«Прокачай права!» Як допомогти дитині розпізнати насильство

20 сiчня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Правозахисники ініціюють нову інформаційну кампанію

«Прокачай права!» Як допомогти дитині розпізнати насильство
© Олексій Чарей

«Ти подивися на нього, права качає». Як часто ви чуєте цю фразу стосовно дітей? Я — дуже часто», — каже правозахисниця Зоя Мельник.

Страшно, коли так говорять дорослі, які саме й повинні захищати ці права дітей, — батьки, поліцейські, працівники соціальних служб. Взагалі, словосполучення «права дітей» у нашому суспільстві сприймається як оксюморон. Діти, якщо й чули поро свої права, часто не можуть розпізнати, коли ці права порушують. Навіть якщо їх порушують грубо. 

Щоб змінити ситуацію, допомогти дітям розібратися зі своїми правами та навчитися їх захищати, громадська організація «Захист прав дітей» вирішила запустити інформаційну кампанію «Прокачай права!», покликану допомогти дітям і підліткам розпізнавати насильство у різних його проявах, а також знати, куди можна звернутися по допомогу. Кампанія проводитиметься на зрозумілих для дітей платформах — TikTok, Likee, Instagram. 

Уже знято кілька відеороликів, пишеться й ілюструється гумористично-освітній проєкт «Абетка насильства», створюється телеграм-канал і програмується чат-бот, куди діти й підлітки зможуть звернутися зі своєю проблемою і одержати підтримку. Про те, чому це важливо, ZN.UA розмовляло з головою громадської організації «Захист прав дітей» Зоєю Мельник та керівником проєктів організації Олексієм Чареєм.

— Діти — нібито головна цінність у будь-якому суспільстві. При цьому дитячі теми у ЗМІ нерейтингові. Крім того, люди не люблять поганих новин. А насильство до хороших новин точно не належить. Чому, на ваш погляд, про це важливо говорити, чому ви цим займаєтеся?

Олексій Чарей: Діти — мабуть, одна з найбільш дискримінованих категорій. Хоча наслідки, які чекають на нас як суспільство, якщо цією проблемою не будемо займатися, — справа не сьогоднішнього й не завтрашнього дня, вони будуть незворотними і, мабуть, найдраматичнішими з тих, із якими зараз намагається боротися активна частина соціуму. Небезпечний простір та поширення патерналістських і насильницьких шаблонів призводять до того, що навколо меншає щасливих людей. А ті, хто зазнав насильства, можуть продовжити традиції насильства стосовно своїх дітей. Коло замикається. Це — перше.

А друге — інколи зіштовхуєшся з такими випадками, мимо яких пройти аж ніяк не можна. Тому ми не особливо вибирали, коли чесно.

Зоя Мельник: У нас не буде поганих новин. Навпаки. Ми хочемо налагодити зв'язок із підлітками. Бо, як мені здається, вони дуже часто залишаються сам на сам із проблемами. Особливо коли перебувають у складних життєвих обставинах, у сім’ях, де практикується домашнє насильство, або ж опиняються в ситуації, коли їх булять, порушують їхні права.

Відправною точкою для цього проєкту послужили випадки, коли діти спеціально реєструвалися у Фейсбуку, аби знайти мене й розповісти, що над ними знущаються, їх катують. Наприклад, дітям із сумнозвісного ЦСПРД «Світанок» просто нікуди було звернутися по допомогу. На мене вони вийшли через дівчинку, якій ми раніше допомагали. Ідучи зі «Світанку», вона порадила тим, хто там залишався: «Якщо вам буде зовсім кепсько, так, що неможливо більше терпіти, напишіть у Фейсбук Зої Мельник». Власне, це діти й зробили.

Тому я подумала: залишаючись тільки у Фейсбуку, я, по суті, перебуваю у своєрідній мильній бульці однодумців, якій немає сенсу розповідати про те, що дітей бити не можна, а насильство — це зло. Вони й так це знають. А дитяча аудиторія, якій усе це, власне, потрібно, перебуває в Інстаграм, Likee і TikTok. Від двох останніх ми дуже часто й незаслужено вернемо носа. Але треба шукати спільну мову з підлітками, щоб донести до них цю інформацію. Вони мають знати, куди можуть звернутися по допомогу. Спілкуватися з дітьми варто там, де вони, власне, «сидять», — в Інстаграм, Likee і TikTok. Із допомогою відеороликів, які розповідають дітям про їхні права, та ілюстрацій, які наочно інформують про можливі види насильства.

Спілкуючись із підлітками в тому ж таки «Світанку», ми зрозуміли, що підлітки не розпізнають насильства. Навколо них його занадто багато. Дитина народилася в сім’ї, де практикувалося домашнє насильство, а потім потрапила до притулку, де її, знову-таки, б'ють та обмежують у правах. І вона вважає: насильство — норма, оскільки нічого іншого у своєму житті не бачила. Наше завдання — розповісти про те, що так бути не повинно. І з цієї ситуації є вихід. 

О. Ч.: Повертаючись до питання, чи люди слухатимуть те, що ми хочемо їм сказати. Річ у тому, що, мабуть, нам і не треба безпосередньо залучати їх на свій бік. Така допомога (правозахисна або просто підтримка тих, кому це потрібно) — передусім потреба самої особистості на певній стадії розвитку. Люди, які хочуть це робити, є, і вони шукають для себе застосування. Наприклад, про наш проєкт я написав кільком організаціям, у котрих є соціальні підрозділи, й вони зразу підтримали ідею. Побічний аспект цієї діяльності в тому, що класні люди нормалізують у суспільстві важливі ідеї, роблячи їх популярнішими. І за ними потім підтягуються люди інертніші. Тобто від будь-якої дії буде ефект, так само, як від кинутого у воду каменя водою підуть кола. І якщо світ стане кращим навіть на якийсь мікрокейс, це вплине на соціум так, що людей із потребою такої самореалізації стане більше. Люди завжди прагнуть до розвитку.

А що особисто тебе привело в громадську організацію? Чим ти займався раніше?

О.Ч.: — Я досить підприємлива людина. І ще в університеті почав робити гроші. Потім працював у банку, потім — у маркетингу. Через десять років дійшов до позиції керівника експортно-виробничої компанії. Там повністю вигорів і пішов у свій бізнес — мережа тату-студій і дистриб'юторська компанія з тату-обладнання. Крім того, з 2018 року працював комерційним фотографом. Причому не просто знімав фотосесії. Я займаюся наративним сторітелінгом для брендів. Тобто допомагаю їм знаходити ємні ідеї та смисли й загортати у візуальний продукт, із допомогою якого вони спілкуються з аудиторією.

Тетяна Лелиця

До теми захисту прав дітей мене залучила Зоя. У мене завжди був сильний запит на справедливість. Ознаки несправедливості мене дуже тригерять. Але типова доброчинність і правозахисна діяльність, які я раніше бачив, здавалися мені якимись дуже душними й не результативними чи що. Зоя діяла зовсім інакше. Вона робила те, що мені внутрішньо здавалося правильним. Те, частиною чого я хотів бути.

Ми познайомилися перед звільненням Зої з поліції. Я тоді саме шукав теми для фотопроєкту й місяцями ганявся за Євгеном Патоном. Але, прочитавши пост Зої, зрозумів, що хочу розповісти у своєму проєкті її історію. Згодом у мене стали з'являтися власні фотопроєкти такого формату. До спільної роботи ми плавно йшли близько двох років.

Що ви вже зробили, і наскільки розрахований проєкт?

З.М.: Уже є ілюстрації до десяти букв абетки ненасильства — наративи й описи. Наприклад, що таке аб’юз, газлайтинг, насильство психологічне, домашнє, сексуальне тощо.

Працюємо над роликами в TikTok. Кілька експериментальних уже були. TikTok — це складно для нашої аудиторії, можливо тому, що ми належимо до іншої вікової категорії. Його треба вивчати. Це дуже цікава соцмережа. Мені здається, в неї більше можливостей, ніж у того ж таки Фейсбуку.

О.Ч.: — Зареєстрували чат-бот і гарячу лінію в Телеграмі. Зробили програмну частину прототипу й наповнюємо структуру. Скоро в нас буде гаряча лінія, на яку дитина зможе написати з мінімальним стресом, роблячи автоматизоване вибирання, і швидко отримати допомогу. В розробці бота ми трохи вийшли за межі початкового завдання і скоро представимо щось дуже велике.

Кампанія складається не просто з ілюстрацій і роликів, як нам із самого початку здавалося. Працюючи над проєктом, ми з кожним зробленим кроком усе більше розуміли, що він насамперед про структуру. Тепер у нас є структура, яка змінила наше бачення роботи громадської організації й дала їй певні інструменти.

Чого конкретно ви очікуєте від проєкту?

О.Ч.: — Ми хочемо побудувати місток комунікацій, якого немає, бо підлітки не дуже люблять спілкуватися з дорослими й не дуже в них вірять. Але дуже потребують допомоги дорослих. Це амбіційна мета, звісно, але якщо нам удасться побудувати такий місток, то в цю стіну захисту прав дітей відразу ж умонтується величезний блок. Дітям стане зрозуміло, що є хтось, хто може їх захистити. Бо зараз уся система — суди, поліція, органи опіки — не стають на бік дітей. Найчастіше діти залишаються самі в конфліктах і не відчувають, що в них є союзники. Тож навіть маленька організація може тут зробити просто квантовий вибух.

З.М.: — Я спробую пояснити на прикладі кількох історій, як не повинно бути і чого ми очікуємо.

Дівчинка систематично піддавалася домашньому насильству й гіперопіці. Їй забороняли заводити друзів, узагалі з будь-ким спілкуватися. Можливо, тому, а можливо, ще з якихось причин дівчинка стала вести дуже відлюдний спосіб життя, перестала кудись виходити. Її життя перетворилося на дві крайнощі — вона або зачинялася вдома, або тікала звідти. Тепер їй 17 років. І батьки вирішили примусово помістити її у приватний реабілітаційний центр.

— Щоб реабілітувати від чого?

З.М.: — Буцімто в неї є психічний розлад. Але після досягнення 14 років (неповна дієздатність) діти здатні самостійно заявляти про свої рішення, на лікування зокрема. Для примусового лікування, по-перше, має бути низка показань та рішення суду. По-друге, під час примусового лікування дитина має перебувати у спеціальній установі, наприклад у дитячій психіатричній лікарні. Можливе тимчасове розміщення (до 21 дня) у психіатричну лікарню за рішенням лікарів. Однак вони мають подати в суд документи про те, що примусове лікування необхідне.

У цьому випадку дівчинку помістили у приватний реабілітаційний центр, відібрали мобільний телефон і позбавили права на пересування, по суті примусово ізолювали. Однак поліція, що приїхала після нашого звернення, заяви в дівчинки не взяла. Правда, опитала її та співробітників. З'ясувалося, що в цьому центрі людей із медичною освітою немає. Тобто працівники (по суті, волонтери без офіційного працевлаштування) утримували підлітка в ізоляції примусово, що взагалі абсурд.

Після приїзду поліції в центрі злякалися проблем і повернули дівчинку матері.

Раніше дівчинка кілька разів писала заяву про те, що мама ізолювала її примусово. Але поліція, приїжджаючи на виклики, цю заяву брати від неї відмовлялася, мотивуючи тим, що, мовляв, вона неповнолітня. Насправді звичайна поведінка поліцейських, незрозуміло чим обґрунтована. Гадаю, просто неграмотністю. Так чи інакше, але заяви від дівчинки не взяли. І мама знову зачинила її вдома.

Дівчинка вирішила втекти і ще раз написати заяву. Мама сама викликала поліцію, «швидку» й цього разу вирішила відправити доньку вже у психіатричну лікарню. Є записи розмов мами з лікарем, дещо я чула сама, бо дівчинка зателефонувала мені й залишила телефон увімкненим.

І мама, і лікар у розмові визнавали, що дитина неагресивна й не становить небезпеки для оточення, що, власне, і є підставою для примусового лікування. Але далі почалося саме кричуще порушення прав. Дівчинці почали загрожувати, обкололи якимось препаратом, після чого вона почала скаржитися на біль, судоми тощо. У результаті, побоюючись нового уколу, вона підписала папери на госпіталізацію. І після цього вже боялася будь-куди звертатися, бо це тільки погіршувало її становище. Ні уповноважені, ні поліція, ні прокуратура, куди вона зверталася, їй не допомогли.

Ще одна історія сталася близько трьох років тому. Мама зі зв'язками й грішми, з медичною освітою, так само закрила 17-річну дівчину на примусове лікування. Хоча лікарі при цьому казали, що жодного розладу в дівчини немає і лікувати насправді потрібно маму. За словами фахівців, власні розлади люди інколи проєктують на своїх дітей. І це дуже страшно. У таких випадках дитина стає заручницею ситуації.

Вважаючи, що доньці «пороблено», мама звернулася в ЦСССДМ. І співробітники разом із батьками силоміць запхали підлітка в машину, щоб відвезти до бабки-ворожки та викачати яйцем порчу (!).

Куди б вона не зверталася, скрізь її вважали дитиною з психічними розладами. Мама «намалювала» відповідну довідку. Дівчинка з нетерпінням чекала свого повноліття — будь-якої години дня і ночі могла сказати, скільки днів залишилося до цього моменту. 

Як вплинуло твоє втручання?

З.М.: — Коли вона звернулася до нас, ми зчинили галас. Батьків притягли до відповідальності, — факти насильства підтвердилися. Але, на жаль, успіх у таких випадках буває нечасто.

Домашнє насильство завжди скоює хтось близький. Інколи це батьки, інколи — хтось один із них. Класична ситуація — коли тато б'є маму й дітей і мамі нікуди піти.

Історія Міри стала досить відомою після справи «Світанку».

З дівчинкою та її мамою з інвалідністю жорстоко поводився батько. При цьому мама дуже багато працювала, утримувала всю сім’ю, у тому числі й чоловіка. Інколи її не було дома по дві-три доби. Незважаючи на численні звернення до поліції, жодних санкцій до агресора там не вжили, жодній заяві не дали ходу. 

Дівчинка стала тікати з дому. Потрапила до притулку. Мати постійно відвідувала її, привозила продукти. Але система почала її карати — єдину з батьків, хто сумлінно виконував свої обов'язки. На неї, а не на батька складали протоколи.

У притулку дівчинку, знову-таки, піддали насильству й катуванням. Її силоміць обстригли. І вона втекла.

Колообіг насильства. Дитина зазнає насильства вдома, держава її або повертає назад до ґвалтівника, або поміщає в притулок, де, знову-таки, насильство. Та ще й відриває від матері, що є додатковим чинником психологічних страждань дитини.

Скінчилося тим, що батьків позбавили прав. Обох. Але по суті тільки маму. Бо батько загинув у п'яній бійці. Напав із ножем на жінку, її чоловік, захищаючи, завдав нападникові смертельного поранення й тепер перебуває під слідством за вбивство.

Усього цього могло б не статися, якби поліція, що раніше неодноразово приїжджала, затримала й ізолювала батька, а не дитину.

У цій тривалій боротьбі діти отримують психологічну травму, з якою їм потім жити. Чи ти відстежуєш, як складаються долі твоїх підопічних?

З.М.: — Звісно, намагаюся відстежувати. Але на це не завжди вистачає ресурсів, бо хочеться, щоб ці діти після всього пережитого отримували повноцінну реабілітацію.

Проте я вважаю закінчення історії зі «Світанком» відносно хорошим. Діти, з якими я спілкувалася, дуже раділи, що винних у катуваннях над ними притягли до відповідальності, а їх забрали зі «Світанку». Діти нарешті повірили, що домогтися справедливості все-таки можливо. Для мене це мотивація. Якби не було якогось результату, я б, мабуть, це давно облишила. Але діти телефонують, дякують і кажуть, що в них з'явився певний промінчик надії, що вони не залишаться сам на сам із лихом, якщо воно станеться; що є хтось, хто їх підтримає. Мені здається, це дуже важливо.

О. Ч.: Саме тому я хочу підкреслити, що, хоч наш проєкт «Прокачай права!» ще не запрацював на повну силу, до нас можна й потрібно звертатися. Наш телеграм-канал: https://t.me/juvenalis, чат-бот — @deti_help_bot.

Усі статті Алли Котляр читайте за посиланням

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК