ЧИ БУДЕ УКРАЇНСЬКА СІМ’Я ДВОДІТНОЮ?

Багатодітна українська родина, яку можна побачити, скоріше, на ілюстраціях до шевченківських віршів або у кінофільмах, вже відійшла в минуле. Сімей, що мають чотирьох і більше дітей, сьогодні припадає одна на сто. Цей один відсоток, який складають переважно особливо віруючі люди, котрим віра забороняє застосовувати будь-які контрацептиви, існуватиме завжди, як і в інших розвинутих країнах світу. Ми не беремо до уваги Буркуна Фасо, Сомалі чи Нігер, де й нині на одну жінку припадає сім дітонароджень протягом життя. Зупинимось на тім, що ближче нам — на родині українській.

Отже, поставимо два питання, на які спробуємо відповісти. Як так трапилося, що в Україні, де немає особливих проявів феміністичних рухів, 60% сімей — однодітні? Чи буде в нас найближчими роками обіцяне демографами і очікуване багатьма зростання народжуваності до рівня, аби вже бодай 60% родин були дводітними?

Щодо першого питання, то варто зазначити мультифакторність цієї тенденції. Як вказує сучасний демограф Ірина Прибуткова, наприкінці ХІХ сторіччя на одну жінку припадало 7—8 дітей, хоча й дитяча смертність була високою. У 1920 р. в середньому на сім’ю припадало чотири дитини. Далі — шерег сумно відомих історичних подій, і в 1960—1970 рр. народжуваність зменшується вдвічі. В результаті стрімкого спаду протягом 90-х рівень народжуваності у 2000—2001 рр. зафіксувався на рівні 1,1 дитини на одну жінку. Спад економіки та реальної зарплати звичайно вплинув на репродуктивну поведінку жінок, але, скоріш за все, тут справа не лише в економічних аспектах.

За післявоєнний період Україна здійснила процес урбанізації, який, виходячи з попередніх даних перепису 2001 року, вже завершився: близько 67% населення у нас проживає в містах, а міський стиль життя сприятливий для розвитку кар’єри, здобуття вищої освіти, участі в діяльності різних громадських організацій. До того ж у місті (особливо великому) відсутній так званий соціальний контроль, коли ніхто із сусідів не втручається і особливо не цікавиться особистим життям тих, хто живе поруч. Дедалі більше жінок залучається до праці на повний робочий день. Куди вже тут до дітей!

Перепис населення 2001 р. покаже, скільки років в середньому витрачається на здобуття певного рівня освіти, але очевидно, що в порівнянні з 1989 та 1979 рр. цей термін збільшився через шкільну реформу 1990 р. та введення у середині 90-х повної вищої освіти (магістра). Нині випускниця вищого навчального закладу зі званням магістра має 23—24 роки, здобувачка диплома середньої спеціальної освіти – 20—21 рік. Із проведенням шкільної реформи цей вік ще більше подовжиться. Далі починається пошук роботи або розповсюджена серед молодих жінок еміграція за кордон. Виходить, що специфіка сучасного ринку праці та різних життєвих проблем змушують відкласти термін народження дитини й обмежити кількість нащадків одним, рідше двома.

Сприяє такій ситуації і розповсюдження (хоча й повільне) контрацептивів (67% серед жінок у віці 15—49 років). Щоправді, й досі можна вважати аборт одним з найбільш популярних методів «контрацепції». Звідси значна частина жінок безплідних або таких, що не можуть народити через гінекологічні хвороби, пов’язані з тим же таки абортом. Власне, цей фактор і відрізняє ситуацію в Україні від західноєвропейських країн.

Показник сумарної народжуваності на рівні 1,1—1,2 дитини на одну жінку минулого року спостерігався також у Вірменії, Латвії, Чехії, Іспанії, Словенії та ще кількох європейських країнах. В Німеччині — 1,3, в Канаді — 1,4. Це країни з надзвичайно низьким рівнем народжуваності. А ці подружжя повинні б відтворити населення ще й за тих, хто фізіологічно не може народити, хто не встигає в силу життєвих обставин або добровільно не хоче мати дітей.

Для вищезазначених країн характерна й висока розлучуваність, яка створює вагому частку неодружених у найбільш дітородоактивному віці. Новоутворені пари, передбачаючи високу ймовірність розлучення (адже це таке поширене й буденне явище), домовляються на перших порах не мати дітей. Україна з її традиціями ранньої шлюбності особливо потерпає через цей фактор. У нас майже кожна третя жінка вступає до шлюбу у віці 20 років, що впливає на стійкість подружнього життя. Якщо в 1960 р. на 100 укладених шлюбів припадало 11 розлучень, а в 1980 р. — 39, то в
2000 р. — вже 71 (!). Щоправда це був високосний рік, і вже минулого року співвідношення склало 59:100, що проте вважається дуже негативним. Згідно з тенденціями 90-х рр., можемо припустити, що ймовірність розлучень в новоутворених шлюбах складає понад 50%, особливо це стосується міст, де розлучуваність значно вища, аніж у селах.

Високий процент розірвання шлюбів пов’язаний з низькою народжуваністю. Доведено, що чим більше дітей в сім’ї, тим менша ймовірність розлучень. А низька народжуваність зумовлена зокрема високою розлучуваністю. Виходить замкнуте коло…

Чи будуть жінки у нашій державі народжувати бодай дві дитини? Скоріше — ні. Тут додається й зростаюча індивідуалізація нашого життя. Проте точну відповідь на це запитання ми зможемо одержати вже протягом 2003—2009 рр. На цей період припадає найбільш активний дітородний вік чисельної когорти молоді 1983—1987 років народження. На цей же період урядом планується постійне зростання ВВП зі всіма позитивними економічними наслідками. Соціологічні опитування вказують на те, що жінки не бажають мати двоє чи більше дітей. Здебільшого прагнуть мати одну, але доглянуту, освічену, забезпечену і т.д. Тобто установка з кількості змінилася на установку на «якість» дитини.