соціально.

Залишена в спадщину американцям система британського права передбачала, що незаміжня жінка могла володіти власністю, підписувати контракти, подавати до суду і відповідати перед судом. Проте, вийшовши заміж, вона ставала «єдиним цілим» із чоловіком, відмовляючись як від свого прізвища, так і від своєї власності, що переходить під контроль чоловіка. У законах, які регулюють злочинність та інші соціальні сфери, теж спостерігалась асиметрія не на користь жінок. Так, дружина, котра вбила чоловіка, підпадала під статтю про навмисне убивство, тоді як до чоловіка, котрий вбив дружину, застосовувалася м’якша стаття — «злочин на грунті пристрасті». Жінок-проституток карали, а їхніх клієнтів-чоловіків — ні. У заміжніх жінок не було можливості відкрити окремий від чоловіка кредит у магазині або взяти позику в банку на покупку будинку, а розлучені або незаміжні, хоча й мали такі права, але в реальності наражалися на величезні труднощі під час спроб їх реалізувати.

Під впливом руху за жіночі права закони поступово змінювалися у бік справедливості. Так, у 1969 році штат Каліфорнія став першим, який ухвалив у себе закони, які дозволяли розлучення з обопільної згоди подружжя (до цього, щоб розлучитися, треба було обов’язково виставити одну зі сторін винною) і гарантували рів­ний поділ спільного майна, а до 1985 року аналогічні закони були ухвалені в усіх штатах. У 1974 році було ухвалено федеральний закон, який забороняє дискримінацію потенційних клієнтів фінансовими інституціями, які надають кредити, на підставі їхньої статі, раси, родинного стану, релігії, національної приналежності, віку або необхідності в сторонній допомозі (евфемізм для інвалідів).

У 1976 році вперше в американській судовій практиці сімейний суд у Небрасці оголосив незаконним згвалтування в сім’ї. У 1994 році було ухвалено Акт про насильство стосовно жінок, наслідком якого стало посилення покарань за сексуальні злочини, заснування спеціальних фондів, які подають допомогу жертвам згвалтувань і домашнього насильства, і впровадження спеціальних навчальних програм для поліцейських. Проте проблема насильства над жінками досі залишається однією з найбільш гострих не тільки в США, а й в усьому світі.

Репродуктивні права

На окрему розповідь заслуговує боротьба американок за свої репродуктивні права. Аби оцінити її значення, достатньо пригадати, що в XIX столітті середня кількість дітей в американській сім’ї перевищувала цифру десять, а єдиним ефективним засобом запобігання вагітності було статеве утримання подружжя.

У 1916 році Маргарет Сенгер відкрила в Брукліні першу в США клініку з контролю над народжуваністю. Рівно через десять днів клініку закрили, а засновницю заарештували. Після семирічної судової битви клініку було відкрито знову, а Сенгер заснувала Всеамериканську лігу з контролю над народжуваністю, яка еволюціонувала згодом у сучасну американську федерацію з планування сім’ї. У 1936 році верховний суд зняв клеймо «непристойних матеріалів» з інформаційних буклетів, присвячених методам контрацепції і контролю над народжуваністю, які розсилаються поштою. Проте протягом двох наступних десятиліть проти людей, які вели просвітницьку роботу у цьому плані, були порушені численні судові справи. Злам відбувся 1960 року, коли адміністрація з контролю над ліками і харчовими продуктами схвалила застосування протизаплідних таблеток. У 1965 році верховний суд зобов’язав останній непокірний штат (Коннек­тикут) скасувати закони, які забороняють використання контрацепції подружніми парами. Ще через сім років було узаконене використання контрацептивних засобів неодруженими людьми. А в 1973 році, ухвалюючи рішення зі знаменитої справи «Роу проти Уейд», верховний суд підтвердив право жінок на безпечний і законний аборт у перші три місяці вагітності, перекресливши тим самим закони багатьох штатів, які забороняють або обмежують аборти.

Права на робочому місці

Одним із головних наслідків індустріалізації в XIX столітті став масовий вихід американських жінок і навіть дівчат на роботу поза домом, насамперед на текстильних і швейних фабриках. Умови їхньої праці були жахливими — монотонна робота 12 годин у день практично без перерв у шумному, брудному і погано провітрюваному приміщенні. Перша Національна жіноча профспілка, покликана боротися за підвищення зарплати і поліпшення умов праці жінок, була створена у 1903 році. Внаслідок її діяльності в 1910-х роках XX століття були ухвалені закони, які обмежують робочі години і встановлюють гуманніші умови праці жінок і дітей.

У 1920 році справами жінок-робітниць почав опікуватися спеціально створений відділ у справах жінок при міністерстві праці. До його функції входило збирання інформації і спостереження за умовами праці. У 1961 році президент Кеннеді організував комісію зі статусу жінок і призначив Елеонору Рузвельт її главою. Звіт комісії продемонстрував істотну дискримінацію жінок на робочих місцях і висунув рекомендації для виправлення становища.

Протягом десяти наступних років у США було ухвалено цілий пакет федеральних законів, які поліпшили економічний статус жінок. Так, у 1963 році конгрес ухвалив закон про рівну зарплату, який визнав незаконною практику, коли жінці сплачують менше, ніж одержував (би) чоловік, який виконує ту саму роботу. У 1964 році вийшов закон про громадян­ські права, який заборонив дискримінацію на робочому місці на під­ставі раси або статі. Водночас була заснована комісія з рівних прав, основним призначенням якої є розслідування скарг людей, які зазнали дискримінації, і покарання винних. У 1967 році спеціальним указом президента була заборонена дискримінація жінок під час приймання на роботу до державних установ. Через рік комісія з рівних прав ухвалила, що газетні оголошення робочих вакан­сій, у яких зазначається стать бажаного кандидата, є незаконними.

У 1970 році апеляційний суд визнав незаконною поширену практику, коли роботодавець застосовує дві різні назви для по суті тієї самої посади залежно від статі працівника. Це робилося, щоб «законно» сплачувати жінці менше, ніж чоловікові. У 1971 році верховний суд заборонив роботодавцям відмовляти в прийманні на роботу жінкам із дітьми-дошкільниками, а через три роки оголосив незаконною ще одну поширену практику — сплачувати жінкам копійки, посилаючись на традиції і реалії ринку праці. Зокрема була визнана неприйнятною мотивація «жодний чоловік не піде працювати за такі гроші».

У 1978 році було ухвалено закон, який забороняє дискримінацію вагітних жінок на робочому місці. Відповідно до нього незакон­ним вважається не тільки звільнен­ня або відмова в прийнятті на роботу через вагітність, але й вимога піти в декретну відпустку, якщо сама жінка цього не хоче. У 1986 році, виносячи ухвалу з конкретної справи, верховний суд США вперше ухвалив, що сексуальні домагання є формою незаконної дискримінації на робочому місці.

Дотепер, проте, у Штатах не розв’язана проблема горезвісної «скляної стелі». Так, за даними консалтингової фірми Catalyst, на частку жінок припадає тільки 15,7% усіх найвищих керівних посад у великих американських бізнесах, а серед «Top-500» (п’ятисот найбільших компаній США) цей показник і того менший — 5,2% від кількості найбільш високооплачуваних співробітників. Особливо кричуща ситуація у фінансовій сфері, де усього лише 12% управлінців найвищої ланки — жінки, хоча саме вони становлять переважну більшість співробітників, а також у галузі ЗМІ і телекомунікацій, де жінки займають усього 3% найвищих посад. З другого боку, за даними цього ж дослідження, компанії, де жінки перебувають на найвищих рівнях керівництва, демонструють кращі фінансові показники, ніж ті, у яких високе начальство представлене виключно чоловіками.

Утім, ситуація змінюється на краще буквально на наших очах. Так, за свіжими даними Американ­ського бюро з трудової статистики, на частку жінок припадає понад половину (52,5%) нових робочих місць, створених протягом перших п’яти років нового століття, а головне, вони обігнали чоловіків за кількістю новообійнятих високооплачуваних посад. Гендерний дисбаланс із зарплати, проте, поки що залишається в силі: на кінець 2005 року середня жіноча зарплата становила усього 73% від середньої чоловічої.

Під лежачий камінь...

Вивчаючи історію боротьби за рівноправність жінок у США, неможливо не помітити постійний сюжет, який повторюється в різних варіаціях і відбувається «у трьох актах». Спочатку на історичній арені з’являється Особис­тість — жінка або невелика група жінок, які звертають увагу на несправедливий суспільний устрій і, на відміну від більшості, не збираються з цим миритися, починаючи, що називається, «качати права» з допомогою існуючих у демократичному суспільстві засобів впливу на владу: виступів у пресі, організації мітингів, демонстрацій, пікетувань та інших форм громадянської непокори, лобіювання законів тощо. На цьому шляху їм нерідко доводиться не тільки порушувати традиції та громадські підвалини, які наказують дамам «не висуватися», але й долати власні особистісні комплекси, на зразок сором’яз­ливості або страху публічних висту­пів. Рано чи пізно їхня діяльність приносить плоди — влада задовольняє висунуті ними вимоги, ухвалюючи відповідні закони (причому нерідко це трапляється вже після смерті порушниць спокою). Цього, проте, майже ніколи не буває достатньо. Щоб стати по-справжньому дійовим, новому закону треба пройти перевірку реальністю, найчастіше у формі гучної і болючої для його учасників судової справи (недарма цей текст рясніє словосполученням «верховний суд»).

Як бачимо, американські борці за рівноправність чоловіків і жінок уже багато досягли. Їхні успіхи особливо вражають, коли від історії і теорії переходиш до щоденної практики, та ще й маєш можливість порівняти американський статус-кво з пострадянськими реаліями. Відмова від ухвалення 28-ї поправки — це, швидше, юридичний казус, ніж показник справжнього неблагополуччя. Проте досягнення істинної рівності прав і можливостей людей, незалежно від їхньої статі, і в цій країні залишається актуальним завданням, яке потребує турботи й уваги як із боку суспільства в цілому, так і окремих його небайдужих і совісних представників. Власне, як і в нас.