Психотерапія суспільства

Підсвідоме кожного народу, як і кожної людини, шукає найкоротший шлях до своєї сутності. Нам це може не подобатися, ми можемо з цим не погоджуватися, - проте в нас немає іншого вибору, як тільки прийняти все, що з нами відбувається, і винести з нього уроки.

З цього, власне, й починається розвиток. Лише через прийняття і глибоке усвідомлення життєвої ситуації ми можемо звільнитися від "дня бабака" і нарешті бути в моменті "тут і тепер", відчувши себе живими в усій повноті.

Відчуття часу в Україні змінилося кардинально. Незалежно від того, хто по який бік чи хто за що вболіває. Тривалий затяжний сон, коли все одне й те саме, покірне очікування кращих часів і відчуття захищеності ("лиш би не було гірше" та "краще не висовуватися") сильніші за бажання розвитку. Нині ж кожна година варта десятиліть.

Уявлення про українців як миролюбну, терплячу, толерантну і зовсім не здатну на агресивні прояви націю, яке довгий час плекалося, підтримувалося і нами самими, і нашими сусідами, похитнулося. Воно ще буде проявлятися й приходити, бо не просто відмовлятися від старого і свого. Потрібен час.

У цього уявлення, своєрідної, сформованої за десятиліття ролі, є свої козирі. Цим ми викликали до себе жаль, так ми знаходили підтримку. Ми бідні й нещасні, бо нас просто обдурили, обікрали й використали. Однак ця роль має і свою ціну - вона загнала у рабство наше суспільство, яке за чергові дотації чи подачки було досить зручним і особливих проблем нікому не створювало. Тому ми часто опинялися в позиції "і вашим, і нашим", називаючи це толерантністю та найкращими чеснотами. Я не про те, що ми не маємо чеснот. Більше про те, що за все треба платити. І неусвідомлена плата стає занадто високою.

У кожної ролі є своя власна тінь, що стоїть за нібито гарним фасадом як інший вектор, і теж проявляється. Часто ця тінь навіть наділяється привабливими рисами, овіюється ореолом романтики й оспівується як щось цінне. І такою тінню є роль жертви. Ця роль проявлялася в історіях, які ми розповідали, у відчуттях безнадії, зневірі, в позиції "я нічого не можу змінити"... Ми добрі, хороші, розумні - жертви нечесних політиків, які кидають нас, як розмінну карту; жертви корупціонерів, сусідів, нашого становища і зірок, які так, а не інакше, зійшлися на небі.

Нині Україна має унікальний шанс відмовитися від цієї ролі. Принести роль жертви у жертву заради майбутнього. Навряд чи це буде під силу всім, бо на це потрібна особиста воля. Та й, зрештою, кожен має право на особистий розвиток. Для суспільства ж достатньо свідомої більшості. Бо навіть одна на сотню усвідомлена людина має неоцінений вплив на суспільні процеси. Неважливо, де вона перебуває і чим займається. В кожного народу є свої старійшини, які, маючи волю й усвідомлення, самі є тими джерелами, що запускають процеси розвитку і стабілізації. Більше того, у кожної людини в душі є цей мудрий старійшина, що має відповіді на всі запитання. Налагодивши зв'язок із цими частинами своєї душі, людина може нарешті звільнитися від рабства, від полону страху, в якому перебуває. Для цього не потрібне щось надособливе. Лише намір - знайти шлях до самого себе.

Успіх і майбутнє політичних та суспільних процесів залежитиме тепер більшою мірою не від політиків, а від кожного з нас. Чи зможемо ми відстояти свободу бути собою, подолати страх, вільно проявляти себе у світі. Бо коли б народ тільки силу свого безмежного терпіння, не докладаючи надзвичайних зусиль і не проявляючи героїзму, спрямував на розвиток, - то Україна давно вже була б іншою. Досить щоб це збіглося з нашим серцем і почуттями.

Структура суспільства - це відображення структури особистості, її суперего. Існує симбіоз між внутрішніми, психологічними силами і силами зовнішнього середовища. Ідея причетності всього і взаємопов'язаності не нова. Сучасна квантова механіка може простежити навіть, як змах крила метелика здіймає бурю в пустелі. І на людину, і на суспільство, і на суспільні інститути діють одні й ті самі закони.

Ми спільно будували реальність, у якій перебували дуже довгий час. Ми були відчуженими від своєї країни. Власною пасивністю, апатією, бездіяльністю ми ніби показували, що не причетні до неї, до її зубожіння, корупції, насильства. Так закріплюється сценарій, виникає безнадія, самотність. Немає можливості бути почутим і зрозумілим. На все одна відповідь: "Від мене нічого не залежить".

Людина може думати, що коли вона особливо не висовується, то нічого й не втрачає. Проте це не так. Ми втрачаємо щодня і щомиті. Втрачаємо час свого життя, право робити вибір, можливість здійснити наші мрії. Від свого нерозуміння і байдужого ставлення до самих себе втрачаємо найдорожче - власну сутність. Бо жертва собою деформує особистість, змінює її, обтяжує надмірними захистами.

Слід пам'ятати, що територія, позначена на карті, - ще не країна. А прийняття законів ще не означає нового рівня життя. Останній, швидше, забезпечують нам нові звички. Можна чекати, що лише герої Майдану зможуть нарешті наблизити бажане майбутнє, проте революція має відбутися спершу всередині кожного. А отже, немає сенсу чекати на кардинальні зміни в суспільстві доти, доки кожен із нас зокрема не досягне хоча б незначних змін у власній душі. Сформований намір кожного відкинути свої обмеження хоча б у тому, що самому під силу, і забезпечить невідворотність змін.

Ми повинні повернути відчуття власної причетності до нашого життя. Відчуття себе не рабами чи слугами, а господарями своєї землі. У нас завжи вдосталь ресурсів і сили для реалізації того, чого ми по-справжньому хочемо. Нове майбутнє - це не так нові думки, як, швидше, нові звички - проявляти свою волю і бажання діяти. Психологи стверджують, що нова звичка формується упродовж 21 дня. Тож нам усім потрібно протриматися, щоб нове стало нормою і правом. Правом на різноманітність і нормою бути самим собою. Бути щирими. Говорити про свою слабкість, коли важко. Плакати, коли гірко. Розчаровуватися, коли знімаються чари. Не розуміти і говорити про своє нерозуміння, зіштовхуючись із новим досвідом. Злитися, коли відчуваєш безсилля. Помилятися. Не робити із себе "незрушну ікону" чи "ангела", чи "взірець для наслідування". Дозволяти собі й іншим бути різними. Бути просто людьми.

Та хіба можна любити інших, любити світ, спершу не прийнявши й не навчившись любити себе? І саме це може виявитися набагато складнішим...

Тож, може, дозволимо собі просто "бути"? Бо схоже, що, поки ми тут, нам не уникнути стосунків із собою та світом.