Про що не написав самвидав

У стосі «свіжого» самвидаву на кухонному підвіконні у Віктора Платоновича Некрасова — кілька сторінок майже прозорого цигаркового паперу з текстом, що погано читається (шоста чи сьома машинописна копія). Про смерть і похорон Олексія Євграфовича Костеріна. Чиїсь надгробні промови, не відомі мені тоді імена.

Помер старий табірник. Радянський письменник Костерін віддав ГУЛАГу багато років. Повернувшись до Москви після смерті Сталіна, писав про пережите. Щось вдалося надрукувати в журналах. Вийшли дві збірки оповідань. Уперше на це прізвище звернули увагу мільйони радянських читачів у 1962 році, коли «Новый мир» опублікував нотатки його дочки, яка загинула у війну, — «Щоденник Ніни Костеріної». Хтось із літературознавців поставив цей текст в один ряд зі щоденником Анни Франк.

Мої батьки передплачували «Новый мир» протягом багатьох років. Там була правда. Часткова, неповна, іноді старанно запакована в радянський офіційний «новояз». І все-таки — правда. «Щоденник Ніни Костеріної» дуже схвилював моїх батьків, які пройшли війну з 1941 року до Берліна. А ще батьки передплатили багатотомну «Коротку літературну енциклопедію». У третьому томі — довідка про Костеріна, коротка, суха, але ще містить згадку про «незаконне репресування і реабілітацію». Третій том вийшов друком у 1966 році, після зняття Хрущова. Тоді про репресії сталінської пори писали вже глухо й мало, Брежнєв і Ко явно хотіли «реабілітувати» ім’я Сталіна. Мав би Олексій Євграфович прізвище на букву «Ю» чи «Я», в іменній довідці літературної енциклопедії взагалі не було б згадки про «незаконне репресування».

Але про головне в останніх роках його життя не писали ніколи. Про те, що Костерін відкрито і послідовно домагався реабілітації та права повернутися на батьківщину для цілого народу — кримських татар. Старий, хворий, трішки наївний і дуже самотній, він вимагав відновлення історичної справедливості.

Про цей страшний гріх Сталіна я знав з дитинства. Мої батьки, військові лікарі в госпіталі на передовій, разом із пораненими відстали від Радянської армії, яка невідступно переслідувала німців. Перевантажений пораненими шпиталь застряг у Бахчисараї. Несподівані два-три тижні перепочинку та мирного життя. Якось на світанку прокинулися від незвичного гамору: голосно ревли корови, бекали кози, несамовито гавкали пси. Солдати і офіцери, неодягнені, вибігали з будинків і наметів, дехто — зі зброєю. Незабаром усе з’ясувалося: ремствувала недоєна домашня худоба в татарських будинках, які залишилися без господарів. Цієї ночі з Бахчисарая вивезли всіх без винятку кримських татар, дітей, старих, жінок. Навіть солдатів, котрі повернулися з фронту заліковувати бойові рани, нагороджених урядовими орденами й медалями. Вціліла від депортації лише одна татарська дівчина, яка ночувала в подруги-українки.

Костерін писав у ЦК КПРС, доводив, просив, вимагав. Усе було даремно... Хтось привів до нього колишнього (уже розжалуваного в рядові) генерала Григоренка. Після смерті Костеріна генерал став основним захисником висланих у Середню Азію кримських татар. Про це — десятки статей і листів у самвидаві, безліч інтерв’ю для іноземних журналістів. Обшуки КДБ, виклики на «розмови» і допити. Потім другий арешт, у Ташкенті, куди Петро Григорович прилетів, намагаючись захистити від КДБ і «справедливого радянського суду» кримськотатарського активіста.

Тоді, наприкінці шістдесятих, я довідався гірку правду про зловживання психіатрією з політичною метою у моїй країні. Тим паче гірку для мене, закоханого в психіатрію студента-старшокурсника. Якось у стосі самвидаву на кухні у Віктора Платоновича Некрасова я прочитав дуже емоційну журналістську статтю про зловживання психіатрією. Щиру, гарячу статтю людини, яка цілком не розуміла суті цієї страшної проблеми. Я, майбутній психіатр, знав: потрібні інші слова, потрібні професійні аргументи. І тоді я запитав Леоніда Плюща (із ним познайомив мене В.Некрасов): «Льоню, в СРСР кілька десятків тисяч психіатрів. Невже ніхто з них не намагається хоч якось уголос протистояти цим зловживанням?» — «Ні, ніхто». — «Та чому? От Сахаров і його колеги іноді підписують листи протесту, чому ж не протестують психіатри?» Льоня відповів просто й мудро: «Фізик може працювати навіть на кухні, йому потрібний аркуш паперу та олівець. А твоїм колегам потрібна клініка, вони набагато більш залежні від влади...»

З цього дня я став регулярно відвідувати книгарні, де продавали юридичну літературу, і купувати все — від Кодексу законів про землю до книжок з кримінально-процесуального права. Нічого не знаючи про правила проведення судово-психіатричних експертиз, я змушений був навчатися елементарних речей. Потім, у березні 1972 року, під час обшуку в моїй квартирі кадебісти були неприємно здивовані обсягом юридичної бібліотеки в моїй книжковій шафі, вирішивши, що я добре знаю радянське право. На жаль, це було не так....

Мені пощастило. Саме тоді в продажу з’явився свіжий «Посібник із судової психіатрії», ще дві-три книжки, важливі для моєї роботи. А в книгарні на проспекті Комарова, куди зайшов цілком випадково, я знайшов головний скарб — книжку професора Лунца, завдяки якій я справді зміг розібратися в системі радянської судово-психіатричної практики. Без цієї книжки мій коментар до справи П.Григоренка навряд чи відбувся б.

У 1969 році в квартирі Плюща я познайомився з першим у моєму житті кримським татарином. Фізик за фахом, він зовсім недавно звільнився з табору, відбувши термін за політичною статтею. Разом із дружиною він заїхав до Києва по дорозі до Москви й зупинився на один день у Плющів. Ми з Льонею попросили його передати друзям і родичам Петра Григоровича Григоренка прохання: якимось чином надіслати до Києва максимально можливу інформацію про розжалуваного генерала, який тоді вже вдруге перебував у психіатричній лікарні. Я пояснив: хочу підготувати серйозний, аргументований документ про психічний стан Григоренка, своєрідну заочну судово-психіатричну експертизу.

Гість поїхав до Москви. Я чекав. Через п’ять чи шість місяців Плющ ще раз з оказією передав наше спільне прохання. Незабаром до Києва приїхав син генерала, Андрій, і привіз із собою неймовірний на ті часи документ — повну копію всієї медичної документації зі слідчої справи П.Григоренка. Московський адвокат Софія Василівна Калістратова, ризикуючи свободою, переписала десятки сторінок документів і берегла їх у себе вдома «до слушної нагоди». Коли ця нагода випала, Софія Василівна, знову ж ризикуючи свободою, передала цей рукопис невідомій людині до Києва. Передала, не маючи жодних гарантій, що цей молодий київський психіатр — не банальний стукач-провокатор або попросту несерйозний базіка.

Виписки Калістратової зі справи Григоренка були найважливішою, найпереконливішою інформацією. Я міг посилатися не тільки на побічні докази відсутності в Григоренка проблем із психічним здоров’ям, а й на цілком конкретні офіційні довідки, виписки тощо.

Так я став першим, неофіційним, біографом генерал-майора Петра Григоренка. Два дні його син Андрій розповідав мені про батька, відповідав на суто медичні запитання. Тоді я вже закінчив медичний інститут, поїхав працювати психіатром у Житомирську область. Там, у Житомирі, вечорами я повільно, обдумуючи кожне слово, кожний абзац, писав текст за назвою «Заочна судово-психіатрична експертиза в справі генерал-майора П.Григоренка». Я працював над цим невеличким текстом рік, а в цей час наші славнозвісні органи працювали зі мною, обкладаючи мене мережею інформаторів, відстежуючи мої контакти, фіксуючи слова, сказані на роботі...

Знову і знову я вчитувався в тексти, написані Петром Григоровичем. Незнайома людина, яка перебувала на примусовому лікуванні в спецлікарні МВС, ставала мені дедалі більш і більш зрозумілою і близькою. Я все ясніше розумів логіку вчинків і думок генерала. Розумний, щирий, він намагався порозумітися з кам’яною стіною. Він намагався бути зрозумілим і чесним у розмовах із лікарями, а вони описували і його логіку, і його чесність зашкарублими психіатричними термінами. Що більш щирими були його слова, то більш яскраву психіатричну симптоматику фіксували вони... Не допомогло й те, що проведена професором Детенгофом у Ташкенті експертиза визнала Петра Григоровича здоровим. Що нам Ташкент, вирішили в ЦК КПРС і етапували Григоренка до Москви в сумно відомий інститут судової психіатрії ім. Сербського, у відділення професора Лунца. Там установили: «Хворий, потребує примусового лікування». Жорстко обробили і ташкентських психіатрів: у результаті московський вердикт підписав і спеціально доставлений у Москву добрий старий Детенгоф. Не міг не підписати. Така була країна.

…Я закінчив текст на початку 1971 року. Дуже допоміг мені тоді старший товариш, київський психіатр Фіма Вайнман, котрий написав ту частину документа, яку я самостійно написати не міг. У домі Віктора Платоновича Некрасова я вперше гордо прочитав свій рукопис, потім читав у домі Плюща. Я був поганим конспіратором, зовсім нікчемним. Однак і КДБ з його підслуховуванням виявилося не на висоті, чекісти прогаяли можливість усе припинити на самому початку.

Сімнадцятирічна друкарка Люба Середняк віддрукувала мій текст на машинці (вона потім дістала за це один рік позбавлення волі), Віктор Платонович сів у потяг і відвіз мій документ до Москви, академіку Сахарову. Під документом не було підпису: я не хотів сідати у в’язницю. У листопаді 1971 року до Києва приїхали Сахаров і Боннер, зустрілися з мною. Лише потім, через роки, я зрозумів: вони хотіли просити мене поставити своє ім’я під документом. Так було заведено тоді: самвидав не публікував анонімних текстів. Побачивши мене, наївного романтика, вони не стали порушувати це питання. А я аж до арешту в травні 1972 року все чекав, коли ж Сахаров передасть у самвидав мій текст. Не передав. Тільки після мого арешту і суду цей документ набув популярності як перша спроба професіонального аналізу страшної практики психіатричних зловживань у СРСР. Думаю, він допоміг Петру Григоровичу вийти на волю.

А ми так ніколи й не зустрілися. Позбавлений радянського громадянства, він помер в еміграції.