ПРИЇЖДЖАЙТЕ, ЛЮДИ ДОБРІ (МОЛОДІ)!

Схоже, Україна в недалекому майбутньому таки стане країною імміграції

Розмови та дискусії про нелегальних іммігрантів в Україні заполонили екрани телевізорів та шпальти газет. Модним стало оплакувати рідну ptvk., кількість населення якої зменшується, в той час як збільшується кількість нелегалів. Хоча, якщо вони (мігранти) нелегали, то як їх порахувати? За кількістю затриманих на кордоні? Чи за статистикою міліції, яка ловить мігрантів всередині країни? І взагалі — чи справді так страшно, що до нас взагалі хтось їде?

Відповідь на поставлене запитання залежить від того, хто саме прибуває в Україну. Звичайно, підморожені в’єтнамці та афганці, затримані у рефрижераторах то на Львівщині, то в Закарпатті, не додають оптимізму. Але нині не про них. Серед «не таких» за кольором шкіри, розрізом очей, кого ми зустрічаємо щодня на вулицях наших міст, багато (може й переконлива більшість) легальних, цивілізованих, так би мовити, нормальних людей. Основні демографічні тенденції вказують на те, що з часом їх неминуче стане більше. Можливо, пересічний читач побачить на очі цю новизну в нашому побуті років за 10—15. Сказати точно поки що важко. Звідки така впевненість? Спробуймо пояснити нижче.

Не дуже хочеться перелічувати негативні демографічні факти, що мають місце останнім часом, проте без них не обійтись. За офіційними даними, кількість населення скорочується на 350—400 тис. осіб щорічно (протягом 1997—2001 рр.). Скільки людей з моменту передостаннього перепису 1989 р. виїхали і залишились за кордоном, достеменно не знає ніхто. Чисельність буде зменшуватись і надалі, оскільки під цей спад закладено міцний фундамент. Ні, на першому місці не обмусолене важке соціально-економічне становище. Твердження, що «сім’ї не хочуть народжувати дітей, бо не мають грошей», я б залишив у минулому. Цей фактор грає певну роль, але, наважуся стверджувати, не головну. По-перше, згідно з результатами загальнонаціональних опитувань, жінка в Україні в середньому не бажає мати двох чи більше дітей (!). По-друге, як можна пояснити той факт, що в Німеччині, Чехії, Іспанії, Японії та інших розвинутих країнах народжуваність вже кілька років залишається на такому ж надзвичайно низькому рівні, як і в Україні? Може, причинами тут стали очікування введення євро чи азійська криза 1998 р.? Та ні, просто змінились цінності та життєві пріоритети сучасної жінки. Та й підвищення освітнього рівня сприяє затвердженню одно- чи бездітної репродуктивної установки. То як підняти рівень народжуваності, а отже запобігти скороченню населення і передусім робочої сили? Матеріальне стимулювання народжуваності в розвинутих країнах засвідчило свою неефективність. Тривалі відключення електроенергії теж суттєво не впливають. Отже, залишмо низьку народжуваність. Не вдаючись у демографічні особливості, можна констатувати, що підвищення народжуваності до рівня, який міг би компенсувати високу смертність в Україні, мабуть, вже не відбудеться.

Тенденції у зовнішній міграції також «долучаються» до процесу депопуляції. Вже з 1994 р. сальдо зовнішньої міграції залишається негативним. Від нас більше виїжджають, ніж приїжджають на постійне місце проживання. Нічого дивного немає. А можливості емігрувати свідчать про демократичну політику держави в плані міграції. В умовах сучасного безробіття інтенсивний виїзд взагалі може стати рятівною соломинкою для держави. З одного боку це так. Проте з іншого — кого ми втрачаємо? Передусім освічених осіб працездатного віку. Не кажучи вже про «відплив мізків».

Щоб доповнити картину, наголосимо: жоден з вітчизняних чи зарубіжних демографічних прогнозів не передбачає зростання кількості населення. Спад супроводжуватиме зменшення частки дітей та старішання населення. Згідно з останнім прогнозом ООН, найбільш ймовірно, що у 2050 р. в Україні мешкатимуть 30 млн. осіб. Майже кожен третій — у віці 60 років і більше (нині кожен п’ятий). Скорочення працездатного контингенту складе близько 10—12 млн. осіб. Теперішня пенсійна (солідарна) система такого навантаження не витримає — це доведений факт. Може, підняти мінімальний пенсійний вік? Розрахунки ООН показують, що для Росії і країн зі схожою статево-віковою структурою (у нас вона схожа) «планку» треба піднімати до 73 років, причому для обох статей. У нас так довго не живуть. Можна зачинити кордон для виїзду, але ж зараз не 50-ті роки.

Напрошується висновок — потрібно стимулювати приїзд населення в Україну, передусім — молоді. Не йдеться про сьогодні чи завтра. Маємо деяку відстрочку — протягом 2002—2007 рр. у пенсійний вік входить не дуже численне покоління війни та голодомору 1947 р., а у працездатний вік генерація останнього бебі-буму 1983—1987 рр. Є сподівання і на новий парламент, який запровадить давноочікувану пенсійну реформу з урахуванням демографічних тенденцій, що насуваються неминуче. (Цікаво, що питання імміграції в Україні ще не стало головним (поки що?) у передвиборній кампанії, як це було нещодавно у Великобританії, Італії чи Бельгії.)

Можна припустити, що в недалекому майбутньому виникне нестача робочої сили в окремих галузях (перш за все там, де є значний економічний оборот), а також у сфері інформаційних технологій. Хто ж заступить ці вакансії? Якщо вже говоримо про імміграцію, хочеться, аби в етнічному, релігійному та культурному аспектах вона була схожою до населення України. Очікувати на молодь діаспори зі США та Канади не доводиться. Але не забуваймо про тих 6—7 млн. українців, що мешкають в колишніх республіках СРСР, передусім в Російській Федерації та Республіці Казахстан. Значним є резерв вихідців із України, які підтримують зв’язки з колишньою батьківщиною. Але надовго цього потенціалу може не вистачити, адже там ті самі проблеми. Отже, залишаються ті країни, для яких Україна виглядатиме більш привабливою в економічному плані, ніж вітчизна. Здається, це буде і не Росія, і не Казахстан…