Проблема сміття

Не "мусора". Це, відразу застерігаю, не про міліціонерів. Хоча тема правопорядку присутня. І не про екологію. Хоча ревна турбота про чистоту довкілля, безперечно, тут теж у наявності.

Я про Trash Bucket Challenge. Про політичний перформанс, що полягає у вкиданні у сміттєві баки чиновників і політиків.

Модна нині політико-фізична розправа, що норовить перейти у фізично-політичну, подекуди перетворюється на розцвічений мордобій. Хоча є вагомі сумніви в його натуральності.

Спочатку проблема видається гранично простою. Народ вимагав від влади негайного і справедливого покарання (увага!) значної частини самої себе.

Влада слухняно й красиво почала вигинатися. І так, і сяк, наче панянка на жердині. Демонструвати, що ніяк не може дотягтися до цієї своєї найважливішої частини. Пропонувала народу почати з себе, пролюстрируватися, так би мовити, у ручному режимі.

На таку непристойну пропозицію консервативно-революційний народ дуже образився, але швидко відійшов. Сказав, що ще трохи потерпить, і висунув зустрічну пропозицію владі, яка не бажає займатися люстрацією добровільно, - посприяти їй бодай із політичним фітнесом, якщо є накопичені проблеми й комплекси. Разом, так би мовити, покачатися, порозтягуватися і попрацювати над законодавством, щоб очищення пройшло за обопільною згодою.

Далі? Далі був звичайний "кидок". Зовсім не має значення, що він був продиктований зовнішніми обставинами, економікою, домовняком, війною, кадровим голодом, голосіннями в стилі "вонитежлюди" тощо. І тут народ образився вже всерйоз. Він, звісно, терпить багато чого. Та тільки не тоді, коли його відверто мають за лоха.

Далі, якщо ми відійдемо від оповідно-билинного опису (хоча шкода, оскільки сарказм - чудовий психологічний захист від навколишнього маразму) і збільшимо масштаб того, що відбувається, то побачимо, як комічність ситуації обертається її мерзенністю.

Бо народ перебуває в стані війни.

А влада - ні. У неї в найкращому разі - АТО.

Тут важливе уточнення: саме Народ перебуває в стані війни. Бо є ще мільйони людей, які живуть своїм звичним мирним, молодіжним або старечим, життям. Це - населення. І його - більшість. У цьому нічого поганого або аморального немає, хоча окремі представники народу так не вважають. А ті представники народу, які повернулися живими, наприклад, з полону, населення взагалі відкрито ненавидять. Це не метафора, а польове спостереження - я з ними розмовляв. Вони готові підтримати прямою дією кожного, хто поділятиме їхню ненависть.

З конфліктом народу-меншості і населення-більшості ми ще матимемо справу. Але я особисто не певен, що ці мільйони більшості мають право називатися народом. Я прибічник "демократичного песимізму" і переконаний, що загальне виборче право - біда безлічі соціальних нещасть і конфліктів, коли кількісна перевага невігласів і недоумків не залишає жодних шансів порядній і чесній меншості, хоч би якою сміливою і шляхетною вона була.

Та й сам функціонал "народ" передбачає наявність потужних позаполітичних горизонтальних зв'язків, на рівні особистої залежності й особистої відповідальності всіх перед кожним. Кревної, якщо завгодно. Кров була пролита і ллється далі. Але вона пов'язує небагатьох, а більшість просто вимазує.

Влада або злочинно ігнорує, або сильно недооцінює потребу народу в помсті. Вибачте мені, панове законники, громадяни вимагають уже не справедливості, хоч би що казав телевізор. Поборолися за неї - і досить, побачили результат. І хочуть не дотримання законів: їх виконання в Україні - це взагалі цинічне знущання зі здорового глузду, взяти хоча б останній суд над екс-беркутівцем Садовником.

Люди хочуть мститися. Тут і зараз. Підстав особисто в них більш ніж достатньо.

Цей вибуховий потенціал величезний, як айсберг, і бачимо в тій же пропорції. Український "Титанік" іде на нього повним ходом, блискаючи новенькими європейськими ходовими вогнями. Президент тримає інтригу краще за Голлівуд і показує виборцям, як швидко й спритно крутить штурвал. Проблема в тому (якщо продовжувати розвивати метафору), що на сучасних кораблях штурвал - не реальний засіб управління, а, швидше, декорація, частина антуражу, та й та обладнана "захистом від дурня".

І тут на арені з'являються напівпрофесійні месники. "Напів-", тому що справжніх зазвичай ніколи не видно й не чутно. Хіба що вони самі демонстративно здаються поліції, як, наприклад, Андрій Желябов, учасник замаху на російського царя, або член ОУН Микола Лемік, учасник замаху на радянського консула у Львові.

Таких людей називають "вігіланти" (від іспанського "пильні"). Їхня мета - переслідувати осіб, звинувачуваних у справжніх або вигаданих провинах, які не понесли заслуженого покарання, в обхід правових процедур. Вігіланти можуть мати власні уявлення про те, що називати злочином. Групи й окремі громадяни, які допомагають владі переслідувати злочинців, не вважаються вігілантами, якщо не влаштовують самосуду. Інакше вігіланти самі стають злочинцями в очах закону. Але люди все одно прагнуть вимести людське сміття зі своєї нової східноєвропейської хати.

Про мотивації вже було сказано достатньо, тепер про ефект.

Народ, емпатично відчуваючи власну єдність, пасіонарність і зростаючий вплив, постійно тримається разом, навіть якщо просторово люди, трапляється, роз'єднані. Суб'єктивно кожен месник-вігілант підвищує почуття власної значимості. Його життя, якщо раніше воно було досить нудним або просто звичайним, насправді набуває вищого, шляхетного змісту.

І люди, яким іще недавно (або й досі) ставало зле від вигляду дохлої миші, цілком готові особисто вбивати негідників. Ну а якщо фізично не спроможні пересмикнути затвор або звести курок однією рукою, то хоча б готові закликати до цього інших. Такий от несуперечливий парадокс по-українськи.

Через високу емоційну щільність народу він, народ, поняття не має, як до всього цього ставиться населення. Так в автобусній тисняві ви не помічаєте, як у вас із сумки або кишені цуплять гаманця, бо разом з іншими мужньо боретеся з гравітацією, у той час як водій бореться з ПДР.

Населення, яке за визначенням не обтяжене високою мораллю, зовсім не розуміє сезонної боротьби з корупцією. Оскільки само вправно цупить "гаманці" в держави й один в одного ще з радянських часів і приміряє Trash Bucket Challenge на себе. І найчастіше виявляє, що за пропонованими параметрами, загалом, у масі своїй теж туди підходить.

Інстинкт самозбереження в населення спрацьовує двоїсто. Одні починають перетворюватися на локальних ватяних Вандеї, і тут їх одразу знаходять російські інструктори з організації заколотів. Діло у перспективі обов'язково набуває одесько-харківського колориту: "стінка на стінку".

Інші починають сентиментально жаліти "загалом непоганих" дядечків за те, що погані хлопці їм зробили "бо-бо" і скривдили. Жаліють, треба сказати, щиро. Говорять правильні слова про європейськість і використовують для прикорму однодумців (загалом-то самих себе) усі інші слова-сурогати з малого супового набору лібералів. Обертається це, знову ж таки, стихійним антинародним лобі, як не крути, "Лайфньюсу" на радість.

Ще в часи Майдану я писав, що єдиний випробуваний засіб боротьби з контрреволюцією - це терор. Але його мотивація й легітимація повинні бути прогресистськими, революційними, хай як дивно це зараз звучить. Контрреволюція завжди тяжіє до реставрації, до відновлення старих порядків, смислів, що віджили своє. Тому, наприклад, контрреволюційний терор, який учиняв "Беркут" на Майдані, з усією очевидністю захищаючи лише кліку Януковича, в якої були відсутні будь-які ідеали, крім шкурних, у підсумку спричинив зворотний ефект. Ефект не залякування, а тотальної мобілізації народу.

Таж населення нікуди не поділося. І його шкурні інтереси теж. Сміттєва люстрація його неприємно дратує, і ця агресивно-слухняна більшість цілком іще здатна знайти собі іншого хазяїна, який не примушуватиме їх до осоружної свободи. Адже що таке рабство? Це гарантовані робочі місця й упевненість у завтрашньому дні. А шо, хіба нє?

У часи Мао в Китаї у 60-х розквітли корупція і зловживання, упоратися з якими партійними методами китайський вождь був не в змозі.
І він викликав на допомогу молодих патріотичних "люстраторів". Вони звалися цзаофанями, тобто "бунтарями". Над безліччю чиновників вони вчиняли різні публічні знущання з осудом. Та такі, що в декого серце не витримувало. Силовою підтримкою їм були більш відомі хунвейбіни або "червоногвардійці". Щось на кшталт наших добровольчих батальйонів. Вони теж мали особливий статус і формально не підкорялися Мао. Деякі з них настільки звикли до ролі, що повірили у свою винятковість і доленосність усерйоз. Восени 1967 року Мао застосував проти них армію і міліцію. Тільки після облоги одного міста Гуйліня публічно розстріляли 30 китайських "комбатів". До речі, якщо хтось забув, увесь цей кривавий вертеп називався "культурною революцією". Його найвірнішими послідовниками були "червоні кхмери" в Кампучії, які масово рубали голови інакодумцям сільськими мотиками, для економії патронів.

Європа, яка спершу відчувала певний сентимент до маоїзму, після Пол-Пота опритомніла і відтоді дуже нервово реагує на народні спроби дотримуватися чистоти лав уручну, у жанрі політичної "толоки". Пригадуючи ентузіастам і шалений більшовицький ентузіазм 20-х років, і гітлерівський, сухо вказуючи, що подібні засоби віддаляють від мети. І, що найважливіше в нашому випадку, позбавляючи ентузіастів навіть найменшої надії на отримання грошей. Це бізнес: тут тільки підкинь привід відмовити - завтра навіть на паперті не подадуть. Можна, звісно, самим і суто за ідею, але виникне небезпека перетікання народу назад у населення. І не кажіть мені про необоротні процеси духовного зростання - травний апарат має про це власну думку.

Trash Bucket Challenge - це, загалом, звичайне хуліганство, більше навіть медійне, ніж вуличне. Але сімейство Хуліганів, від яких пішов термін, насправді було бандою жорстоких убивць. Це такий дуже "товстий" натяк на майбутні політичні вбивства тих, хто народу остогиднув. Кадровий корпус виконавців війна вже сформувала і продовжує формувати. Можна скільки завгодно ловити й підставляти батальйонівців, як, наприклад, у випадку з "айдарівцями", в яких у Києві міліція відбила колишнього "заступника міністра охорони здоров'я ЛНР" Павла Малиша. Його відпустила, їх закрила. І не буде ніяких змовників на радість СБУ: комусь просто урветься терпець, і, як завжди, під криваву роздачу потрапить якийсь третьорядний персонаж або й поготів - за "підставою". І або держава згадає, навіщо за визначенням народ їй надає монополію на здійснення насильства, або народ образиться.

Треба сказати наостанок, щоб знову від трагічного до веселого, як after pack shot: особисто мені картинка з Trash Bucket Challenge, як на артівський погляд, подобається. Буває краще, буває гірше. Але воно ж як порнографія: дивитися начебто прикольно, а от на практиці застосовувати й ефекту "дас іст фантастіш!" досягти - тут трапляється суцільний конфуз. Треба розвиватися самостійно.

З гільйотиною цей смітник об'єднати, чи що?