Псевдонаука породжує фальшиві ювілеї

У Москві пройшов круглий стіл з питань фальсифікації джерел (Сусанін та ін.). Висновки стосуються і нас. Для буденної свідомості дорожчий «возвышающий обман», а не «низкие истины». Ця потреба скидається на релігійну — апеляція до неконтрольованої розумом потреби в міфі. Сенсації поширюються на великий загал у ЗМІ, укорінюючись у масовій свідомості. Навіть раціональні люди підпадають під зачарування ілюзії. Таке «джерело» стає основою для нового міфу. За готовністю «всотувати» фальсифікат ясно видно соціальне замовлення, релігійне, політичне, адміністративне. Особливо часто замовляють «хронологічні» міфи з потрібною звучною датою. Корінна проблема — суспільство не має потреби відрізняти «справжнє» від «несправжнього». Як правило, фальшивка виграє інформаційну війну у наукової критики, що виходить у спеціальній періодиці мінімальними накладами. Масовий читач не має у своєму розпорядженні даних про її наукову апробацію. ЗМІ не цікаво слухати виступи вчених про домисли, відсутність наукової логіки. Їм потрібна яскрава сенсація. Фальсифікації йдуть шляхом хибних інтерпретацій і зустрічають мало критики у фундаментальній науці, яка не спроможна наздогнати міфологів. І це мовчання почасти санкціонує ювілейні кампанії та псевдореставрації. Для суспільства це явно небезпечна тенденція, а науці такі «підходи» протипоказані апріорі. Засвідчувана досить часто наукою «гнучкість» — один із коренів паранаукових явищ на кшталт «нової хронології» Фоменка.

Вся складна наукоподібна конструкція складається з кількох блоків, де наріжним каменем стало правильне прочитання графіті. Достатньо вийняти один блок чи критично розібрати його надійність — і вся доказова конструкція завалиться. Палеографи вищого розряду, котрі багато років працюють із графіті від Новгорода до Болгарії, знають тонкощі мови, бачили київські написи в натурі і на фото, вислухавши пояснення В.Корнієнка, із рідкісною одностайністю кажуть про його помилки в прочитанні. Графіто про якусь «Золоту пасху» 1022 р. складається з кількох різномовних написів, а його автор читає «дивно», перескакуючи з рядка на рядок. Дати йдуть без титлів і контексту, написання багатьох букв — з інших епох. Вивчення показало, що не існує жодної надійно доведеної дати 10—20-х років ХI століття. У відповідь В.Корнієнко говорить про методику фотографування, про те, що палеографи є прибічниками пізньої дати Софії. Але вони насамперед прибічники правильного тлумачення фактів. Дивовижним є закид, що їхня мета — «кинути тінь на графіті як надійне джерело». І це сказано про людей, котрі все своє життя професійно займаються ними. Він не розуміє: якщо є різночитання, то його власна інтерпретація — лише суб’єктивне припущення, а не доведений факт.

Н.Нікітенко каже про «політичне замовлення» книгарям Ярослава. Але необхідно не декларувати, а доводити. Коли, ким, у якому зводі, в якому уривку про це йдеться. Нічого немає — у текстології проблему не розбирають. Дати — 1017 і 1037 роки — це текстологічне, а не політичне питання. І «тенденційність» тут абсолютно ні до чого. Якби літописець «зачищав» відомості про Володимира, то прибрав би саму суперечку Ярослава з батьком. А він підкреслював спадкоємність славних справ батька, які продовжив великий князь. Узагальнюючий характер статті 1037 р. не є доказом фальсифікації. Н.Нікітенко пише — Ярославу «важливо було почати зі звучної акції, яка показала б його мудрим, гідним наступником батька». І робить дивовижний висновок: «акція» полягає у викраденні батькової слави. І це при живих свідках. А чому він це робить через 20 років, коли в його владі самодержця на Русі вже ніхто не сумнівався? Де логіка? Як і в твердженні, що дружині Володимира Анні потрібен був вхід до північної вежі, а дружині Ярослава Ірині — ні. Знову — самі лише домисли. Якби Володимир будував собор, Ярославу вигідно було б сурмити про те, що він продовжувач його справи.

Тітмар Мерзебурзький нічого не повідомляв про собор, про його дату, про матеріал, а лише зазначив, що в монастирі святої Софії (який згорів торік) архієпископ із духівництвом Києва зустрічав Болеслава зі Святополком. Більшість учених вважали, що він був дерев’яний, а датування було різне. Н.Нікітенко вважає, що це була резиденція митрополита, собор був кам’яний, інші споруди — дерев’яні. Доказів жодних не надано. У записі про освячення Софії 4 листопада ім’я митрополита Єфрема «міг дописати книжник ХІІ ст.», послідовник Ярослава. Навіщо? Догодити князю, котрий помер 60 років тому? І Єфрема просто викреслюють — його присутність суперечить версії, і тому вставляється необхідний рік. «11 травня 952 р.» узято із Псковського Апостола 1307 року. У даному випадку прибирають рік і залишають тільки потрібний день — 4 листопада. Це і є прояв наруги над джерелами.

Стосовно напису Петра Могили очевидні дві речі. Автори початку ХІХ століття фіксують 1037 р. з ім’ям Ярослава. Після реставрації 1843—1853 рр. помилково (як пишуть її учасники — протоієрей Софійського собору П.Лебединцев та І.Скворцов) з’являється «1011 р.», ім’я Ярослава залишається. Що могло бути чи не бути в архіві митрополита Петра Могили або написано на закладному камені — це здогади, а не факти, якими оперують учені. А от приписування своєї «концепції» П.Могилі — це вже домисел. Навіть із цитати Н.Нікітенко (взятої в Лебединцева) ясно, що Софія «нача здатися» Ярославом. Шляхи появи в записах ХVІІІ ст. цієї дати легко виявляє історик, який знає традиції української історіографії ХV—XVII століть.

Чому Володимир відвертається від Десятинної церкви і починає будувати новий собор? Це унікальний випадок у світовій історії. Жоден фараон чи імператор, побудувавши загальнодержавний комплекс, не починав будувати такий же новий. Це робили вже його наступники. Н.Нікітенко пояснює необхідністю дати роботу візантійським майстрам… Хвіст управляє собакою. Заява, що фундамент уздовж східних стовпів Десятинної церкви існував, а археологи хибно тлумачать, що його рів «нібито» не був заповнений кладкою, свідчить про повну некомпетентність «фахівця» у цьому питанні. Цю ситуацію відзначав іще Д.Мілєєв. Під час розбирання кладки завжди залишаються сліди. Відсутність кладки — факт, який пояснює зміну плану будівництва храму. Каргер у тому місці не копав. І його план — реконструкція, а не обмірне креслення. Пані Нікітенко не знає новітніх матеріалів із розкопок. Плінфа обох храмів принципово різна. Розміри, формування, наявність грецьких клейм, знаків Володимира, черепиці в Десятинці. Цього немає в Софії, але є голосники зі знаками Ярослава, свинцевий дах. А фундаменти на 0,5 м менші. Їх будували різні майстри. Технологи, котрі виконували аналізи розчинів фресок (Ю.Стріленко), кажуть, що вони різні. За плінфою, роботою майстрів, плануванням Софійський собор близький до групи чітко датованих храмів епохи Ярослава (св. Спаса, св. Георгія, св. Ірини, св. Софії в Новгороді). Виривати його з контексту не можна.

Немає прикладів спорудження храмів узимку. Будівництво завершувалося до Воздвиження (17 вересня), як і сезон формування цегли. Освячення закладання не віддалялося від початку робіт на півроку, через зиму. Про азимут Софійського собору, котрий вказує на початок літа як час імовірного закладання храму, ми нічого не казали. Із П.Раппопортом багаторазово обговорювали його ідею про азимути, від якої він відмовився. Сама дата більше пов’язана з Ярославом, котрий напередодні, 3 листопада, святкував день святого Георгія.

Побудови прибічників «нової дати» підходять під характеристику явища, описаного М.Костомаровим: «Коли ви в театрі дивитеся на сцену, то при гарно влаштованих декораціях ліси, гори, замки здаються вам справжніми, але підійдіть ближче і доторкніться, ви побачите, що вони картонні». Н.Нікітенко з товаришами витратила чимало сил і вченості, доводячи, що собор почав будувати Володимир. Але жоден з її конкретних здогадів не є доказом. Ні жоден блок, ні вся система в цілому не доводить, що собор закладено 4.ХI.1011 року. Дата не обгрунтована і не може бути підставою для ювілею. На псевдонауці виростають тільки фальшиві ювілеї.