«ПРОСТИ» І «ПРОЩАЮ» — СЛОВА МИЛОСЕРДЯ

Поділитися
Мудреці кажуть: образивши когось, вчинивши несправедливо, потрібно того ж самого дня й неодмінно до заходу сонця попросити прощення — щоб очистити свою душу, не поширювати й не побільшувати біль і зло у світі...

Мудреці кажуть: образивши когось, вчинивши несправедливо, потрібно того ж самого дня й неодмінно до заходу сонця попросити прощення — щоб очистити свою душу, не поширювати й не побільшувати біль і зло у світі. Проте ми — сучасні, гордовиті й нетерпимі — не прислухаємося до порад мудреців. Та й до власної інтуїції, до свого серця також. Ми не прощаємо і не просимо вибачення місяцями, роками, десятиліттями, навіть до самої смерті. Та зустрівшись із нею віч-на-віч, раптом починаємо розуміти всю суєтність і дріб’язковість власних амбіцій. Пізно, але настає прозріння.

Переді мною лист. «Колись я був одружений, — пише автор. — У мене є син, уже дорослий і дуже схожий на мене. Він раніше уникав мене, адже я багато пив, ледарював і не займався його вихованням. Син, мабуть, мене зневажає. І ще — я сидів у в’язниці за крадіжку. До речі, єдину. Там занедужав на туберкульоз. Дуже хворію, а мені всього лише трохи за сорок. Колишня дружина іноді допомагає: то продукти принесе, то одяг. Я всьому радий. Тільки за сином скучаю, ладен лікті собі кусати за те, що був від нього такий далекий. Я, мабуть, незабаром помру: полисів, схуднув, усе набридло. Лише б устигнути вибачитися перед тими, кого люблю, і почути слова прощення...»

Цей лист не містить запитання, у ньому немає претензій і невдоволення. Ця людина нікого не обвинувачує. Тільки, мабуть, саму себе. Між рядками чути пульсацію тупого болю за невдале життя, за коротке, не оцінене вчасно щастя у своїй сім’ї. І ще самітність, невідступна, тяжка, уже непоправна. Туга, що роз’їдає душу в слабкому, виснаженому хворобою тілі. Одного лютневого вечора на лікарняному ліжку, задихаючись, цей чоловік помер. Так і не дочекавшись ні слів прощення, ні слів жалості. Найближчі, рідні люди не попрощались із хворим, зломленим і розчавленим тяжкою недугою, не почули слів покаяння, що так душили його. Просто — не встигли.

Похоронні клопоти, квіти, сльози, пам’ять не зможуть замінити того миру і спокою, що запанував би в душі вмираючого від сказаного: «Ми не затаїли на тебе образу. Ми прощаємо тобі все, що мимоволі ти нам заподіяв. Ми любимо тебе і згадуватимемо про тебе з добрим серцем. І вибач нам також, будь ласка». Можна тільки здогадуватись, що могла відчувати і переживати людина, так і не почувши цих слів.

А часто ми самі прощаємо або чуємо слова прощення? Не так рідко це трапляється запізно. Скільки разів ми обіцяли собі підійти до тієї чи іншої людини, поговорити з нею щиросердо, укласти мир відтепер і назавжди! І не для того, щоб висувати умови, залякати, підкорити собі людину («Я вибачу тобі, якщо ти...» або «Я попрошу вибачення, і ти побачиш, який я хороший»). А щоб стало легко на душі, щоб світ сприймався світлим і добрим, щоб іншого — близького або ледь знайомого — не мучила думка про безглузду сварку, про розлуку, про невдале щастя...

«Поговорив — і гора з пліч!» — щиро радіємо ми, коли, не пошкодувавши часу, поступившись гординею, знаходимо можливість розв’язати проблему, вирішити конфлікт, розсіяти образу. Що переживає людина, яка не встигла цього зробити, роками відкладаючи зустріч, сподіваючись на щастя або залишаючи на потім?

Тендітна жінка витонченими пальцями перебирає чотири пурпурні троянди, бережно ставить їх у скляну банку з водою. Тріснутий посуд протікає, тоненькі цівки води ллються на свіжу могилу. Судомно притиснувши руки до грудей, жінка розповідає скорботну історію: «Ми були дуже близькими людьми. Але сталося так, що ми розлучилися, важко зараз сказати — чи то з моєї вини, чи то з його. Але я пішла перша, залишивши його самого з болем, образою, глибоким сумом. Довгий час я сподівалася на випадкову зустріч із ним, чекала моменту, коли зможу по-доброму порозумітися, щоб у нас не залишилося тяжких і гнітючих спогадів та кривд. Але він трагічно загинув, не залишивши мені жодного шансу сказати все, що я справді думала й відчувала. Тепер я готова кричати на весь світ: «Вибач мені, дорогий мій, за весь біль, що я тобі заподіяла! Але він мене не чує. Хоч би Господь почув мене і простив...» Моя співрозмовниця ще довго розповідала про свої переживання, потім плакала, втираючи очі вологою від сліз хусточкою, потім знову говорила і говорила. Мені здавалося, що це не вона сидить на цвинтарі на лаві й плаче, а я сама, згадуючи власну історію образ та непрощень, що дотепер мучать і не дають мені спокою.

У психології відомий «ефект незавершеної дії». Не доведене до кінця краще запам’ятовується. Між початком дії й очікуваним результатом зберігається актуальний зв’язок. Тому нас так мучить незакінчене, запам’ятовується незавершене. Воно завжди живе в нас, завжди в сьогоденні. Не простивши і не отримавши прощення, ми прирікаємо себе й іншу людину на страждання, яким, може, ніколи не настане край.

«Господи, прости мені!» — волаємо ми, сподіваючись на милосердя згори. «І прости нам провини наші, як ми прощаємо винуватцям нашим!» — шукаємо вирішення своїх внутрішніх та зовнішніх конфліктів у Бога. І починаємо розуміти, що не так уже важко вимовити слово «вибачте», «пробачте, будь ласка», штовхнувши когось у трамваї, наступивши йому на ногу. І сказати «нічого страшного» або ж просто кивнути на знак прощення чийогось недогляду або необережності.

Буває, хочеш простити, але чомусь не можеш. А причина, виявляється, криється в тобі самому. Перш ніж вибачити іншому, потрібно навчитися вибачати самому собі. Метафізик Ліз Бурбо пропонує етапи «щирого прощення». Спочатку усвідомте, у чому обвинувачуєте себе або іншу людину, і визначите, які переживання це у вас викликає. Потім зробіть вибір — реагувати з любов’ю чи зі страхом. Спробуйте поставити себе на місце іншої людини і відчуйте її наміри. Можливо, вона звинувачує вас і себе саму в тому, у чому ви звинувачуєте її, і боїться так само, як і ви. Вибачте собі, дозвольте собі боятися, виявляти слабкість, мати вади, страждати і гніватися. Сприймайте себе таким, який ви є, знаючи, що цей стан тимчасовий. Відчуйте бажання попросити вибачення. Якщо людина, у якої ви маєте намір просити вибачення, викликає у вас відчуття радості і свободи, то зустріньтеся з нею. Розкажіть їй про свої переживання і попросіть вибачення за те, що засуджували, критикували, а може, навіть ненавиділи її. Якщо вона захоче, скажіть, що й ви простили їй. Якщо ж вона не хоче приймати вашого прохання вибачити, це означає, що вона сама не може собі вибачити. Пам’ятайте: вибачити комусь — зовсім не означає погодитися з його обвинуваченнями. Вибачаючи, ви ніби говорите, що дивитеся очима серця і бачите щось важливіше в глибині душі цієї людини, ніж її обвинувачення. Інакше кажучи, ви прощаєте, керуючись любов’ю, що відкриває іншого таким прекрасним, яким замислив його сам Бог. Це — бажати іншому добра. І не прощаєте, коли хочете помститися, пам’ятаєте зло, тим самим убиваючи в самому собі здатність любити.

І ще. Ми просимо вибачення і милостиво приймаємо вибачення, у кращому разі, там, де працюємо або навчаємося, щоб не зіпсувати виробничих стосунків, не втратити друзів і однодумців. Вдома ж, у своїй сім’ї, часто, хоч як це дивно та образливо, ми особливо холодні й неприступні. Чомусь найближчих, рідних і коханих ми змушуємо страждати, мучимо своєю незговірливістю, образою, що довго не минає, недовірою. Ми говоримо, цідячи слова крізь зуби, або дуже голосно, уражаючи не лише вуха, а й душу. Домашні кривди можуть накопичуватися роками, непроглядною темрявою заповнюючи весь життєвий простір, замість світла і радості, щастя та великодушності. Обоє — той, хто не простив, і не прощений — входять у невидиме єдиноборство, в якому не буває переможця.

Маленька дівчинка розповідає про свою біду: «Я всю ніч проплакала! Вчора ввечері маму не послухалася, і вона на мене образилася, навіть не поцілувала на ніч, як завжди!» — «А як тобі хочеться, щоб було?» — запитую обережно. «Я хочу міцно-міцно її обняти і сказати: «Матусю, пробач мені, пробач, тільки не ображайся більше!» Ми так хочемо, щоб діти були щасливими, радісними, без комплексу неповноцінності, внутрішньо вільними. Батьківська любов — найпотужніша сила, здатна вберегти дитину від багатьох життєвих негараздів і неприємностей. У сім’ї, серед близьких людина вчиться щиро прощати і просити вибачення, не відкладаючи на потім. Бажаючи дитині на добраніч, поцілуйте її і скажіть, що ви її дуже любите, попри всі пустощі й неслухняність. Що вона найкраща і найдорожча людина на світі. Це потрібно для того, щоб дитина заснула прощеною, а отже, умиротвореною й щасливою. Чи не це потрібно і дорослому, кожному з нас?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі