Реформування: тихі війни інтернатів

Затихли святкові фанфари, здулися різнобарвні кулі, зникли щасливі усмішки — Міжнародний день захисту дітей, який святкували ще 1 червня, благополучно завершився. Директори інтернатних закладів, державні чиновники і представники ЗМІ після інформаційної гонки зітхнули з полегшенням: статистика здана, історії розказані, тепер можна повертатися до буднів — тихої війни за оновлення системи інтернатних закладів України.

Нагадаємо, що, відповідно до Концепції державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, українській деінституалізації слід пройти чотири етапи. Перший із них пов’язаний із вивченням поставленої проблеми, другий — з удосконаленням нормативно-правової сфери та розробкою плану з переміщення дітей. Тільки на третьому етапі діти розпочнуть довгоочікуваний перехід у створені до того моменту нові заклади. На останньому, четвертому, держава планує реорганізувати та перепрофілювати всі приміщення (їх близько 600), які залишилися від інтернатної системи, вирішити питання з корпусами, площами та землею — загалом, поставити крапку після слова «реформування»...

Однак старі болти розхитувати не просто. Сьогодні ми зробимо спробу узагальнити ситуацію з деінституалізацією у нашій країні, хоча, за найоптимістичнішими прогнозами, цей процес, який щойно починає розгортатися в Україні, завершиться не раніше 2017 року.

Сьогодні ключем до розуміння закладу нового типу, імені якого наразі немає, є вираз «він має бути зовсім іншим», в усьому — від архітектури до виховних аспектів. Нині, відповідно до вікового принципу, діти-сироти та діти, позбавлені батьківської опіки, змушені проходити через будинок маляти, дитячий будинок, інтернатний заклад, у кожному з яких підтримується своя «температура», а якщо чесно — настільки штучне середовище, що ні у Вані, ні в Мані не формується навіть здорове розуміння особливостей своєї статі.

Реформа передбачає, що будь-яке міжвідомче переміщення дітей відтепер проводитиметься тільки з урахуванням родинних зв’язків і місця народження дитини. Якщо сьогодні різновікові брати-сестри розкидані по інтернатах, як м’ячики для гольфа, то реформування обіцяє: діти з однієї родини до повноліття зростатимуть разом.

У концепції чітко прописано, що в закладах нового типу умови проживання дітей мають бути максимально наближені до сімейних. Що це означає? По-перше, обмеження загальної кількості вихованців — до 50 чоловік. А по-друге, турбота про них має стати персоналізованою. Індивідуальні потреби й попередній досвід життя кожного підлітка або маляти апріорі мають стати фундаментом нового державного будинку.

Крім того, діти-сироти й діти, позбавлені батьківської опіки, уперше стануть відвідувати середньоосвітні школи — рівень їхньої освіти має бути не нижчим ніж в однолітків, а коло інтересів не обмежуватися мікросередовищем. У заклади нового типу насамперед переводитимуться малята до семи років, діти, які потрапили в подібні заклади вперше, а також ті, хто через соціальні показники тривалий час перебували в установах системи охорони здоров’я. До речі, у цій тихій та невидимій оку обивателя реформаторській війні питання підпорядкування зовсім не на останньому місці. Нагадаємо, що сьогодні одна частина інституцій для дітей підзвітна Мінздоров’я, друга — Мінсім’ї, третя — Мінпраці. Лебідь, Рак і Щука впряглися у віз, щоб тягти поклажу з дитячими трагедіями. Вона їм, може, «…казалась и легка: да Лебедь рвется в облака, Рак пятится назад, а Щука тянет в воду».

Пред’явіть наслідки!

Упродовж попередніх 50 років різні експерти констатують: більшість дітей, які виховуються в інтернатних закладах, мають затримки у фізичному, емоційному, психологічному та соціальному розвитку. Тому ламайте стереотипи, змінюйте деструктивні кліше. В Україні ці факти знають по 103-тисячній армії дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, однак у нас система продовжує працювати на ура. Чиновники правдиво кажуть, що кількість дітей-сиріт в інтернатних закладах із кожним роком зменшується, та якщо ми подивимося на загальну цифру дітей у цих гідравлічних акваріумах, то побачимо, що вона фактично стабільна. Кількість «державних вихованців» щороку поповнюється не стільки за рахунок біологічних сиріт, скільки за рахунок дітей із неблагополучних сімей або, що буває частіше, тих, котрі мають асоціальну матір. Хто і як їм сьогодні допомагає?

На жаль, українське законодавство орієнтоване тільки на боротьбу з наслідками. З’ясуємо за фактом. Раніше в країнах Західної Європи механізми допомоги теж починали діяти лише тоді, коли наслідки внутріродинної драми ставали надбанням вулиці, але нині їхні основні сили та кошти витрачаються на надання профілактичної і навіть передтравматичної допомоги. Наші близькі та далекі сусіди вже багато років тому зрозуміли, що легше простягнути руку біля краю провалля одній людині, ніж потім витягати з безодні всю сім’ю. На жаль, в Україні немає спеціально розроблених програм допомоги алко- і наркозалежним або батькам, які потрапили в складні життєві обставини. Тому й пожинаємо плоди сотні тисяч маленьких трагедій.

«Коли ми видаємо сирітство тільки в цифрах, цього замало. Його потрібно давати у «відчуттях», у психології дитини, в її світорозумінні, — розповіла Людмила Волинець, директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини в рамках майстер-класу «Реформування інтернатних закладів: чи можливо це в Україні», організованого наприкінці травня для ЗМІ фондом «Розвиток України». — Наше суспільство вже 17 років перебуває в понятті матеріалізації психологічних стосунків і думає, що якщо в інтернатному закладі дитина взута, одягнена та нагодована, якщо там лежить ламінат і килим кращий, ніж удома, то хіба цим дітям ще щось потрібно? А немає найголовнішого — відчуття того, що ти комусь потрібний. Раніше сирітство було однією великою чорною хмарою, але сьогодні, щоб вивчити цей феномен, потрібно розуміти, що 103 тисячі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, — це 103 тисячі доль, кожну з яких слід розглядати окремо. У тих тисячах є діти, які стали сиротами відразу після народження. І є ті, хто став сиротами в 13—14 років. Є різниця, якщо мама загинула (коли дитині було 13 років, але до того вона зростала в нормальній сім’ї, або якщо маму позбавили батьківських прав, коли дитині було 13, тому що останні вісім років ніхто не бачив її тверезою?). Діти-сироти й діти, позбавлені батьківської опіки, — це вихідна проблема від проблеми дорослих. Це тільки наслідок. І для того щоб зменшити їхню кількість, потрібно знизити рівень криміналу, смертності, підвищити рівень духовності, вплинути на розквітлу сьогодні алкоголізацію населення. У будь-якому іншому випадку бажання зменшити їхню кількість залишиться фантазією.

…Ми плачемо над долею цих дітей, але будь-якого дорослого, який намагається щось для них зробити, відразу підозрюємо в користі. Головні апологети, які захищають сьогодні інтернатні заклади, — люди, які виросли в цій системі ще за радянських часів. Їх складно переконати. Вони кажуть, що інтернат врятував їх. Однак у радянський час діти потрапляли в інтернати не з вулиці, як це відбувається нині, і виходили не на вулицю, як це часто буває сьогодні. Інші апологети — це співробітники закладів, які бояться втратити роботу».

«Нині я та мої 180 співробітників — камікадзе...»

Сьогодні офіційно ми перебуваємо на другому етапі — законодавці нашої країни намагаються підготувати максимально адекватні до українських реалій нормативно-правові документи й зробити так, щоб до моменту переміщення дітей були відшліфовані всі юридичні інструменти. Одне лиш питання грамотного використання приміщень і землі, які звільнилися під час деінституалізації, вимагає соломонового рішення — реформування не повинно перетворити їх у гольф-клуби або фітнес-студії. За словами експертів, в усіх без винятку регіонах України існує дефіцит дошкільних закладів, тому сьогодні чиновники думають про те, як збільшити їхню кількість. Це те, що відбувається офіційно. А неофіційно на місцях персонал інститутів працює в умовах підвищеної тривожності, тому що зверху ніхто не дає директив, як саме все має здійснюватися. Директори інтернатних закладів ще не одержали чіткого меседжа про те, як саме відбуватиметься реформа. Проте люди знають, що заклади нового зразка не комплектуватимуться старими кадрами просто тому, що ті десятиріччями точно по годинах годували і напували «дер­жавних дітей». У концепції чітко прописано, що співробітники будинків дитини, дитячих будинків, інтернатних закладів мають пройти перепідготовку та відповідне навчання, за результатами яких і можуть увійти в «нову сім’ю».

Крім того, через зниження відсотка наповнюваності інтернатних закладів в Україні, їхні керівники побоюються, що не сьогодні-завтра до них у гості завітає КРУ і, подивившись на відповідність штатного розкладу кількості дітей, впаде прямо біля порогу. Якщо раніше один вихователь, умовно кажучи, був «розрахований» на 20 дітей, то сьогодні один — на десять... З’явився «зайвий» персонал. Що робити? Треба думати. Наприклад, головлікарі будинків дитини нещодавно звернулися в Мінздоров’я із пропозицією внести відповідні зміни до «Типового положення про будинок дитини» або розробити такі нормативні акти, які дозволили б людям на місцях спокійно працювати в цей перехідний період. Нині існує велика кількість сімей, де виховуються діти-інваліди, яким потрібна якісна реабілітаційна допомога — фахівці будинків дитини можуть і готові працювати з ними. «Це цілком реальна річ, — каже Роман Марабян, директор Харківського обласного будинку дитини, — та якщо її не зробити в найближчі місяці, буде катастрофа, оскільки в більшості будинків дитини наповнюваність становить 50%. Нині я та мої 180 співробітників — камікадзе, тому що ми робимо все для того, щоб діти ішли в сім’ї. Та я приходжу на планірку, і мої дівчатка (від 18 до 70 років) дивляться на мене й запитують: «А що з нами буде?» І я їм відповідаю: «Ви розумієте, що ми не маємо права утримувати дітей за будь-яку ціну, аби в нас була зарплата?» Слава богу, всі це розуміють».

Переміщення: міжнародний досвід

Наприкінці квітня цього року на запрошення київського центру захисту безпритульних дітей «Наші діти», ініціатором якого є Німецько-польсько-українське товариство, очолюване добре відомою в ділових колах Європи Барбарою-Марією Монхайм, до Києва прилітав професор Ноттін­гемського університету Кевін Браун. На зустрічі з представниками соціальних служб, громадських організацій, міністерств і відомств пан Кевін, котрий багато років працює з дітьми з інтернатних закладів, презентував свій підручник за назвою «Деінституа­лізація і трансформація послуг для дітей», в якому прописана готова модель для переведення кож­ної дитини. Це не теоретичний шаблон і не відірвана від українських реалій норма. Відповідно до загальноєвропейського досвіду, перехід дітей у новий формат закладів пропонується побудувати з урахуванням індивідуальних особливостей і життєвого досвіду кожної конкретної дитини. Тільки в цьому разі деінституалізація не перетвориться на звичайний переїзд із пункту А до пункту Б. У сусідній з нами Угорщині для «державних дітей» після прийняття відповідного законодавства було створено понад 400 невеличких будинків, у кожному з яких планувалося виховувати не більш як 12 дітей. Та оскільки все хотіли зробити швидко (що характерно й для українців), то не всі процеси запустили так, як слід. Перепідготовку та навчання встигли пройти лічені співробітники, внаслідок чого старі методи роботи благополучно влилися в нове життя. Велика інституція просто стала маленькою. Крім того, місцевих жителів не вважали за потрібне попередити про появу нових сусідів, наслідком чого пізніше стали проблеми з соціалізацією дітей. Усе разом узяте для багатьох обернулося поведінковим розладом.

Як можна врахувати індивідуальні особливості та життєвий досвід кожної конкретної дитини? Для цього, кажуть міжнародні експерти, має бути розроблена спеціальна підготовча програма, основа якої — максимально повна інформація про кожного з «дер­жавних дітей». Йдеться про дату та місце народження, детальну інформацію про братів-сестер, дату приходу в заклад, імена та адреси родичів, характер і частоту їхніх контактів із дитиною тощо. Окрема сторінка цього досьє має бути присвячена й минулому дитини. У книжці «Деінституалізація і трансформація послуг для дітей» автор розповідає, що раніше в угорських інституціях у документи дітей не вносили факт сексуального насильства, що пояснювалося щирим бажанням допомогти. У результаті ні персонал, ні потенційні усиновителі не знали, як і що відбувалося з дитиною. Та навіть звичайна людина, не будучи психологом, чудово розуміє, як цей «досвід» може змінити людське життя, скільки комплексів, болю та агресії може бути накопичено. Однак тема сексуального насильства актуальна не тільки для Угорщини. В українських закладах ті, хто піклується про дітей, насправді дуже мало знають про дитину.

Деінституалізація: навіщо все це потрібно?

Ви знаєте, що діти, які пробули перші півтора-рік свого життя в будинку дитини, як правило, не плачуть, не кричать? Дитячий крик і плач — це єдиний спосіб маляти заявити про свої потреби, тому в перші місяці життя, щоб сказати «підійди!», йому доводиться десятки тисяч разів його використовувати. Багаторічні дослідження дозволили підвести під ці цикли збудження і розслаблення психологічну базу, внаслідок чого з’ясувалося: якщо людина, яка піклується про дитину, постійно реагує на ці заклики, то маля почувається в безпеці й розвивається дуже добре. Та якщо турбота про дитину не є послідовною, якщо її потреби враховуються через раз або ж на них узагалі не звертають уваги — нормальний цикл збудження-розслаблення порушується, і дитина закривається. Звідси тиша, що вражає всіх, хто переступив поріг будинків дитини, звертає на себе увагу ритмічне погойдування дитини в ліжку. Нічийне грудне дитя проводить у своєму ліжку 18 годин на добу, включно зі сном, тому що 8—12 малят в Україні має доглядати тільки одна медична сестра. Як воно розвивається? Зрозумійте самі.

У Великобританії, Норвегії та Ісландії новонароджених дітей і дітей молодшого віку взагалі не розміщують в дошкільних закладах. Там навіть чиновники знають: на біологічному та психологічному рівнях ці діти втратять стільки, що в майбутньому навіть повноцінна сім’я не зможе заповнити всіх прогалин. Професор Браун, розповідаючи в Києві про свою роботу, показував зроблені в Румунії слайди з вимірами мозкової активності дітей, які живуть в інституціях, і дітей із прийомних сімей. Під час цих досліджень з’ясувалося, що в дітей, які живуть у сім’ї, активність мозку набагато більша, ніж у їхніх інтернатних однолітків. Понад те, у певних частинах мозку в останніх чітко було видно «пустоти», пов’язані з недостатньо розвиненим відчуттям себе, відсутністю глибоких емоційних зв’язків, нездатністю поставити себе на місце іншої людини. «Державним вихованцям», чесно кажучи, навіть складно уявити своє майбутнє як концепцію. Недаремно кожна друга інтернатівська дівчинка в нас свою реалізацію в житті пов’язує з... перукарською справою. Тому що, як сказала пані Волинець, нам здається, якщо в інтернатному закладі дитина взута, одягнена та нагодована, і килим там кращий, ніж у нас удома, то їй вже нічого і не потрібно...