Про пороги, тіні і дітей, «забутих» у пологовому…

У контексті теми деінституалізації соціальних установ для дітей, що останнім часом широко висвітлюється у ЗМІ, є точка, на якій намагаються не концентрувати уваги. Це — діти, залишені в пологових будинках. На тлі загальних емоцій і пристрастей, що супроводжують реформування інтернатної сфери, вони здаються не надто «заліковою» темою. Але в абетці символів саме крапка — ключ до розуміння системи. Сьогодні новонароджені малята, «забуті» в пологовому, першими починають відчувати на собі особливі захисні механізми української законодавчої системи, яка — щоб запобігти зловживанням — як мінімум до року позбавляє їх права на сім’ю. Таким чином, із перших днів тугі нормативно-правові петлі «курирують» серцебиття кожної залишеної дитини. А тим часом 1572 пари кандидатів в усиновителі їздять по дитячих будинках України, розшукуючи малят віком до трьох років. Чому так діється? І чи можливо, щоб у дитячому будинку на 40—60 вихованців не було жодного на всиновлення? Відповіді на ці запитання ми намагалися знайти під час майстер-класу «Реформування інтернатних установ: чи можливо це в Україні», організованого для представників ЗМІ фондом «Розвиток України». І хоча ключовою темою цієї зустрічі була деінституалізація соціальних установ для дітей, ми все-таки вирішили розпочати з тієї першої точки, через яку надалі й проходить циклічне поповнення різних інтернатів.

— Пригадуєте, в 1994—1996 роках усю країну сколихнула львів­ська справа про продаж дітей? — каже один із головних спікерів зустрічі, директор Держав­ного департаменту з усиновлення і захисту прав дитиниЛюдми­ла Волинець. — Сьогодні частина народних депутатів досі перебуває під впливом того жахіття, хоча відтоді минуло 13 років. У чому це проявляється? В ниніш­ньому законодавстві є норма: якщо мама відмовилася забрати свою дитину з пологового будинку, то через два місяці вона має право написати згоду на її усиновлення. І це розумно, тому що під час пологів у неї може виникнути пологова гарячка, вона може бути просто неадекватна. Хоча най­частіше матері, котрі залишають своїх дітей, не перебувають на обліку в жіночій консультації, не проходять допологових оглядів тощо. Певна частина їх — так звані транзитні жінки: сіла в поїзд напередодні пологів, куди доїхала — там і народила. Зазвичай уже через три хвилини після пологів вона відмовляється від дитини й тікає. Але законом передбачено, що через два місяці така мама повинна повернутися в лікарню або прийти в службу у справах дітей того району, в якому народила, написати згоду на всиновлення своєї дитини, засвідчити документ у нотаріуса. Під­креслюю: саме засвідчити, а не завірити нотаріально. Бо це різ­ні речі. Скільки це коштує сьогодні? Не менше 70 гривень. Тобто такої громадянської свідомості ми очікуємо від матері, котра відмовилася від своєї дитини? І боронь вас Боже так чи інакше тиснути на матір, оскільки це вже 165-та стаття Кримінального кодексу — згода на усиновлення має бути виключно добровільна...

Ми вже тричі виносили на розгляд законопроект, у якому про­понували дозволити матері писати згоду на усиновлення від­разу ж, але з умовою, що документ набере чинності тільки після досягнення дитиною двох місяців, якщо мама по неї не повернеть­ся. Якщо ж через два місяці вона передумає — хай прийде й забере своє маля, правильно? Проте вже тричі у відповідь на цю пропозицію ми чули: «Варіантів для продажу дітей НЕ шукайте».

«Я хочу написати згоду на усиновлення своєї дитини!»

Що ж відбувається з цими маленькими гаврошами далі? Далі вони потрапляють у місцевий будинок дитини, директор якого, як головний опікун, зобов’язаний не тільки їх лікувати, годувати, купати та одягати, а й, чого не розуміють багато потенційних усиновителів, дуже старанно протягом наступних шести місяців оберігати. Від кого? Від... усиновителя! Відповідно до чинних нормативно-правових актів, директор будинку дитини не має права не тільки показувати дітей без статусу, а й робити будь-що для його вияснення протягом шести місяців. Якщо через 60 днів мама-втікачка не з’явилася й не написала згоду на усиновлення своєї дитини, то на найближчих півроку її головний опікун зобов’язаний провести між нею та потенційними усиновителями широку демаркаційну лінію. Єдине, що йому дозволяється, — стояти на порозі з польовими квітами в руках і виглядати біологічну маму. Тільки після піврічного перебування маляти в дитячому будинку директор отримує право звернутися в суд із відповідним позовом. Дітей у такій ситуації — не одне, не двоє... десятки, тому за юридичним боком цього питання стежить, звісно ж, юрист.

— Якщо в цього директора юрист хороший, — каже Людмила Волинець, — то через шість місяців і один день він прийде й скаже: «У нас дитина вже півроку, а її ніхто так і не провідав, тому завтра я готую документи в суд про позбавлення батьківських прав». Це, повторюю, якщо юрист хороший. А є й такі, які кажуть це тільки через дев’ять місяців або навіть рік. Що це означає? Це означає, що ті 994 дитини, які де-факто стали сиротами торік, отримають статус не раніше ніж через вісім-дев’ять місяців. А тим часом 1572 пари кандидатів в усиновите­лі їздять по всій Україні і шукають маляток. Але вони їх не знайдуть! Вони знайдуть маленьку дитину тільки в тому разі, якщо серед 994 матерів виявиться така, яка через два місяці прийшла й сказала: «Я хочу написати згоду на усиновлення своєї дитини!»

Геніально, правда? Втекла, відмовилася, а потім має повернутися й написати папірець. Важко повірити, але інколи втікачки справді повертаються. Рівно через два місяці — не раніше й не пізніше. Громадянська позиція? Материнська турбота? Ні! Прос­то інколи лікарі забирають у них паспорти, чудово знаючи, що доб­ровільно до своїх дітей ці матері більше не прийдуть. Звісно, це підсудна справа, але завдяки мен­тальній атрофованості в таких питаннях українських законників у них немає інших механізмів для допомоги цій категорії дітей. Далі — більше. Оскільки здорову за медичними і тяжкохвору за соціальними показниками дитину неможливо тримати в медичному закладі два місяці, їй, звісно ж, вигадують діагноз. Інколи навіть не один. І дуже часто на той час, коли до цієї дитини приїжджають потенційні усиновителі, в її медичній картці їх уже не менше трьох. Тому пари, ознайомившись із медичною картою, опускають руки, оскільки не впевнені, що в них вистачить коштів на лікування крихітки. Майже за кожною дитиною, котра надходить на всиновлення, тягнеться шлейф із соматичних та неврологічних діагнозів. Але ніхто не скаже потенційним усиновителям, що їхній тримісячній Соні чи чотиримісячному Єлисею частину діагнозів дописали, щоб якнайшвидше де-юре реабілітувати дитину.

Тіньові варіанти усиновлення, або «Примус до відмови від дитини»

У нашій країні практикується й так званий тіньовий варіант усиновлення дітей, залишених мамами в пологових будинках. Точніше — його тіньовий початок, оскільки наша держава нічого не робить для того, щоб цих жінок розшукати. Цим займаються ті, хто хоче стати мамою й татом. Знаючи, що в пологових будинках є відмовні діти, вони йдуть туди, сподіваючись якомога більше дізнатися про матір-утікачку. Інформацію збирають буквально по крихтах: прізвище матері, назва села, припущення, куди вона могла поїхати. І якщо ці «слідчі» щось дізнаються, то відразу ж вирушають на пошуки. Навіщо? Щоб умовити маму-втікачку повернутися й написати згоду на всиновлення...

У тіньовому варіанті №2 це роблять працівники будинку дитини. Привозять їм ще одного семиденного Іванка — здорового, рожевощокого. Їм стає його жаль, і вони вирішують допомогти. Як? Спочатку телефонують у пологовий, потім — у сільраду, потім спільно з юристом колесять областю в пошуках кризової матері. Для того, щоб цей, 26-й у їхньому закладі, Іванко вже чотиримісячним потрапив на всиновлення, люди йдуть на «примус до відмови від дитини». На жаль, «особливі» захисні механізми української законодавчої системи тепер спрацьовують так, що тільки через порушення «забута» в пологовому будинку дитина може швидко отримати папірець, що визначатиме її юридичний статус, а отже — отримати шанс на всиновлення.

Працівники будинків дитини, імен яких ми не називатимемо, роз­повідають, що навіть зі спонсорами їхньому керівництву доводиться бути «мудрими зміями»: хтось дає дітям 100 гривень на печиво, а вони віддають ці гроші юристові, щоб той поїхав до нотаріуса й засвідчив у нього заяву матері, яка написала згоду на всиновлення. І хто знає, скільки сотень дітей отримали сьогодні повноцін­ну сім’ю завдяки тому, що серед голів сільрад, лікарів, нянечок, інших співробітників будинків дитини виявилися такі, котрі зважилися піти на порушення закону...

Що можна зробити для того, щоб це не траплялося? Чому не можна реєструвати всіх породілей пологового будинку? Чому навіть для закриття кредитної картки з нас вимагають паспорт, але нічого не просять пред’явити, коли на світ з’являється маленький громадянин?

— Якщо ви думаєте, що жінка потрапляє в пологовий у халаті з паспортом, ідентифікаційним кодом і пропискою в кишені, то дуже помиляєтеся, — коментує ситуацію ще один учасник майстер-класу, директор Харків­ського обласного будинку дитиниРоманМарабян. — Вона може сказати, що її звати Іванова Марія Петрівна і що живе вона в Києві, на Хрещатику. Потім її знайти практично нереально. Та й сама держава нічого не робить для розшуку таких жінок. До того ж працівники пологових будинків і дитячих будинків просто не готові до того, що кризова мама може раптом зро­зуміти, що помилилася, залишивши свою дитину. Відразу ж формується негативне ставлення до неї. Скільки було випадків, коли такі жінки приходили в дитячий будинок, а персонал зустрічав їх словами: «А, мамаша! Явилася?!». Але цькувати, обзивати, залякувати їх не можна. Ці жінки повинні відчути, що їхня доля комусь цікава, що їх не тільки проклинають і переслідують, а й намагаються зрозуміти. У пологових будинках сьогодні цим займаються психологи, у будинках дитини — персонал. Для чого це потрібно? Як­що мама прагне встановити зв’язок із дитиною і, приїхавши до нас, не виявить із нашого боку агресії, а почує, наприклад: «Ой, про­ходьте, будь ласка! Зараз ми швиденько її перевдягнемо й принесемо в кімнату матері і дитини...», — то є шанс, що вона забере малюка або хоча б для початку приїжджатиме частіше. У нас бували ситуації, коли ми самі давали жінці десятку-двадцятку, щоб наступного разу вона змогла доїхати. Інша річ, що приїжджала тільки кожна десята мама, а дев’ять із десяти виходили й купували горілку. Проте відсоток повернень дітей у біологічну сім’ю в нас дуже високий. Це те, про що пише у своїй праці професор Ке­він Браун. Показник роботи будь-якого будинку дитини або інтернату — це відсоток дітей, повернених у біологічні сім’ї. Він свідчить, наскільки установа працює індивідуально.

Ідентифікація…

Наприкінці квітня нашу столицю відвідав один із найвідоміших у Європі спеціалістів із роботи з інтернатними дітьми, професор Ноттінгемського універси­тету Кевін Браун. Це був не просто робочий візит. Знаючи, що в нашій країні проводиться реформа інтернатних установ, пан Браун приїхав до нас, аби поділитися загальноєвропейським досвідом і презентувати результат своєї багаторічної праці — підручник під назвою «Деінституалізація і трансформація послуг для дітей». Усі інструкції й методики, описані в ньому, базуються на практичній роботі і містять результати досліджень, які проводив професор Кевін Браун спільно з польськими, угорськими, румунськими, британськими, французькими та болгарськими колегами.

Що ж радять практики з приводу залишених у пологових будинках дітей? Як вирішують цю ситуацію наші близькі й далекі сусіди? У наведених на сторінках зазначеного підручника рекомендаціях для пологових будинків і пологових відділень сказано, що, приймаючи майбутню породіллю, персонал повинен, по-перше, переконатися у наявності в неї документів, які б засвідчували особу, а по-друге, після народження дитини маму та її маля обов’язково сфотографувати (цифровий фотоапарат має бути в кожному пологовому відділенні). Навіщо? Якщо породілля залишає медзаклад без своєї дитини і не дає жодних пояснень, то протягом 24 годин її фотографії й документи передають у правоохоронні органи та соціальну службу. Якщо ж мати пояснює при­чини свого зникнення, але не при­ходить по свою дитину протягом п’яти днів, її фотографії й документи також передають у вищезазначені служби. Просто, яс­но і жодних зловживань. Якщо така система в країні не запроваджена, то автор, спираючись на загальноєвропейський досвід, радить кожній новонародженій дитині, залишеній матір’ю, видавати медичну довідку з ім’ям, годиною і датою її народження. Причому суди повинні приймати її як тимчасовий, але цілком правомочний документ, завдяки якому кожна «забута» крихітка може бути влаштована в прийомну сім’ю або над нею буде оформлено опіку. Все це — паралельно з роботою психологів у пологових відділеннях, допомогою працівни­ків із соціальних служб, ретельним загальнодержавним контролем за кризовими жінками.

А поки що... А поки що у нас, в Україні, як зазначив Роман Ма­рабян, нормальний здоровий малюк мусить поневірятися в будин­ку дитини, навколо якого колами ходять сім’ї, котрі хочуть уси­новити маленьке дитя. Чому? Тому що люди, які сидять у кабінетах, постійно кажуть: «Варіантів для продажу дітей не шукайте».