Проведи мене

Англійський натураліст Чарльз Дарвін був членом екіпажу британського корабля «Бігль» і здійснив плавання навколо світу, природно, побувавши на самісінькому його краю — архіпелазі Вогняна Земля, далі на південь від якого починаються антарктичні води і сама Антарктида. Клімат на островах архіпелагу зимний і вогкий. Але й там живуть люди. Постійна боротьба за виживання наклали помітний відбиток на їхню повсякденну поведінку й культуру взагалі. Чарльз Дарвін мав можливість відвідати чимало островів і дослідити їхню природу. Він неодноразово зустрічався і розмовляв із тубільцями, але дуже рідко бачив людей літнього віку: під час суворих і голодних зим у тубільців Вогняної Землі було заведено вбивати і з’їдати старих і немічних.

Ставлення суспільства до старих людей справді є лакмусовим папірцем — цивілізоване воно чи, навпаки, варварське, дике, первісне по своїй суті.

У первісних племен, які жили в суворих умовах, існував звичай позбавляти старих життя або позбуватися їх. Давні слов’яни в холодні зими, коли починався голод, залишали літніх людей у лісі. Якщо в сім’ї було багато дітей і не було старих, то жертвували кимось із малюків.

Однак і в первісних суспільствах були винятки. Наприклад, у австралійських аборигенів, релігійна картина світу яких була така, що кожен чоловік вважався черговою інкарнацією легендарного тотемічного предка, просто взяти і позбутися людини було неможливо, бо у своєму житті вона мала повторити, бодай на рівні ритуалів, основні дії та етапи шляху легендарного предка, втіленням якого в цьому житті він був. Доживши до похилих літ, він поетапно, протягом тривалого часу мав передати одному з молодих або зрілих чоловіків, обраному плем’ям як ще одна інкарнація цього ж предка, знання про життя тотемічного героя, відомі лише йому. Якщо ж ці знання не буде передано, вважали аборигени, настане певний перекіс у бутті і навіть виникне загроза кінця світу.

Про старих піклувалися й у безводних областях Центральної Австралії. Старійшини там призначали молодих і сильних чоловіків, які під час переходів по пустелі в пошуках води та їжі несли літніх на своїх спинах. Коли їжу знаходили, старим, як і дітям, віддавали найбільш поживну частину. Як свідчать багато етнологів і місіонерів, котрі жили в племенах Центральної Австралії, якщо їжу взагалі неможливо було знайти, молоді чоловіки через соломину переливали частину своєї крові літнім чоловікам. Яким чином це робилося, досі незрозуміло. Знавці первісних народів припускають, що аборигени, котрі мають дуже гострий нюх і зір, визначали групу крові за запахом поту людини або ще за якимись не відомими нам ознаками.

Та повернімося до сьогодення і подивімося, як ведеться старим людям у нас. У більшості пенсіонерів сьогодні пенсія 600—700 гривень. Але ми будемо говорити не про фізичне виживання пенсіонерів, а про можливість людей, які пішли на заслужений відпочинок, задовольняти свої духовні потреби, залишатися сучасними в буквальному значенні цього слова і передавати нам свої знання і життєвий досвід. До речі, дві аксіоми існування людини розумної одночасно є і причинами її виникнення: тривале дитинство і тривала гідна старість, коли люди похилого віку мають можливість узагальнювати, рафінувати свої знання і досвід та передавати їх дітям, молоді.

Навіть у сучасному світі люди молодого та середнього віку більшу частину свого часу витрачають на роботу і кар’єру, добування хліба насущного, і часу опікуватися дітьми, та й певних знань і досвіду, у них просто немає. Частково цю функцію віддано школі, але зрозуміло, що школа з нею ніколи не впорається повністю.

Серед моїх сусідів є пенсіонер, колишній учитель історії, якому я часто даю почитати мої книжки, а іноді знаходжу в Мережі і роздруковую для нього якусь конкретну книжку, котрої немає в нашій Центральній міській бібліотеці. Дивно, але до думки, що пенсіонери в нас живуть по-жебрацьки і змушені повільно й болісно відходити в інший світ, з 90-х років я трохи звик. Але те, що людина у свої останні роки життя не може прочитати книжку, яку захоче, що вона, пішовши на заслужений відпочинок, не може далі вдосконалювати свої знання, розвивати хобі, здається мені не просто обурливим, а нелюдським.

Мій знайомий учитель до виходу на пенсію, до початку 90-х, був постійним передплатником журналу «Иностранная литература». Вже 15 років, як він його не читав, оскільки бібліотеки нашого міста не передплачують цього журналу, як, до речі, й бібліотеки більшості невеликих міст, не кажучи вже про села. Ціна перед­плати на журнал (понад 400 гривень на рік) з пенсією близько 700 гривень просто нереальна. «Иностранка» має свій сайт, але виставляє там лише анонси публікованих у номері повістей і романів.

Мені страшно не лише за злиденних стариків, а вже й за себе самого, адже настане час, коли я піду на пенсію і теж не зможу купувати книжки, передплачувати журнали, користуватися Інтернетом. Хтось проводив у нас дослідження — який відсоток пенсіонерів має можливість постійно користуватися Інтернетом, купувати собі книжки у звичайних книгарнях, а також інтернет-магазинах? Я часто ходжу до бібліотеки. Люди молодого і середнього віку, яких можна там зустріти, є винятком, 80% відвідувачів — пенсіонери. Іноді приходять школярі і студенти. Але їх не можна назвати читачами, зазвичай вони приходять туди, щоб знайти матеріал для рефератів на задану тему.

Сумно і боляче дивитися на пенсіонерів, які прийшли до бібліотеки, — стареньких, часто згорблених, виснажених хворобами, але спраглих знань, котрі мріють прочитати цікаву книжку. До бібліотек провінційних міст, не кажучи вже про села та селища, ніякої цікавої літератури, крім посібників для учнів шкіл та бульварного чтива, зазвичай не надходить. Високохудожні книжки — рідкість. Як я вже сказав, більшість пенсіонерів не мають можливості користуватися Інтернетом, та й у багатьох із них комп’ютерів немає.

Немов ізгої в первісні часи, наші старики змушені ставати добувачами-збирачами — завести городик, щоб виростити бодай якісь овочі, збирати біля торгових точок картонні коробки, щоб здати на макулатуру й отримати копійки... Інакше просто не виживеш.

Мені соромно дивитися пенсіонерам у вічі. Особливо тим, хто читає, хто, прийшовши до бібліотеки, з відчаєм в очах мне в руках дешевку — якийсь любовний роман або третьосортний детектив, не знаючи, що з ним робити. Сувора дійсність залишає наших стариків сам на сам із телевізорами, де вони змушені дивитися кітч, щось позамежне для їхнього уявлення про світ, а також для сприйняття — тусовки, нічне життя зірок тощо. Хтось усвідомлює, яке це знущання з людей похилого віку? Адже щоб із цікавістю дивитися більшість із того, що показують по «ящику», і не завити з відчаю, переглядаючи типову програму на блакитному екрані, потрібно, говорячи словами Маяковського, мати «мурло міщанина», бути виловленим у джунглях.

Відомий перуанський поет Сесар Вальєхо, побувавши 1936 року як кореспондент від французьких газет на громадянській війні в Іспанії, написав цикл розпачливих віршів під назвою «Іспанія, хай обмине мене чаша оця». Останнім часом, приходячи до церкви, я часто в молитвах шепочу: «Пенсія, яку в нас отримують учителі і лікарі, — хай обмине мене чаша оця».

Життя наших пенсіонерів справді нагадує життя фізіологічного організму в старості: звуженими судинами кров погано надходить до органів (мізерні пенсії); дехто страждає від хвороби Альцгеймера або впадає у старечий маразм і слабоумство (неможливість забезпечити себе улюбленими книжками, повноцінним інтелектуальним відпочинком і творчістю).

Уявіть собі, що має відчувати якийсь високопоставлений чиновник зі Скандинавії або Великобританії, сидячи поруч із нашим і знаючи, що 90% українських пенсіонерів не можуть купити собі книжки і що більшість із них ніколи не сиділи за комп’ютером. Напевно, те ж саме, що відчував би наш успішний політик, сидячи поруч із можновладцем країни, 90% населення якої не вміє читати і вмирає з голоду від чергової посухи. А якби ще при цьому чиновник злиденної країни консультувався, який автомобіль йому купити, і показував фото своєї вілли, а поруч на столі лежали б фото сотень його виснажених співвітчизників, оскільки переговори велися про гуманітарну допомогу нашої країни його країні? Можна тільки уявити, з яким жахом і вимученою посмішкою відходять від нас, наприклад, скандинави, які хоча б приблизно знають про розмір зарплат і пенсій наших лікарів, викладачів, учителів.

Кажуть, Євросоюз висунув нашій країні низку вимог, виконавши які, Україна зможе отримати право вступити до спільноти цивілізованих країн. Якби я був високопоставленим чиновником Євросоюзу і мав можливість брати участь у складанні правил, то конкретизував би умови. Скажімо, прозвітувати, яка кількість пенсіонерів регулярно користується Інтернетом; скільки з них, у процентному співвідношенні, за останній рік відвідало країни Євросоюзу; яка кількість людей, що пішли на заслужений відпочинок, користується міжбібліотечним і міжнародним міжбібліотечним абонементом, котрий у нас скасовано 1993 року. І тільки тоді, коли ці цифри бодай трохи будуть наближені до відповідних категорій Євросоюзу і європейський моніторинг підтвердить це, можна вести мову про членство в спільноті цивілізованих країн.

У книжці «Ачайваямська весна» про чукчів півночі Камчатки, написаній одними з найкращих фахівців з питань культури полярних народів Ю.Симченком і В.Лебедєвим, розповідається, як у XIX — на початку ХХ століття під час голод­них зим чукчі позбувалися своїх стариків. Зазвичай так званий відхід із життя мав залишитися на совісті самого помираючого, тобто літня людина кликала до себе свого сина і казала: «Синку, проведи мене». Потім старий брав спис і прикладав наконечник до своїх грудей у ділянці серця. Син, стоячи спиною до батька, щоб не бачити його обличчя, брався за ратище так, як беруться зазвичай за жердину, коли пливуть на човні, відштовху­ючись цією жердиною... Так і ми, від­штовхуємося, немовби для плавання в майбутнє, і сподіваємося, що воно буде гідним. Але при цьому забуваємо, що наш рух уперед відбувається лише через принесення в жертву певних соціальних і вікових верств населення; що ми немовби постійно перебуваємо в арктичній зимі і в роті у нас — одна продублена оленина; що там, на нижньому кінці жердини, замість мулистого дна, змушена підставляти свої груди ціла соціальна верства, котра в сенсі життєвого досвіду та інтелекту істотно вища від більшості з нас... Первісним племенам жорстокість диктував екстремальний клімат. Що диктує жорстокість нам?