Про час, Африку і хну

Кожна подорож починається зі спроби встановити в чужому монастирі свої правила. Спроба, зазвичай, виявляється невдалою, і потім розгніваний турист розуміє, що йому доведеться освоювати чужий світ, учитися розуміти людей з іншою ментальністю. У Тунісі українські, та й російські, жінки спочатку здивовано розглядають руді від хни долоні й ступні ніг місцевих дам, поблажливо пирхають, а потім то одна, то інша потайки від співвітчизниць вирушає в тату-салон, щоб покрити долоні бойовим забарвленням.

Як виявилося, хна — це нагадування про знамениті фінікійські барвники, зокрема пурпурові, червоні та руді, якими в давньому Карфагені, розташованому на землі богині місяця Таніт — на території сучасного Тунісу, фарбували тканини. Тоді славнозвісний фінікійський пурпур був символом царської величі, кольором імператорських мантій, тепер руда хна — знак жіночності та чарівності. Я не наважилася повернутися додому з рудими долонями і пред’явити їх своїм студентам, а шкода. Це стало б наочним доказом того, що міжкультурна комунікація здійснилася.

Туніс — це одна з небагатьох мусульманських країн, де офіційно заборонено багатоженство. Позначається французький вплив — ще п’ятдесят років тому ця країна була французькою колонією. Але купаються місцеві жінки все одно в одязі й хустках — деякі дами з прихованою заздрістю дивляться на туристок у бікіні, інші тугіше зав’язують вузол на хустці — щоб не показати сонцю і стороннім чоловікам жодного сантиметра тіла. Такі традиції, що формувалися століттями... Одна поважна літня пані, закутана приблизно в сто одежинок — із застібками і без, заходила у воду, спираючись на важкий ціпок, а дві навдивовижу тепло одягнені жінки молодшого віку підтримували її по обидва боки. Така сімейна взаємовиручка мене навіть зворушила. Але ж як важко, напевно, носити на собі все це задушливе вбрання в 50-градусну спеку!

Туніська родина — це напрочуд згуртований бойовий загін, плем’я в мініатюрі, де голос крові і роду відчувається особливо гостро. Ввечері на верандах і терасах збирається все сімейство: поважні авторитарні батьки, боязко, але надзвичайно чарівно усміхнені матері в темних хустках або легких газових накидках, діти — мале, маленьке і ще менше. Усі ліниво попивають м’ятний чай або розчулено спостерігають, як батько сімейства потягує яблучний кальян або місцевий лікер «Табарин». Ніхто нікуди не квапиться: поспішати в цій середземноморській африканській країні не заведено, та й нема чого — спека легко гамує підвищену активність. Діти і батьки сидять на верандах і терасах годинами — і, зауважте, без будь-якого діла. Милуються заходом сонця, слухають, як десь далеко шумить Середземне море і розповідають одне одному про один із прибережних районів Тунісу — чудову Табарку, де іноді випадає сніг...

Сніг для тунісця — це далека й незбутня мрія, знак мудрості та просвітління. Бачити сніг — означає доторкнутися до однієї з таємниць земного буття. Принаймні так розповідав мені про сніг один приємний інтелігентний араб середніх років, а його дружина — одягнена майже по-французьки, лишень із темною хусткою на голові, зворушливо кивала в такт. Виявилося, і чоловік, і дружина мені трохи заздрять — для них я приїхала з «країни снігу» чи принаймні мала ні з чим не порівнянне щастя бачити сніг майже кожного зимового дня. А вони — жителі маленької, але дивовижно спекотної країни, навіть банальний дощ сприймають як диво! «Вимкніть, будь ласка, спеку», — просив мій брат у небесної канцелярії майже кожного дня нашої подорожі, але спеку затято не вимикали. Навпаки, нас ніжно присмажували, мов рябчиків на рожні...

У Тунісі я зрозуміла, що часу не існує. Є лише вічність, котра, немов рука давця ніколи не збідніє до самого кінця. Якщо місцевий житель обіцяє зробити щось за півгодини, обіцяного доводиться чекати щонайменше години три. Туристи спочатку тихо бурчать або бурхливо обурюються — залежно від темпераменту, а потім так само віддаються блаженній знемозі, годинами сидять у шезлонгах, зрідка ліниво тягнучись по мінералку.

Суть «східної дрімоти», про яку так багато писали російські поети-класики, я зрозуміла лише тут — удень уся країна солодко дрімала, за яблучним кальяном і м’ятним чаєм, і лише ввечері починалося справжнє життя. Люди згадували про справи й турботи, і вулицями пересувалися швидкою, а не урочистою ходою. Туристи із західноєвропейських і слов’янських країн згадували, що занадто довго не діяли і хвацько надолужували згаяне. Рух припинявся приблизно о п’ятій годині ранку, коли вступало у свої права африканське сонце, а тунісці відходили до сну, щоб удень знову присісти з м’ятним чаєм, лікером «Табарин» і кальяном. Зачинялися кав’ярні на дахах будинків, де можна дивитися на зорі і пити міцну каву... Насувалися передранковий сон і денна лінь... І туристи, котрі приїхали з мегаполісів, забували про те, що колись нервували, метушилися й поспішали.

У Тунісі я зрозуміла, що таке поліхронне числення часу, коли пунктуальність — пустий звук, а щоденник — макулатура. І стала частіше думати про вічне. Про вічність, якої ми не помічаємо через метушню. Коли ви втомитеся від життя в мегаполісі, вирушайте до Африки, про яку, за словами Миколи Гумільова, «у небесах говорять серафими». Тут усе стане на свої місця. І ви зрозумієте, що квапитися — дурна звичка, а таймменеджмент — сумнівний винахід. Із часом можна розмовляти на рівних, але управляти ним — навряд чи... Він завжди знайде, що сказати вам у відповідь!