Революція очима психолога

Незабаром чотири тижні, як живе новим помаранчевим життям наша країна. Що змінилося в загальному настрої, стані людей, котрі стали учасниками революції? Зміни очевидні. Якщо в перші дні атмосфера Майдану була піднесено-райдужною, то в останні важко було не помітити зниження загального тонусу учасників акції громадянської непокори, появу апатії, втоми, виснаження.

Чи було це закономірним? Мені дуже не хотілося такої динаміки. Але, на жаль, об’єктивні закономірності розвитку подій саме такі. У чому психологічні причини того, що відбувалося?

Найбільш наочними є відмінності в мотивації. Навряд чи хтось заперечить: останніми днями на Майдані був уже зовсім не той контингент, що спочатку. Кияни, першими вийшовши на вулиці в понеділок після другого туру, здебільшого повернулися в аудиторії та на виробництво. Так, вони приїжджали іноді вечорами й у вихідні дні, але в будень їх там практично не залишалося. Приїжджі, котрі з’явилися на другий-третій день, теж повернулися додому. Їх змінила нова хвиля.

Першими були найсвідоміші, найактивніші, найсміливіші люди, для яких не виникало сумнівів у правильності маніфестацій, котрі знали, що не підвестися з колін неможливо. Їх вирізняла особлива громадянська мотивація служіння країні, державі, народу. Звісно, певна частина «свідомих революціонерів» залишалася на місцях, особливо в наметових містечках, але це вже була не більшість.

Пізніше з’явилися інші учасники, для котрих важливо було опинитися в гущавині подій, у столиці, підзарядитися енергією веселого, хвацького, небезпечного дійства. Дехто з них радів тому, що вирвався зі своїх невеликих провінційних містечок і селищ і став учасником чогось великого, значущого, особливого. Дехто говорив про те, що трапилася нагода вперше приїхати до Києва, взяти з собою дітей, показати їм велике місто, побачити не з екрана телевізора наших політичних лідерів. Дехто поспішав за першою хвилею продемонструвати і свою політичну спрямованість, «засвітитися». Тут уже спостерігаємо різні мотиви, котрі можна об’єднати спільним бажанням долучення, співпричетності.

В останні дні на Майдані можна було зустріти чимало молодих людей, які просто сприймали події як величезну тусовку, де легко познайомитися, де приємно вихлюпнути емоції під час безкінечного скандування бадьорих речівок, де пара помаранчевих кісок на голові високого молодого чоловіка чи ціла картина з оранжево-червоних тіней на масці у дівчини дають можливість яскраво й несподівано самовиразитися, привернути увагу, потрапити в кадр численних камер. У цих маніфестантів головними мотивами були комунікативно-розважальні, ігрові, карнавальні.

Ще одна група учасників, яка частіше за інших зверталася до психологів, котрі працювали весь цей час серед учасників акції, шукала в тому, що відбувалося, розв’язання своїх особистих проблем. Дехто йшов на Майдан від важкої домашньої обстановки, конфліктів і нерозуміння в сім’ї. Інші намагалися використати можливість позбутися тяжкого почуття самоти, яке давно й міцно оселилося в їхньому житті. Треті шукали в подіях певного особливого змісту, щоб ззовні заповнити внутрішню порожнечу, вибратися з давнього переживання безглуздості, тяжкості власного існування. Були й четверті, котрим важко приймати якісь життєво важливі рішення, брати на себе відповідальність за те, що вони роблять у себе вдома чи на роботі. Вони втікали від повсякденної рутини, обов’язковості. Ці мотиви назвемо мотивами втечі від психологічного неблагополуччя.

Вагомою причиною трансформації загального стану Майдану була і внутрішня логіка розвитку будь-якого психічного стану, пережитого великою групою людей. Природно, всіх, хто протягом майже чотирьох тижнів стоїть на дощі й морозі, прикро було б називати натовпом, але з психологічного погляду така велика, недостатньо структурована маса певною мірою підпорядковується законам існування натовпів.

Що це за закони? Насамперед у натовпі виникає певна колективна психіка, душа спільноти, яка зовсім не є чимось середнім між настроями, переконаннями, мотивами всіх її учасників. Кожна людина, побувши певний час на Майдані, починала відчувати якісь незвичні для себе бажання й прагнення. Всі ми в юрбі непомітно молодіємо, навіть впадаємо іноді в дитинство. У психології це називається тимчасовим регресуванням, і такого регресу практично не уникнути.

Натхнена високою ідеєю юрба на якийсь час стає єдиним живим організмом, дуже легковірним, навіюваним й імпульсивним. Люди швидко заражаються емоційним станом одне одного — як хорошим, так і поганим. І якщо спочатку всі раділи загальній дружелюбності, поступливості, взаємоприйняттю, то згодом в маси проникало і швидко поширювалося розчарування, нетерпимість до компромісів, подразнення.

Стан ейфорії, котрий виник після рішення Верховного суду, знову змінився тяжкою невизначеністю. Натовп, як маленька дитина, погано переносить такі перепади. Йому потрібне щоденне підживлення у вигляді зустрічей із лідерами, авторитетних коментарів із приводу того, що відбувається, чітко артикульованих планів на найближче майбутнє. За самою своєю «дитячою» природою юрба активна і хоче змін, дій, подій. Одноманітність стає ледь не вирішальним чинником зламу загального настрою учасників акції.

Кожній людині потрібен відгук на її дії. Натовпу він потрібен величезною мірою. Для людей, які стоять на майданах і живуть у наметах, важливим є повсякденний зворотний зв’язок, упевненість у тому, що їх бачать, про них пам’ятають, їхній внесок цінують, історія їх не забуде. Такого відгуку має бути незрівнянно більше, аніж спочатку. Бажано, щоб він був найрізноманітнішим, більш спрямованим, не складався із загальних слів.

Уваги й подяки заслуговували лікарі та люди, котрі стояли в охороні Будинку профспілок чи Українського дому, люди, котрі піклувалися про поселення іногородніх й організовували від’їзд тих, кому було необхідно терміново повернутися додому. Вони давно забули, коли спали хоча б по шість годин на добу. Їм рідко вдавалося вчасно поїсти. Але головне, що виснажувало, — величезна кількість контактів, так зване отруєння людьми. Організатори й активні учасники акції швидко «вигорають», потребують психологічного розвантаження, повноцінного відпочинку, релаксації. Але психологам часто не вдавалось умовити їх подумати про себе.

Згадую перші звернення до психологів. Тоді передбачалося, що ми можемо бути корисні організаторам на місцях при виявленні провокаторів, а охорона хотіла від нас легкого розвантаження, зняття втоми. Тоді ж деякі з моїх колег працювали з так званими Янеками — приїжджими з Донбасу, котрі почувалися забутими, залишеними без керівництва, дезорієнтованими. Ті з біло-синіх, хто погоджувався поговорити з психологом на вокзалі, хотіли елементарної підтримки, визнання їхньої позиції, такої відмінної від усього, що вони побачили в Києві.

Пізніше з’явилися звернення від помаранчевих із приводу перезбудження, занепокоєння, загострення тривожності, стійкого безсоння, коли дуже хочеться переключитися, відпочити, але всередині все звучать і звучать скандування, заклики, музика, сигнали машин. Подібних скарг було чимало останніми днями, оскільки більшість учасників акції не дослухалася до рекомендацій щодо обов’язкового чергування перебування в натовпі і прогулянок у тиші й на самоті. Молодь не розраховувала свої сили і «фестивалила» до повного виснаження.

Були й «непрямі» звернення, коли лікарі просили, наприклад, психолога умовити молодого чоловіка лягти в лікарню з обмороженими ногами, а він категорично відмовлявся, вважаючи себе незамінним і вирішивши стояти до перемоги. Серед таких опосередкованих звернень можна назвати і батьківські, особливо материнські. Мами дуже переживали за своїх дорослих дітей, котрі стояли на Майдані, вони хотіли якось справитися з їхньою непокорою, уберегти від небезпек.

У жителів невеликих містечок і сіл стали виникати проблеми, пов’язані з величезною кількістю людей, яку вони, можливо, ніколи доти не бачили. Ці люди губилися, починали боятися метро і підземних переходів. На них особливо сильно діяв потужний шум, який майже не припинявся в центрі міста.

Останнім часом з’являлися скарги, схожі на проблеми людей, котрі страждають на якусь залежність. Так, згадую молодого чоловіка, який розповідав, що вже не може вільно розпоряджатися своїм часом, щось планувати. Його постійно тягне на Майдан, він заряджається там енергією, йому там легко і весело. А в будь-якому іншому місці все таке прісне й порожнє. Тому він постійно повертався туди, навіть не вникаючи в реальне розгортання політичних подій. Йому було страшно, що все незабаром скінчиться, і тоді нікуди буде йти.

Серед останніх скарг — чимало прогнозів свого майбутнього, котре лякало. Приїжджі хлопці казали про те, що тут вони почуваються потрібними, тут вони ледь не герої. А вдома їх сприйматимуть як «недоумків», з них кепкуватимуть. Важко уявити, як потече їхнє звичне життя після таких барвистих, таких емоційних, таких багатих подій. Чимало людей вже заздалегідь сумувало, що незабаром усе забудеться, і в їхньому житті запанує нудьга.

Психологам доводилося стикатися і з невір’ям у справжній успіх, небажанням йти на компроміси, обвинуваченням керівників у нерішучості і пробуксовуванні. Таке розчарування хоча й зустрічалося на Майдані як поодинокі випадки, згодом, здається, наростатиме.

Що стосується прогнозу, то сила помаранчевих надій може призвести до не менш сильних розчарувань, оскільки далеко не все робитиметься так швидко, як уявлялося, і далеко не все виходитиме саме так, як хотілося. Від піднесених ідеалів, мріянь доведеться спуститися на грішну землю, а до зустрічі з реальністю не всі будуть готові. Та й люди, котрі були поруч у тяжку хвилину і демонстрували силу духу, сміливість, рішучість, теплоту, через якийсь час можуть повернутися до своїх соратників і не таким привабливим боком. До цього теж треба бути готовими.

До методів профілактики слід віднести насамперед підвищення відповідальності кожної людини за свій власний стан, за своє майбутнє. «Згоріти» на барикадах легше, ніж вистояти, перемогти і зберегти працездатність, щоб утілювати дорогі серцю ідеї в життя.