ПРО ВОДУ, ЩАСЛИВИХ ЛОНДОНЦІВ ТА БІДОЛАШНИХ КИЯН

Одного разу днями почув у «ящику» стогони чиновника від антимонопольної держструктури про дуже завищені водоканалом норми витрати води. Мовляв, 300 літрів на добу — непомірно багато, адже лондонці по 150 витрачають. І чистими ходять, хоч як дивно. А бідолашні кияни...

У те, що лондонці люблять чистоту і витрачають «усього лише» 150 літрів на добу, повірити можна. Але в тому, що ми, кияни та решта українців, «зливаємо» більше, я став дуже сумніватися. Після появи у квартирі лічильників. На холодну і гарячу воду.

Варто описати процес встановлення. Місяців зо два на наші дзвінки в жек із проханням: «Ми хочемо поставити» — у відповідь чулося: «Чудово, у нас план надання послуг, оформляйте заяву, до головного інженера». Довелося їхати, стояти в чергах. Нарешті є віза самого. Тепер інша довга пісня: «Спочатку оплатіть, треба оцінити обсяг робіт, надішлемо майстра». Нарешті ось він, «дядько Гриша». І з порога: «За ті гроші, що мені платять, робити не буду». Поторгувалися, не домовилися. Переплачувати удвічі якось не хотілося. Пішов він зі словами: «А ключі ж тільки в мене». Добре, що відразу не здалися, подумали тиждень-два. Раптом дзвінок: «Ми фірма, ставимо лічильники, є ліцензія, ціна». Оце так розвідка! Приходить «дядько Гриша», тепер уже від фірми. За дві години поставив, за нормальну ціну. Жек якось спокійно відреагував на підрив «плану з надання послуг», надіслав першого «дядька Гришу» опломбувати. Чи потрібні коментарі?

Минуло кілька місяців, можна більш-менш точно «велике побачити на відстані».

По-перше, ми стали платити за воду набагато менше, приблизно на 6—9 гривень «із носа» на місяць. Та головне не це — ми й витрачати води стали набагато менше! Запам’ятався шок від першого вмикання, лічильник «мотає», мов скажений! Звідси психоз перших днів — «закрий кран, куди ти ллєш, адже це гроші». Психоз закінчився, але звичка відкривати кран «на всю» як випарувалася. І рідний слов’янсько-радянський менталітет не допоміг. Геть відбило! Навіть за межами квартири не проявляється. Тож, гадаю (а де тепер ми дізнаємося правду?), «до того» літрів під 300 я все ж таки виливав. Ну, може, трохи менше, адже має ж бути в наших умовах абсурдистської економіки хоч якийсь «навар» у наших «водопивців».

Я тут «висунувся» не для того, щоб водоканальників захищати. Вони і без мене не ликом шиті. Хотілося б захистити наших онуків-правнуків. Адже їм тут доведеться жити, не всі ж у Лондон переїдуть. І пити чисту воду, і вмиватися чистою водою їм теж хотітиметься. А ось чи вдасться, якщо ми не почнемо вже зараз заощаджувати?

Наше ріднесеньке керівництво про це потурбувалося по-своєму і прийняло «рррадикальне рррішення». Читаємо: «Кабiнет мiнiстрiв України. Постанова вiд 27 листопада 1995 р. №947. Про Програму поетапного оснащення наявного житлового фонду засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії на 1996—2002 роки». У ній в п.2. сказано: «Установити, що у 1996—2000 роках підлягають обов’язковому оснащенню засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії абонентські вводи багатоповерхових будинків (п’ять поверхів і вище), а до кінця 2002 року малоповерхові будинки з одночасним у разі можливості впровадженням поквартирного обліку».

Зауважимо: не в кожній квартирі, а на весь будинок. І середні вартості будинкових лічильників наведені: холодної води — 1125 гривень, гарячої — 1765.

А ми, дурні, за свої кревні лічильники поставили! Ні щоб у святці заглянути, терпіння набратися!

Таких документів можна навести ще з пару дюжин. Їх аналіз свідчить про фактичний провал планів: перенесення термінів, проведення «наукових» експериментів. А ось і постанова Верховної Ради України №2456 від 07.06. 2001 р. «Про інформацію Кабінету міністрів України про стан і формування цін та тарифів у житлово-комунальній сфері». Читаємо: «За даними Державного комітету статистики України, за 2000 рік завдання по встановленню в житлових будинках лічильників холодної води виконано на 10,6 відсотка, лічильників гарячої води — на 2,2 відсотка, теплової енергії — на 3,6 відсотка, приладів регулювання — на 0,9 відсотка. Таким чином, не використовуються надійний засіб економії ресурсів та можливості регулювати їх споживання».

Фактично визнається: програму провалено. За кількістю встановлених лічильників. Про «освоєні» гроші — ані слова.

Мені не шкода зриву програми. Шкода «освоєних» грошей і втраченого часу. Навіть при стовідсотковому виконанні програма не вирішує головного завдання — ощадливої витрати води. «Колгоспи» ми вже проходили. У них майже немає стимулу до економії. А атмосферу підозріливості такі методи вносять.

Переконаний: лічильники витрати води треба ставити добровільно-примусово (аж до «з міліцією») у кожну квартиру, ударними темпами і за рахунок господарів. «Ну й загнув», — скажете ви. Де ж це в господарів такі гроші (300-400 грн.)?

А господарі їх ніби й не повинні сплачувати. Ідея дуже проста: витрати фінансувати з дешевих кредитів. Вартість встановлення зарахувати господарям як борг (із відсотками), який вони погашають, оплачуючи воду за старими нормами (як без лічильника, тобто з особи), одночасно вказуючи фактичну витрату. Різниця йде на погашення боргу. Щойно борг погашено, розрахунок починає проводитися за лічильником. Протягом двох-трьох років при цілком прийнятній економії, а при жорсткій — і раніше, гроші буде виплачено. Хіба це не стимул! І міліція не знадобиться, якщо все пояснити людям.

Що стосується тих, хто «на дотації». Хто це придумав, той нехай і дотує. Бажано зі своєї кишені, а не з народом відгорбаченого бюджету. А навіть якщо з бюджету, то все одно краще, ніж просто викинути на вітер по 1125+1765 = 2890 гривень на кожен будинок.

Є, втім, ще одна категорія мешканців: «злісні неплатники». Питання дуже складне, але і його треба вирішувати. Індивідуально. Приклади є різні. Зовсім убогим можна і простити, — їх не так уже й багато. Решту притягнути до відповідальності. Інакше від такої «демократії» ноги простягнемо всі.

І ще в одному я переконаний: економія ресурсів — найважливіше завдання нашого часу. І не тільки нашого: ощадливі народи завжди жили більш-менш прийнятно і достойно. Час би й нам до цього звикнути. Це і є «шлях у Європу». Хіба не туди ми налаштувалися?