ПРО 33-Й, І НЕ ТІЛЬКИ

Тема голодомору в Україні на початку 30-х років ХХ століття активно обговорюється в численних публікаціях в історичних і політичних виданнях, пресі. У зв’язку з 70-річчям подій цій темі було приурочено навіть парламентські слухання. І якщо спеціалізовані видання читає небагато людей, то трансляції з Верховної Ради та преса доступні всім. Тому саме такі виступи і набувають широкого резонансу. Що впадає в око? Першопричини голодомору знаходять у погоді, підступах більшовиків, євреїв чи росіян, у шизофренії Й.Сталіна, у необхідності індустріалізації країни й навіть в історичній місії (!) захисту цивілізації від фашизму. Перепадає навіть Б.Хмельницькому. І Чингісхана не забули. Тобто досі з першопричиною якось незрозуміло.

Зокрема тижневик «ДТ» присвятив голодомору кілька публікацій. На мою думку, особливо «відзначилися» автори двох: В.Солдатенко («ДТ», № 24 від 24.06.03 р.) та І.Гирич («ДТ», № 26—27 від 12.07.03 р.), причому друга стаття фактично стала гнівною реакцією на першу. Ці думки — також реакція, але вже на обидві публікації. Оскільки правильні по суті висновки, наявні в обох статтях, перемежовуються з просто абсурдними.

В.Солдатенко дуже справедливо формулює, що «... від неправильних історичних формул страждає не лише наука — страждають люди, народи». А ось далі...

За В.Солдатенком, виявляється, що народ України голодував, а сільська його частина — масово вимерла для того, аби все прогресивне людство було врятоване від зарази фашизму під чуйним керівництвом ленінсько-сталінської партії більшовиків. І ще з’ясувалося, що соціалізм передовіший, ніж капіталізм; приватновласницький уклад у сільському господарстві — досоціалістичний, у сенсі відсталий; що будь-яке реформування призводить до хай тимчасового, але значного занепаду тощо. Ще В.Солдатенко пише: «Неважко уявити, що без «українського хліба» індустріалізація в СРСР у тих масштабах і в ті рекордно стислі терміни, як це відбулося протягом 30-х років, була б просто неможливою, принаймні — значно іншою».

В останньому твердженні нібито навіть усе правильно, але стосовно рекордно стислих термінів... Прихід до влади партії Леніна, як і партії Гітлера, відбувся на хвилі масового невдоволення населення життям у своїх країнах. Першопричиною були: у Росії — тривала і невдала для неї воєнна кампанія Першої світової, у Німеччині — поразка, анексії й непосильні контрибуції на користь країн-переможців після тієї ж таки війни, світова економічна криза, що вибухнула (реалізація планів Дауеса й Юнга становища не рятували). В обох країнах у суспільство були вкинуті маячні по суті ідеї, а нове керівництво взялося їх активно виконувати. В обох країнах — авторитарний режим. Але Німеччина з напівголодної в 1933 році країни вже через шість років була реально готова до ведення сучасної війни світового масштабу. А що ж СРСР? Він майже те саме зміг зробити за 18 років (1923—1940 рр.). І це маючи значну перевагу в людських і матеріальних ресурсах! Причини такого відставання очевидні — украй неефективні виробничі відносини і неякісне управління господарським комплексом країни. (До речі, а які успіхи вже 12-річної нової України, порівняно з ситуацією на день народження?)

Не можна сказати, що в СРСР не було «світлих голів». Були. Але ідеологічна завіса «історичної місії визволення робітничого класу», культ насильства з боку практично безграмотної верхівки керівництва, яка піклується лише про утримання влади, не давали їм змоги усвідомити чи, усвідомивши, озвучити думку про всю згубність відмови від збалансованого розвитку країни на основі приватної, корпоративної й державної власності. Ще б пак, найзатятіший марксист, батько й засновник партії більшовиків В.Ленін, отримавши загалом незначний досвід керівництва країною, дійшов висновку про необхідність НЕПу — нової економічної політики «всерйоз і надовго» — та про сутність «соціалізму» як державного капіталізму! За що був усунений від керівництва й ізольований. А спроби списати ці його прозріння на хворобу позбавлені медичних підстав: інсульт — не недоумство чи божевілля.

Уся історія ХХ століття показала: той «соціалізм», який придумали й реалізовували більшовики, — нераціональний у принципі. І ніякий він не передовий. А печерний. Із анемічною, закритою «економікою», із тенденціями до рабської праці та принципово авторитарний. До чого привели 70 років розвитку теорії «планового соціалістичного господарства»? До заклинань на кшталт «навіть Захід читає Маркса й учиться в нас». До безмежного роздування теми «соціалістичного» змагання. І нібито сам Ф.Рузвельт подолав «Велику депресію», взявши приклад із СРСР Й.Сталіна. А що ж зробив Ф.Рузвельт? Змінив пропорції між приватним, корпоративним і державним. Грамотно! Тобто законодавчо створив умови для їх зміни в потрібному напрямі. Підгрунтя його реформ — обмеження монополізму, що привело до зростання приватної ініціативи й швидкого відродження економіки. Уже це — достатнє спростування думки В.Солдатенка про те, що будь-яке реформування призводить до нехай тимчасового, але значного занепаду. Навпаки, правильна реформа знімає бар’єри і без провалів веде до швидкого розвитку!

Тому реформи Ф.Рузвельта не є доказом на користь того «соціалізму», який існував у СРСР. Це лише блискучий приклад розв’язання проблем суспільства, тобто якісного управління державою. І не міг бути «соціалізм» Й.Сталіна прикладом для Ф.Рузвельта бодай тому, що в той період у СРСР лютував страшний голод, що не було великим секретом для керівників інших країн.

Чи був запланований голод 1933 року? Був. Уже тому, що до 1930-го в містах СРСР НЕП було повністю згорнуто й панувала «планова» економіка, тобто все робилося за вказівками згори. Навіщо повністю пограбували українське село? Гадаю, причин і цілей було кілька: остаточно зламати непокору в регіоні з найпотужнішим опором колгоспному ладу; помститися за приниження 30-го (за «Запаморочення від успіхів» Й.Сталіна); наростити армію «вірних бійців партії», готових на все за вказівкою згори; перерозподілити ресурси на користь індустріалізації, зокрема поповнити ряди рабів на «ударних будовах соціалізму». Істотну, але вочевидь не головну роль могла відіграти й ворожість до «хохлів», які попсували чимало крові більшовицьким московським правителям, починаючи з 1918 року. Не головну бодай тому, що Україна вже давно входила до складу імперії і її народ був усе-таки «своїм», хоч і трішки «чужорідним».

Таке саме запитання ставить й І.Гирич і відповідає: «Це був запланований терор голодом». У такій формулі закладено думку, що це була спеціальна акція, не викликана певною необхідністю, а просто помста. А якщо врахувати й іншу думку автора: «... українці програли війну за незалежність і змушені були заплатити за поразку дуже високу ціну — кожного четвертого жителя нашої землі», то стає зрозуміло, що її організували російські колонізатори, про що І.Гирич відразу й написав: «...розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян... іншого шляху в російських більшовиків не було...» Коротше, наявний не просто голодомор, а геноцид, організований саме росіянами.

Побійтеся бога, пане історик І.Гирич! Адже останніми роками вже багато було сказано з приводу «російськості» більшовиків у цілому й осіб, безпосередньо винних в організації та «впровадженні» голодомору в Україні зокрема. А також давно зроблено висновки, що нагнітання теми «крові» завжди веде до великої людської крові; що в житті величезних сталих багатонаціональних конгломератів, якими були царська Росія та СРСР, працюють інші закони.

І ще одну «цікаву» думку озвучує І.Гирич: «...українське селянство і в 1917-му, і потенційно в 1930-х роках було соціальною базою для створення незалежної Української держави». Ну зовсім більшовицький підхід: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна.

Коли в смертельному двобої сходяться не лише представники однієї національності, а й близькі родичі, це вже війна не за незалежність, а громадянська. Саме така війна йшла на території України в 1918—21 рр. Що, в Україні не було своїх лівих і більшовиків, готових лити людську кров? Та скільки завгодно! Але й у цих умовах національна держава могла бути створена (Фінляндія, прибалтійські республіки, Польща), проте для цього в містах, у центрі мала бути зібрана в єдиний кулак критична маса державно мислячих активних людей без нісенітних ідей у голові. В Україні потрібної кількості не знайшлося, хоча й були окремі особистості, приміром П.Скоропадський і, з великою натяжкою, С.Петлюра. Але саме С.Петлюра повстав проти П.Скоропадського. За що? Кажуть, за зраду (готовність здатися Москві), хоча насправді йшлося про вимушену поступку на переговорах із по-імперському налаштованим О.Денікіним та представниками Антанти про принципову можливість створити з Росією федерацію після ліквідації в ній більшовицької влади. Схоже, у перспективі це була більш виграшна позиція, ніж та, яку проводили всі інші уряди України того періоду. Адже після краху Німеччини в П.Скоропадського напевно міг з’явитися потужний союзник проти більшовицької (а можливо, і не більшовицької) Москви в особі Польщі Ю.Пілсудського, який усе своє життя присвятив справі відриву Польщі від Росії. Адже взяв же той у союзники Директорію із С.Петлюрою на чолі. Правда, лише через півтора року, вже у квітні 1920-го й на невигідних для України умовах, коли московська більшовицька влада вже відносно зміцніла. Стосовно Н.Махна, то хоч би сто разів він проголосив державу (не робилося жодного разу, можливо, під впливом анархічних ідей), вона не могла відбутися в принципі, оскільки соціальною базою його руху якраз і було українське селянство. Містам України він був абсолютно чужий.

P. S. На цьому можна було б і завершити, але... У сьогоднішній Україні й у цих статтях, і в безлічі інших, у висловлюваннях та інтерв’ю часто не проглядається системність поглядів, філософії й ідеології. Якась дика суміш. А це дуже зле й небезпечно для суспільства. Тому є сенс «повернутися до витоків», а від них поглянути на сучасність, на події, що минули й минають. Але це теми вже іншої, явно не маленької статті.