РЕВНИВЦІ ЖИВУТЬ МЕНШЕ, АЛЕ БІЛЬШ НАСИЧЕНО

Ревнощі, у тій або іншій формі, відомі, мабуть, кожній людині. Але хоч би скільки говорили про них психологи, хоч би скільки розповідали письменники й поети, це відчуття залишається так само нерозгаданим, як і кохання. Відомі лише його руйнівні наслідки.

Тривалість життя ревнивців, за даними деяких зарубіжних досліджень, на 10—15 років менша. Хворіють вони в основному на гіпертонію, серцево-судинні захворювання, від яких і помирають у віці приблизно 60—65 років. Винятки рідкісні, а ось пропорційність рівня ревнощів простежується досить чітко. При цьому найбільше ревнивців у цивілізованих країнах: народи, що перебувають на низьких стадіях розвитку, особливого значення сексуальній вірності не надають.

Жінки ревнують частіше, у чоловіків це відчуття тяжче й похмуріше, зате й зраджують вони вдвічі більше. За даними російських соціологів, кожен п’ятий подружній союз руйнується через ревнощі й у кожному четвертому розлученні ревнощі одного з членів подружжя відіграли істотну роль у розпаді родини. Дуже часто змучений ревнощами партнер (як правило, дружина) знаходить певний підходящий привід для «вирішальної» сварки, розлучення і йде геть, ніде при цьому не підкреслюючи, що річ у ревнощах. На грунті ревнощів відбувається безліч насильницьких дій і навіть убивств. У Росії (по Україні таких даних поки що немає) щорічно на грунті ревнощів відбувається до тисячі вбивств, із яких 990 — вбивство дружини чоловіком. Причому переважна більшість сучасних «отелло» — цілком нормальні здорові громадяни. Тривалий час вважали: вбивства через підозри в сексуальній невірності скоюють переважно хронічні алкоголіки та душевнохворі. Недавні дослідження засвідчили, що серед тих, хто скоїв такі злочини, алкоголіки і божевільні становлять лише близько 25%.

Проте звинувачувати ревнощі в усіх лихах не варто: вони так само необхідні людині, як і кохання, як і все задумане природою. Саме ревнощі надають почуттям «гостроти», пікантності, нерідко не дають їм згаснути. Тож чи варто боротися з ревнощами? Про це ми вирішили поговорити з сімейним психологом Володимиром Віленським.

— Володимире Сергійовичу, з чого розпочинаються ревнощі?

— Найчастіше — з дитинства. Саме в дитячих переживаннях слід шукати їх причини. З моменту появи в родині другої дитини можна спостерігати перші серйозні ознаки ревнощів. А якщо старша дитина, до того ж, відчує себе обділеною батьківською любов’ю, то вона виросте ревнивою. Причому поширюватимуться такі ревнощі не лише на сексуального партнера, а й узагалі на кого завгодно. Тривожною може бути й ситуація, коли розлучаються батьки, — маля боїться, що мама залишить його так само, як і тато. Дехто саме з цієї причини починає ревнувати маму до кожного чоловіка — а що як він прийде й відбере в нього найдорожче? Тому в таких ситуаціях, що травмують психіку дитини, малюку необхідна подвоєна увага, ласка.

Взагалі, людину, котру в дитинстві (та навіть у грудному віці) мало пестили, нечасто брали на руки, завжди переслідує необгрунтований страх, породжений низькою самооцінкою, — втратити ближнього.

— Тобто ревнощі — це все-таки доля людей обділених, у чомусь ущербних?

— Нерідко справді, як я вже казав, ревнощі пояснюються низькою самооцінкою та страхом порівняння. При цьому є безліч ревнивців, котрі впевнені в собі в усіх відношеннях. Інколи це пов’язано з контрастом між чистим першим коханням і «брудним» першим сексуальним досвідом. Такі власницькі ревнощі схожі на бридливість: «власник» вважає сексуального партнера своєї дружини (чи чоловіка) «брудним», відчуває до нього огиду, а тому й обурення. Дехто навіть починає відчувати справжню фізичну відразу.

— Чи є чинники, які посилюють ревнощі?

— У чоловіків це передусім алкоголізм, ну і, природно, розлади репродуктивної системи. У жінок — сексуальна незадоволеність, бездітність, вагітність і гінекологічні розлади. Патологічними ревнивцями можуть бути й душевнохворі. Є думка, що патологічні ревнощі — це не просто крайня реакція на справжню чи уявлювану зраду, а, швидше, погана адаптація до емоційного збудження. За деякими даними, у 15—20% людей патологічна форма ревнощів схожа за своїми симптомами з психозом. Але є й такі, що ніколи не ревнують (їх приблизно 3—5%) — це інша крайність. Причина такої поведінки — гранична емоційна холодність. Причому найбільше байдужих серед чоловіків.

— Невідомо, що гірше.

— Так, як сказав хтось із великих: «Жінка рідко вибачає нам ревнощі й ніколи не вибачає їх відсутності». Ревнощі хороші тією мірою, якою вони підігрівають стосунки. Будь-яка жінка, навіть із невеликим життєвим досвідом, знає, як нелегко втримати поруч чоловіка, якщо не давати йому можливості інколи ревнувати. Якщо зовсім не давати чоловікові приводу для ревнощів, то він вирішить, що інші представники сильної статі не звертають на його обраницю уваги. Тим часом він хотів би вірити, що його кохана бажана для багатьох, але дісталася йому, бо він найкращий. Зазначу, правда, що це стосується лише тих випадків, коли чоловік від природи не ревнивий. Інакше можна тільки «випустити з пляшки» джина ревнощів, загнати якого знову до маленької посудини буде неймовірно складно.

— Але можна?

— Звісно, існують різні прийоми. Приміром, почати ревнувати у відповідь, та ще й у кілька разів сильніше, ніж сам ревнивець. Єдине, що я не радив би, — намагатися заглушити свої ревнощі. Коли людина кохає, вона ревнує. Це природно. За винятком звичайних власників, котрі можуть ревнувати без будь-якої любові, просто тому, що це МОЯ дружина, чашка, меблі тощо. Причому не лише до інших людей, а й до кошеняти, що всілося на коліна, букету квітів у руках. Головне, аби це почуття робило стосунки піднесенішими, прекраснішими, а не перетворювало їх на кошмар виправдань і скандалів.