Про торовані шляхи, новий імідж та вагу золота. Продовження екс-курсу

Екскурсоводами можуть працювати особи, які мають вищу базову (бакалавр) або повну вищу (спеціаліст, магістр) освіту (Закон України «Про вищу освіту», розділ ІІ, ст.6) та відповідний диплом чи посвідчення (сертифікат) про спеціальну підготовку екскурсоводів.

…Екскурсовод проводить екскурсії і… забезпечує їх науковий зміст відповідно до контрольного тексту і методичної розробки…

Із «Додатку до рішення Київради від 18.03.04 №88/1298».

Слова у цитованому вище документі виділені недаремно. Нонсенс, що у діючому Класифікаторі професій екскурсовод віднесений до робітничих професій, які потребують загальноосвітньої підготовки на рівні школи або спеціальної підготовки на виробництві. А як же тоді забезпечувати науковий зміст екскурсії?

Після такого ой як нелегко піднімати престиж колись суперпопулярної професії. Тим більше, що час розібратися: екскурсовод в епоху ринкової економіки — духовний поводир чи той, хто створює матеріальні цінності? І як треба сіяти розумне, добре, вічне, заробляючи при цьому на хліб насущний?..

Надто довго екскурсоводи сподівалися лише на себе. Самі, на громадських засадах, об’єднувалися, виживали як могли. Аж ось минулого року уряд оголосив про пріоритетний розвиток внутрішнього та в’їзного туризму. Ось тут і згадали, що екскурсовод в туризмі, в принципі, постать провідна. Бо екскурсія — складова частина будь-якого турпродукту. Адже жодна туристична інфраструктура не задовольнить цікавість туриста, не замінить живого, палкого й науково обгрунтованого слова про минуле, сучасне й майбутнє певного куточка країни — слова, що допоможе оживити в уяві напівзруйновані історичні пам’ятки і змусити докласти якусь дещицю зусиль чи то моральних, чи й матеріальних, щоб ці пам’ятки все ж таки зберегти для майбутніх поколінь. Окрім того, саме поєднання культури й туризму, закріплене у назві профільного міністерства, вже передбачає увагу до культурної складової туризму, носіями якої і є екскурсоводи.

Кинулися — аж екскурсійні кадри, якими пишалася Україна ще перебуваючи у складі колишнього СРСР, невблаганно старіють і відходять. Молода зміна не поспішає зайняти їхні місця. Чому? На круглому столі у Київському університеті туризму, економіки й права, присвяченому місцю екскурсовода в сучасному туристичному процесі, називали такі причини, як нечітка державна політика в організації підготовки та перепідготовки екскурсійних кадрів, досі не виписані правила гри на екскурсійному полі (нагадаємо, що нова редакція Закону «Про туризм» «звільнила» екскурсійну діяльність від ліцензування, чим викликала повний безлад із якістю екскурсій та порядком одержання ліцензій), розвал системи освітніх екскурсій для школярів.

Попит на екскурсії і, як наслідок, потреба в екскурсоводах не з’являється з нічого. Бажання подорожувати і вивчати свою країну теж. Колись під егідою комсомолу і «Супутника» проводилася акція «Моя батьківщина – СРСР». Відродження постійно діючої всеукраїнської туристично-екскурсійної експедиції для школярів, студентів, молоді під умовною назвою «Україна — моя Батьківщина» не лише словом, а й ділом допомогло б сформувати у свідомості: «Я — українець».

Відродження системи екскурсій для школярів потребує координації зусиль двох міністерств: культури і туризму та освіти й науки. За великим рахунком екскурсія свого часу й була поставлена на службу освіті. Бо, за визначенням відомого російського екскурсознавця Б.Ємельянова, вона є «цілеспрямованим наочним процесом пізнання навколишнього світу, побудованим на заздалегідь підібраних об’єктах у природних умовах або розташованих у цехах промислових підприємств, лабораторіях науково-дослідних інститутів, залах музеїв, на виставках, у майстернях художників тощо».

«Між іншим, на початку ХХ століття на шкільні екскурсії у Російській імперії діяла знижка на 25%. Для бідних кошти на екскурсії виділяли зі спеціальних кас. Учень мав пізнати рідний край — село, губернію і т.д., найактивніші писали звіти про екскурсії, ці звіти використовувалися у навчальному процесі, а самих дописувачів заохочували поїздками по святих місцях, у тому числі й за кордон. Цікаво, що у 1903 році у екскурсійній справі започатковано абонементну систему: «Общество извозчиков» об’єдналося з «Обществом учителей» і створило Товариство з організації екскурсій, запровадивши систему знижок, — наводить промовисті приклади з історії ректор Київського університету туризму, економіки й права Володимир Федорченко. — Розвиток екскурсійної діяльності в Україні у другій половині ХІХ століття був тісно пов’язаний із розвитком краєзнавства, викликаного піднесенням національно-культурного руху українського народу. При департаменті позашкільної освіти Міністерства народної освіти УНР, який очолювала видатний педагог Софія Русова, створили екскурсійний відділ. Екскурсійною діяльністю намагалися охопити різні соціальні верстви населення України, знаходили на це кошти. Уряд УСРР у 1929 році видав постанову про виділення 5 млн. карбованців на підтримку і розвиток екскурсійної справи серед школярів. В обласних і районних управліннях освіти існували відповідні екскурсійні відділи, екскурсія була складовою навчального процесу. Вона давала можливість наблизити учнівську й студентську молодь до виробництва, до мистецтва, до економіки, виховувала патріотизм.

Сьогодні екскурсійна справа потребує підтримки й допомоги. Ось чому ми й вирішили внести свій вклад у підготовку й перепідготовку екскурсійних кадрів – на факультеті туризму, готельного та ресторанного бізнесу нашого університету відкрили кафедру організації та методики екскурсійної та музейної діяльності».

«Переконаний: проста двогодинна екскурсія на Тарасову гору в Каневі замінить багатотижневі або навіть багатомісячні години виховання поваги до Тараса Шевченка. Вдало проведена екскурсія до Зоологічного, Історичного музеїв у Києві, особливо для сільських школярів, може повністю змінити ставлення до предмета», — вважає завідуючий нещодавно створеної кафедри КУТЕП Віктор Зінченко. Недарма найбільше серед екскурсоводів було саме вчителів.

Поки державні органи вирішують (чи не вирішують), до якої категорії професій віднести екскурсоводів, підготовка нової зміни помалу триває. Частково, на «виробництві»: туристичні фірми та музеї самостійно шукають здібних молодих людей та готують їх на місцях. Але в основному – все ж у вузах туристичного профілю. Підготовка екскурсовода – справа трудомістка і чимось нагадує промивку золотоносного піску. Бо підготувати ерудита й поліглота, актора і режисера водночас, поставивши справу на конвеєр, дуже важко. Крім того, важливо дати молодій людині не лише суму знань, а й допомогти усвідомити, що досвід не приходить разом із дипломом. Вчитися доведеться все життя. Щоб на твої екскурсії стояла черга, доведеться шліфувати майстерність на кшталт піаніста, співака, танцюриста, працювати в архівах, віднаходити нове й незнане. І врешті надзвичайно любити свою країну і передавати цю любов своїм екскурсантам.

Відомий український природознавець, професор Київського університету, директор Зоологічного музею Володимир Артоболевський вважав, що екскурсійною справою повинні займатися фахівці і надавав великого значення їхній підготовці. За його ініціативи у Києві в 1915 році відкрилися державні курси підготовки керівників природничих екскурсій для дітей. Коштували вони 3 рублі.

Що має стати основою підготовки? По-перше, скоординована й погоджена єдина концепція плану навчання екскурсоводів у межах діючих навчально-виховних планів вузів, які займаються підготовкою та перепідготовкою екскурсоводів, випуск спеціалізованих посібників та навчально-методичних рекомендацій, впровадження практики навчальних екскурсій і підготовки курсових та дипломних робіт з екскурсійної тематики із залученням екскурсоводів-практиків. По-друге, слід створити при Міністерстві культури й туризму України єдиний консолідуючий орган — навчально-методичний центр з екскурсійної справи, який нарешті почне вирішувати проблеми організації екскурсійної діяльності в країні, сертифікації екскурсоводів, їхньої підготовки і перепідготовки. Настав час вирішення цієї проблеми перевести із місцевого рівня на державний. По-третє, створити єдиний реєстр екскурсійних програм та єдиний реєстр історично-культурних пам’яток України.

Останній пункт невипадковий. Екскурсоводи стурбовані станом пам’яток – адже із їх руйнуванням втрачається наочна цінність багатьох екскурсій. У країні, де, за словами діючого екскурсовода, члена правління Ліги екскурсоводів м.Києва Тетяни Нечай, буквально кожне село може бути об’єктом показу, бо там знаходять і неолітичні стоянки, і печери, і вали, і могили, знахідками здебільшого цікавляться не науковці, а «чорні» археологи. Якщо вже говорити про виховання у молоді поваги до надбань історії, державі треба цю повагу принаймні демонструвати.

На переконання депутата ВР України, секретаря комітету ВР з питань науки й освіти, президента Федерації сільського туризму України Володимира Кафарського визначальною складовою підготовки екскурсоводів має бути духовність. Виховання національної свідомості, етнодуховної культури громадян можливе лише через відповідну підготовку її носіїв — екскурсоводів. Туристи нині шукають чогось неповторного. І осередками збереження історико-культурного надбання українського народу стають малі історичні міста.

Щодо болючої для всіх екскурсоводів проблеми ліцензування, думки розійшлися. Хтось вважає, що ліцензувати повинні відповідні відділи при місцевих держадміністраціях, хтось — що центр підготовки та перепідготовки екскурсоводів. «Точка зору, що екскурсоводам не потрібне ніяке постійне навчання, мовляв, зберемо їх раз на три роки і проліцензуємо, неправильна, — вважає один із найдосвідченіших діючих екскурсоводів Анатолій Халепо. — Там, де розвивається туризм, відступає інтелектуальна бідність. А про який відступ можна говорити, якщо людина ніколи не вчиться й не має бажання вдосконалюватися? Роками на високому рівні не піднімалося питання, що всі ми повинні навчатися постійно. Отже, в деяких містах екскурсоводи вирішили об’єднуватися самі. Уявляєте, скільки можна зробити на громадських засадах? Але триває навчання, розробляються нові маршрути… А потрібно було б проаналізувати цінову політику й якість проведення екскурсії, шукати нові форми роботи, визначати кращих…»

«Ліцензування й атестація — зовсім різні процеси. Коли йдеться про атестацію, то що мається на увазі — якість екскурсійної діяльності, рівень підготовки екскурсовода чи його категорія? Думаю, що присвоєння категорій необхідне, — вважає відомий екскурсовод та письменниця Леонора Рахліна, голова правління історико-краєзнавчого об’єднання «КЛІО». — Бо екскурсовод, який сьогодні по закінченні курсів виходить на маршрут, ще не маючи потрібного досвіду, майстерності, — він повинен мати стимул до роботи. І якщо ми хочемо досягти потрібного рівня екскурсійної підготовки, конче потрібна державна підтримка. Бо зараз все робиться на величезному ентузіазмі.

Найважливішим на сьогодні мені видається створення обов’язкової програми краєзнавчої роботи в школі, узгодженої з навчальним процесом і затвердженої на державному рівні. У кожному класі, починаючи від першого і закінчуючи випускним, мають обов’язково проводитися екскурсії, які виховуватимуть патріотичні почуття, допомагатимуть пізнавати свою батьківщину, що вимагатиме від екскурсоводів найвищого рівня праці, постійної підготовки та самовдосконалення».

Якщо ініціативу випустити з рук, її підхоплять інші. У Варшаві вже готують екскурсоводів, щоб польським туристам у Львові розказувати про місто польської слави. Чи потрібен красномовніший приклад. «Терміново необхідне держзамовлення на туристичний продукт України із відповідним фінансуванням. І саме він має стати основою всіх подальших програм, роботи координаційних центрів і т.д.» — вважає Віктор Пазенок, проректор з наукової роботи КУТЕП.

Пропозиція директора Інституту туризму й менеджменту Прикарпатського національного університету ім. Стефаника Володимира Великочія про виділення Міністерством праці і соціальної політики коштів для підготовки і перепідготовки екскурсоводів на місцях через відповідні центри зайнятості в областях видалася учасникам круглого столу досить слушною.

«Екскурсовод — як лікар, може вилікувати, а може кинути тінь зневаги до побаченого і почутого», — з такою настановою можна було б звернутися до всіх майбутніх екскурсоводів. Яким доведеться взятися за нелегку справу — відродження іміджу професії, яка у 60—80-х роках була надзвичайно популярною. Але це станеться тоді, коли поважати свої надбання, у тому числі й накопичений досвід, стане модним. І попри всі новації й руйнації братиме гору здоровий глузд.