РІЧКА БЕЗ СТРУМКІВ ПЕРЕСИХАЄ... ДЕ Й ЧИЇ ДІТИ МОЖУТЬ ГРАТИ У ФУТБОЛ?

Я часто слухаю радіо «Довіра» — «Клуб опівнічників» із ведучими Олегом Буреніним та Ігорем Ларіним, котрі працюють по черзі. За дві години вони проводять своєрідний соціальний референдум українських радіослухачів з різних тем. Одного разу підлітка запитали: «Що сказав Юрій Гагарін у момент старту?» Відповідь шокувала: «А хто такий Гагарін?»

У зв’язку з цим у мене й виникло кілька думок про виховання підростаючого покоління. З ними я й прийшов до заслуженого тренера України з футболу Леоніда Кривицького, котрий все своє життя присвятив роботі з юними футболістами та командами.

— Леоніде Григоровичу, більшість дитячих тренерів з різних видів спорту глибоко переконані у своїй високій виховній місії, тому дуже часто від них можна почути, що вони «рятують дітей від згубного впливу вулиці, від пияцтва й наркоманії, зменшують кількість хуліганів». Але, з іншого боку, займаючись, скажімо, футболом, діти відволікаються від навчання, від читання книг, журналів і взагалі багатьох способів самоосвіти. Адже не всі, врешті-решт, у вільний час підуть із ножиком грабувати перехожих...

— Знаєте, людина завжди щось втрачає, але щось і знаходить. Звісно, часто одне шкодить іншому, бо життя розмаїте, і у ньому все взаємозалежне. Є футбол, у який грають мільйони, а дивляться одиниці, а є футбол окремих видатних людей, котрі мають мільйони шанувальників. Великий футбол приваблює людей своєю красою, але самі футболісти часто просто занапащують здоров’я, мають упродовж життя в спорті безліч переломів, розривів зв’язок і м’язів, струсів мозку. Зрозуміло, хлопчик, котрий займається футболом, міг би в цей час цілими днями сидіти й учити улюблений предмет. Але при цьому він же втрачає здоров’я, стає кволим, сутулим. Пам’ятаєте, був такий анекдот Юрія Нікуліна: у трамваї бабуся поступається місцем студентові, що стоїть поруч. «Синку, ти такий худий, слабенький. Напевно, відмінник. Сідай або хоч плащ із руки зніми, я потримаю.— Це, матінко, не плащ. Це Вася. Ось він — відмінник».

Не можна ж увесь час сидіти, втупившись у книжку! Необхідно й від навчання відволікатися, побігати, дати роботу м’язам. Треба все це вміло поєднувати, не вип’ячуючи щось одне. Адже просиджуючи години біля телевізора, комп’ютера, людина також втрачає здоров’я...

— От і шкода, що хлоп’я замість того, аби читати «Мурзилку» чи «Пізнайко», дивиться на екрані суцільні бійки й убивства, а в комп’ютері цінує лише ігри зі стріляниною, якщо не порнографію...

— У міру все добре, а викладач або тренер має допомогти її знайти юному громадянинові. Це дуже складно, але необхідно. Скажімо, треба розвивати патріотизм з дитинства. Але який же патріотизм, якщо люди їдуть навіть на Олімпійські ігри, а їм кажуть, що збір провести не можна, немає грошей, давайте за свій рахунок, потім вам компенсуємо...

— У радянські часи був такий головний тренер з плавання Сергій Вайцеховський. Ось він на безкінечних зборах команди, маючи по три тренування на день, примудрявся завжди запрошувати викладача — й усі вчили англійську. Ви можете навести такий приклад у футболі?

— У наших юнацьких командах є діти, котрі знають англійську чи французьку мову, але це, звісно, заслуга не тренерів, а турботливих батьків. Я знаю, що Анатолій Бишовець намагався членам і дитячих команд, і дорослих прищепити культурні навики. У Донецьку, зокрема, через це його просто прибрали. А він людина інтелігентна, високої культури. Шкода, що він не працює в Україні. А хіба лише тренер прищеплює культуру? Запитайте в школяра, хто такий Джек Лондон, незабаром за таких шкільних програм ніхто Пушкіна й Толстого не знатиме...

— Я вже досить давно придумав ще одне цікаве запитання: скажімо, всі спортивні секції переповнені, всі бажаючі грати у футбол можуть це зробити. А тепер уявіть собі країну, де всі люди — футболісти. Уявили?

— Загалом у нас це популярне заняття. У футбол грає Кабмін, Верховна Рада, банкіри, журналісти. Коли батьки чують, що Шевченка продали за 25 мільйонів доларів, мимоволі намагаються влаштувати своїх дітей до секції. І всі хочуть у «Динамо». Я пояснюю: якщо дитина потрапила в секцію, це ще не означає, що вона гратиме в «Динамо». Подивіться, скільки в основі «Динамо» було гравців, вихованих своїми тренерами? Виходить, починаючи від Блохіна, п’ять-шість чоловік. А випуск же щороку!

Щодо освіти. В інститут нині приходять в основному діти заможних батьків. Це реальність. А для бідних виходом є спорт. Мене просять дуже багаті люди взяти дітей. Я беру, але попереджаю: ви ж їх готували в Оксфорд і Кембридж, у футболі потрібно кров проливати й піт, не буде з них пуття. Їм це не потрібно так, як бідному.

Повертаючись до першого запитання, хочу сказати, що все-таки спорт, футбол дає дисципліну, вміння працювати, розвиває волю, почуття колективізму, мужність, уміння жити в колективі. Кажучи пишномовно, ми виховуємо й захисника батьківщини. Роки занять спортом у будь-якому разі позитивно впливають на характер людини.

— У нас нещодавно створено дитячу футбольну лігу...

— Так, створено. А де грати? Де в тому самому Києві поля? Конча-3аспа — це все для еліти, абсолютно все необхідне для сотні гравців збірних і «Динамо». А де можуть грати діти? У Києві величезне будівництво, благоустрій, відновлення пам’ятників і храмів. А що є для спорту, для дітей?

У мене в ДСШ «Сталь» у ліцеї на Теремках можна мати без вирубування дерев п’ять футбольних полів, місця скільки завгодно. А поки що дитячі команди їздять грати в Обухів й Українку, де тренер Шепель і керівник київського міського спорту Буркацький проводять змагання на першість столиці. У Києві нема де грати...

— Ви двадцять років працювали в місті ракетників Первомайську, створили там усе необхідне для дитячого футболу, випустили в прекрасний і складний світ безліч юних гравців. Скільки з них стали помітними в цьому житті людьми?

— Перший випуск у мене був у 70-му році, а загалом з нашої школи вийшло близько 400. Звісно, завжди є люди, котрі йдуть до своєї мети. Ось у будівельному інституті працює доктор технічних наук Леонід Чебанов, служить у Києві російський дипломат В’ячеслав Лоскутов — коротше кажучи, солідних людей вистачає. З 400 випускників первомайської школи різних років десь 150 мають вищу освіту. Зрозуміло, є й хороші футболісти — чемпіони Союзу були, переможці шкільних і юнацьких спартакіад. У Первомайську мене пам’ятають. У лютому 1999 року на честь мого 60-ліття відкрили дитячу школу імені Кривицького. Є там інтернат для сільських дітей, є шефи, зокрема, розміщена там дивізія. У мене в Києві вже кілька людей звідти грають у команді «Сталь».