Про подвійну сутність націоналізму

Минуле століття можна сміливо назвати добою націоналізму. Саме в XX сторіччі з’ясувалося, що націоналізм чудово поєднується з будь-якими іншими провідними сучасними ідеологіями як справа (тоді виходить фашизм і нацизм), так і зліва (як у багатьох національно-визвольних рухах марксистського напряму в Африці й Азії). Цікаво, що ніхто з видатних мислителів XIX століття не передбачав майбутнього розквіту та злету націоналізму в столітті наступному, розглядаючи націоналістичні ідеї як пережиток минулого й короткочасний наслідок поривів гноблених народів до незалежності. Вони були переконані: спричинений утисками націоналізм відімре разом із ними. Що ж, коли таке в принципі й можливе, то поки ще людство з цим завданням явно не впоралося: більшість суверенних держав, представлених нині в ООН, керуються в своїх діях найсильнішими національними почуттями аж ніяк не рідше, ніж їхні попередники в Лізі Націй. Практично будь-який сучасний серйозний конфлікт тією чи іншою мірою зав’язаний на націоналізмі.

Філософський погляд на проблему

Один із найвидатніших філософів XX століття cер Ісайя Берлін у своєму знаменитому есе «Націоналізм: учорашнє упущення й сьогоднішня сила» підкреслював, що ідеологію націоналізму слід відрізняти від національного почуття, пов’язаного з природним прагненням людей належати до певної групи суспільства. Родина, клан, плем’я, стан, соціальний клас, релігійна організація, політична партія й, нарешті, нація та держава були історичними формами, у яких ця основна потреба втілювалася й описувалася від часів Аристотеля.

Люди справіку виявляли й гарячий патріотизм, і почуття гордості за своїх предків, і ксенофобію — вороже й підозріле ставлення до чужаків. Проте ані в Давньому світі, ані в християнському середньовіччі ми не знаходимо нічого схожого на розвинену й усвідомлену доктрину націоналізму, спираючись на яку політики й ідеологи проголошували б гасла, а правителі приймали рішення. Націоналізм — це щось визначеніше, ідеологічно вагоміше й часом небезпечніше, ніж просте почуття національної приналежності. В основі націоналізму лежить ідея нації як верховного авторитету, що заміщує собою всі інші можливі джерела й гаранти вищих цінностей, включаючи церкву, верховну владу, закон, свободу та права людини.

Від перших своїх кроків у XVIII столітті націоналізм набував найрізноманітнішого вигляду. Але в усіх своїх різновидах, на думку Берліна, він зберігає чотири головних характеристики.

Передусім це переконання, що будь-яка людина належить до певної групи людей, чий спосіб життя відрізняється від інших, що не входять до неї. При цьому властивості й характерні риси кожного члена групи визначаються властивостями й характерними рисами даної групи як цілого й не можуть бути до кінця зрозумілі ніким поза групою. Властивості й характерні риси групи, у свою чергу, визначаються спільною територією, звичаями, законами, спогадами, віруваннями, мовою, художнім і релігійним самовираженням, суспільними законами та прийнятим у ній способом життя, до яких в окремих випадках додають спадкоємність, узи кревності й расові характеристики. Усі ці чинники формують склад будь-якого конкретного представника даної групи, його цілі й цінності.

По-друге, націоналізм — це уявлення, що суспільство за способом життя нагадує біологічний організм і що потреби цього організму і є головними цілями суспільства, і нічого вищого від них немає. За умови зіткнення з іншими цінностями, не виведеними з індивідуальних потреб цього унікального організму, першість завжди має належати цінностям нації, інакше їй загрожує занепад і загибель. Тобто нація є формою, у якій найповніше реалізована природа людини, а будь-які інші форми людського співтовариства, приміром, добровільна спілка індивідів, яку можна за бажанням розпустити, змінити чи залишити, неможливі й неприйнятні.

По-третє, націоналістичний підхід передбачає: найпереконливіший доказ на користь віри, політики, цілі, способу життя полягає в тому, що цілі, віра, політика, спосіб життя — наші. Іншими словами, цих правил необхідно дотримуватися не тому, що вони ведуть до блага, щастя, справедливості чи свободи, а тому що це — цінності моєї нації.

Ну й, нарешті, по-четверте, для пророків націоналізму високі вимоги нації до індивіда обгрунтовані тим, що її існування, її цілі, сама її історія тільки й надають життя, сенс існуванню та діям цього індивіда. Немає жодних цінностей вищих від цінностей нації, так само, як не існує жодних універсальних цінностей, притаманних усім людям, незалежно від їхньої приналежності до певної нації.

При цьому ніколи не можна бути до кінця переконаним, чи хвалить націоналіст свою націю тому, що вона йому рідна, чи тому, що упевнений у її об’єктивній ідеальності. Межі між двома цими підходами зазвичай розмиті, і обидва прямісінько ведуть до колективної самозакоханості.

Німецьке начало й повсюдне продовження

Здається очевидним: націоналістичні настрої в суспільстві виникають, коли зачеплено та зневажено його національну гордість. Проте взаємні образи та приниження заподіювалися суспільствами одне одному споконвіку і аж ніяк не завжди спричиняли національний відгук. За переконанням Берліна, для того, аби в суспільстві виникла ідея національного самоствердження, у його колективній свідомості (чи бодай у свідомості найвитонченіших членів цього суспільства) має існувати образ (чи бодай прообраз) себе як нації, об’єднаної певними спільними ознаками — мовою, етнічним походженням, спільною історією, реальною чи навіть вигаданою... Лише за цієї умови в суспільстві народжується порив до нової ідеології, здатної, з одного боку, мобілізувати людей, щоб дати відсіч зовнішнім силам, що руйнують колишні вірування і життєві звичаї, а з іншого — вказати членам суспільства новий шлях, новий центр для самоототожнення. Метафорично націоналізм є вибуховою сумішшю з двох сильних почуттів: болі від невиліковних ран, завданих свідомості народу, хоч би хто був їхнім винуватцем, і відчуття образу нації як співтовариства всіх приналежних до неї живих, померлих і ще не народжених...

Саме таким з’явився на світ перший відзначений в історії німецький націоналізм XVIII століття. Опір французькому засиллю в усіх галузях життя розпочався в німецьких землях із такої, здавалося б, віддаленої від політики сфери, як естетика й літературна критика. Німецькі літератори гостро відчули себе зайвими в результаті вестернізаторських реформ Фрідріха Великого. Опинившись відрізаними від будь-якої реальної влади й нездатними знайти своє місце в бюрократичній системі, вони болісно відчували несумісність свого глибинно-християнського, моралістичного світогляду з науковими поглядами французького Просвітництва, заснованими на ідеях єдиного й непорушного природного права, прогресу й універсалізму. Найобдарованіші та найнезалежніші з них відповіли на підрив свого світу наростаючим ідейним бунтом.

Невдоволення правилами та законами сучасного їм суспільства, пронизаного брехнею й лицемірством, відбилося в культурному феномені, який увійшов в історію під назвою однієї зі знаменитих п’єс того часу «Буря й натиск». Головним мотивом цього руху було оспівування та утвердження свободи самовираження творчої волі. На місце позачасових об’єктивних істин і незмінних взірців прийшло поняття творчого генія, котрий завжди правий, просто тому, що геній. Замість класичних взірців почали цінуватися життєва сила, рухливість, мінливість, розмаїтість — усе, що в історії культури іменується романтизмом.

Кульмінацією «Бурі й натиску» стала концепція націоналізму, чиїм основоположником вважається поет і філософ Йоганн Годфрід Гердер. Йому вперше вдалося зрозуміло й живописно сформулювати ідею приналежності. Гердер був переконаний, що люди відчувають потребу належати до тієї чи іншої групи так само, як вони мають потребу в їжі, воді, гарантії безпеки та свободи пересування, і якщо люди втрачають такий центр для самоідентифікації, вони почуваються самотніми, відчуженими, приниженими та нещасливими. Він оспівував ностальгію як найшляхетніше страждання та вірив, що людина має право називатися людиною, тільки коли в неї є на землі місце, яке вона відчуває домом, і де живуть інші люди, подібні до неї.

Ідеї Гердера та його однодумців знайшли відгук у багатьох серцях. З’ясувалося, ідея націоналізму здатна зменшувати біль від ран, завданих колективній свідомості народу як іноземними, так і вітчизняними експлуататорами й бездушною бюрократією. Слід підкреслити, що націоналізм Гердера позбавлений агресивності, заснований виключно на культурному самовизначенні, заперечує перевагу однієї нації над іншою й не оперує поняттями «крові», національності чи раси. Основоположник сучасного націоналізму вважав злочинцями великих полководців, таких як Цезар або Карл Великий, бо вони придушували самобутні культури. Він не встиг побачити наслідки завоювань Наполеона, але оскільки ті підірвали панування Священної Римської імперії, то, цілком можливо, мислитель міг би їм «вибачити». Проте ціла плеяда німецьких послідовників Гердера відгукнулася на наполеонівський тріумф вибухом агресивного шовінізму.

Зародившись на німецькому грунті, націоналізм надалі виникав усюди, де складалася ситуація, яка нагадує вплив модернізації на німецьке суспільство XVIII століття. Слідом за Німеччиною рушила Італія, Польща, Росія, потім Балкани, країни Балтики, Ірландія, Третя республіка у Франції... У XX столітті дійшла черга до республік і диктатур у країнах Азії й Африки, націоналістичних протестів релігійних і етнічних груп у Бельгії, Канаді, Іспанії, Великобританії, на Кіпрі й Корсиці та казна-де ще, аж до потрясінь новітнього часу, початок яким поклав крах соціалізму в Радянському Союзі та країнах Східної Європи.

Від найперших кроків на історичній арені націоналізм продемонстрував свою двоїсту сутність: як цілителя, так і руйнівника. Розпочавшись із поезії й захисту самобутнього й різноманітного, ідея націоналізму в результаті розвинулася в політичну доктрину, природною складовою якої є переконання, що для реалізації цілей і завдань нашої нації мають бути усунуті будь-які перешкоди, і тут хороші всі заходи, включаючи насильство стосовно інших націй.

«І однаково я вірю...»

Як відомо, більшовицька революція в Росії була антинаціоналістична за характером і залишалася такою навіть після вторгнення сил Антанти. Проте невдовзі радянській владі довелося піти на поступки національним почуттям, передусім під час Другої світової війни, сама назва якої, винайдена та запроваджена для внутрішнього споживання — Велика Вітчизняна, — вельми красномовна.

Здавалося, Сталін ціною мільйонів людських життів придушив прояви національної свідомості й урятував російський Вавилон від віджилого свій вік, на думку марксистів, прагнення до задоволення амбіцій окремих націй. Насправді Сталін лише загнав націоналізм у труну, а не знищив його. Щойно надгробний камінь зрушили з місця, націоналізм піднявся з могили та мститься за себе. Філософ порівнював поранений дух нації з похиленою гілкою: коли вона звільнюється, то випрямляється з такою самою силою, із якою її тримали в зігнутому стані.

Попри особистий досвід еміграції (його сім’я тікала з більшовицької Росії до Великобританії), Берлін вважав всесвітнє громадянство дурницею і був переконаний: люди не можуть розвиватися без приналежності до певної культури. Він підкреслював, що навіть ті, хто цьому пручається, однаково належать до певної культурної традиції. І коли раптом виникне всесвітнє уніфіковане суспільство, у якому люди не є продуктом певної культури, не відчувають близькості до своїх співвітчизників, не мають рідної мови, виникне загроза зникнення всього того, що робить людину людиною. Водночас філософ вірив: розмаїтість і плюралізм не руйнують нашої загальнолюдської єдності. Скоріше примусова однаковість є продуктом бідної уяви, вульгарності, а в крайніх випадках — формою рабства. Проте людство не просувається вперед розміреним кроком, і національні кризи в різних суспільствах не збігаються за часом.

...У інший своїй знаменитій статті «Європейська єдність і мінливості її долі» Ісайя Берлін відзначав, що після жахливих помилок недавнього часу в Європі спостерігаються ознаки одужання й повернення до загальних уявлень про добро та зло. Ці спільні цінності возз’єднують нинішніх європейців із гуманістичною цивілізацією, закоріненою в грецьку, єврейську та християнську традиції і яку піддано випробуванню бунтарським романтизмом, включаючи й таку його форму, як агресивний націоналізм. Сучасні європейські цінності дедалі більше тяжіють до колишніх універсальних норм, які відрізняють цивілізованих людей (нехай і найнудніших) від варварів (нехай і найяскравіших і найобдарованіших). Мислитель вважав цей факт головною надією й запорукою того, що людство повільно й непрямо, проте однаково рухається до міжнародного порядку, за якого різні народи й культури мирно уживаються в одному спільному моральному світі.