Приємного відпочинку, або Мертвий сезон

Перед вами кілька замальовок з окупованого півострова, який довго намагався увірватися в життя та свободу (бодай у своєму розумінні), але так і не зміг цього зробити.

Я пам'ятаю, як плакала мама.

Ось вона стоїть посеред зали, прикриває рот рукою і беззвучно ридає, втупившись у телевізор, а по телевізору показують путч ГКЧП. Я маленька, бачу тільки якесь нудне засідання - якийсь дядько в президії каже присутнім: "Ви коли встаєте, представляйтеся". І якась тітка із зали представляється й щось говорить. Потім передає слово якомусь дядькові, який теж представляється й щось говорить. І я розумію, що це якісь неправильні тітки й дядьки, бо якщо вони представляються, значить, їх ніхто не знає… І що вони там тоді роблять? І якщо мама так плаче, отже, вони взагалі роблять щось страшне.

Пам'ятаю порожні прилавки кримських магазинів. Пам'ятаю, як заходиш до тьоті Наташі запитати, чи не завезли ще хліб, а тьотя Наташа сидить в оточенні порожніх блакитнуватих полиць, на яких тільки цвяхи, господарське мило й остання пара гумових чобіт. І тьотя Наташа хитає головою. Обличчя тьоті Наташі я не пам'ятаю. Я ось чоботи ці дуже добре запам'ятала.

Пам'ятаю черги за хлібом. Раз на тиждень. Його привозили гарячим, ми брали по десять хлібин. А через півгодини прилавки знову були порожні. Тільки цвяхи, мило й чоботи.

Пам'ятаю мамин жарт. Вона гукнула знайомій через дорогу: "Нелю, ви м'яса хочете?" - "Хочу!" - кричить та - і вже на низькому старті: куди бігти займати чергу. "І я хочу", - кричить мама. Посміялися, розійшлися.

Я пам'ятаю нарізні купони. Мама одержувала ними зарплату. А потім пам'ятаю карбованці і як ми всі стали мільйонерами.

Пам'ятаю, як щосереди приїжджав трактор забирати сміття, і весь район стікався з відрами, шикувався в чергу, щоб викинути тижневе сміття. Черги - це була взагалі улюблена народна забава. Привезли питну воду - черга, нарахували зарплату за півроку - черга, бензин з'явився - черга на бензоколонку завдовжки кілька кілометрів. Завжди черга.

Я пам'ятаю, як голова третирував мою бабусю й заборонив давати роботу дідусеві, щоб через два місяці пришити йому "дармоїдство". Бо при кожному переїзді моєї родини КДБ ще до прибуття висилало рознарядку на бабусю й дідуся як на дисидентів - їх треба було "зживати". Чи як це правильно називається?

Потім стало ще веселіше.

Пам'ятаю, що моя мама була популярною жінкою - ведучою на радіо. Її голос звучав звідусіль. У кіосках якихось. У магазинах. І навіть мій престиж у школі підвищувався, коли мама заходила по мене, адже її впізнавали по голосу й казали: "А що, твоя мама - це та ведуча?" Але це не означало, що мама вчасно отримувала зарплату. Якщо на радіо заходила реклама піци, то ми місяць їли піцу. А якщо крутилася реклама йогуртів, які тільки-но з'являлися на ринку, то тоді - і тільки тоді! - ми два тижні могли їсти йогурти. Коли була реклама бістро, я з однокласниками ходила в бістро, а коли був басейн - ходили в басейн.

Я не пам'ятаю, коли ми два тижні їли сам тільки гороховий суп, бо не було грошей ні на цибулю, ні на хліб. Я не пам'ятаю, а ось мама пам'ятала, і вона дуже зраділа, коли ми з братом сказали їй, що взагалі про це забули, - її це дуже пригнічувало всі ці роки.

Зате я пам'ятаю, що в магазинах не було чаю, і ми ходили в ліс збирати шипшину. Як же я ненавиділа той чай із шипшини! Дуже добре це пам'ятаю.

Пам'ятаю бабусину консервацію. Пам'ятаю, як інший дідусь, із села, привозив мішок картоплі.

Я пам'ятаю, як бабуся померла, тому що лікарі її просто недогледіли. Пам'ятаю, що родич із великими зв'язками пропонував розбиратися, але сім'я відмовилася - який сенс?

А потім стало зовсім весело.

Я пам'ятаю, як у Криму почав буйно квітнути кримінал. Це був не такий сильний, махровий кримінал, як у Донецьку. У Криму це був дрібніший кримінал. Але його було не менше, ніж на Донбасі. А те, що у кримських було менше грошей, ніж у донецьких, можливо, означало, що життя в Криму просто коштувало менше.

Я пам'ятаю, як після розвалу СРСР наша родичка відкрила бізнес. Вони ж не знали, хто скоро спливе по всьому півострову. Дуже невчасно вони почали.

Пам'ятаю, що в нас було заклеєне скотчем вічко.

Пам'ятаю пістолет під подушкою родича. І рушницю в шафі біля дверей. Нам це здавалося таким крутим. Усе це були спроби просто зберегти бізнес і квартиру.

Я пам'ятаю, як дуже дивно розбився на машині дядя Толік. І про це з дітьми не говорили.

Пам'ятаю, як знайшли тіло іншого нашого родича - військового. Прямо поруч із під'їздом. Дуже добрий був дядько.

Я пам'ятаю кишки на деревці. Це ми їх називали кишками, насправді, мабуть, то були просто шматочки якоїсь тканини. Хтось ніс вибуховий пристрій у магазин "Час Пік". Не доніс. А ми дорогою зі школи ще довго показували одне одному ці засохлі шматочки незрозуміло чого.

Я пам'ятаю, що із заходом сонця всіх дітей заганяли по домівках. Навіть бабусі з лавочок зникали. Прямо як у кіно про зомбі. От уже точно - місто засинає, прокидається мафія.

Не подумайте, в мене було дуже щасливе дитинство в оточенні величезної прекрасної родини. Художники, музиканти, композитори, викладачі. Постійні посиденьки на веранді, пікніки в саду, імпровізації на піаніно, сонце, море, гойдалка. Просто, крім мого особистого щасливого дитинства я, добре пам'ятаю й те, що моє дитинство оточувало. Бандити нікуди не поділися, вони просто чекали. І "совок" нікуди не подівся.

І я не розумію, як я, така маленька, все це пам'ятаю, а цілий, дідько б його забрав, півострів - усе забув?

* * *

Недавно знайомій жінці на дверях намалювали свастику. Не те щоб вона була фашисткою, не те щоб вона їла російських дітей або навіть відверто й нахабно підтримувала "майданутих". Просто вона хоч і говорить російською мовою, але все ж таки із Західної України й викладач української мови в Криму. Цього досить.

Напевно, її звільнять. Тепер багатьох звільняють. Неблагонадійних. З татарами взагалі незрозуміло що буде. Вони тримаються, але налякані. Бояться насамперед того, що від їхнього імені обов'язково зроблять якийсь вибух чи ще щось, аби розіграти мусульманську карту. А місцеві росіяни швидко і з задоволенням це підхоплять.

Багато моїх знайомих виїхали, причому швидко. Одна молода сім'я за півдня зібрала сина, речі, здзвонилася з друзями й переїхала до Києва. Не можна в Криму бути відомим журналістом і відкрито підтримувати Україну. Небезпечно.

Зате одна з подруг уперше відчула себе татаркою. По-справжньому і з історичними прив'язками. Все життя вона була за "російські духовні скріпи", і ось нинішнього року, після "референдеца" із зеленими чоловічками, вона вперше пішла на День пам'яті жертв депортації кримських татар. Силовики в Бахчисараї тиснули на психіку кількістю й суворістю. Над сценою літали вертольоти, так низько, що не було чутно ані слова.

- Вони не просто хотіли заглушити ораторів, відчуття було, що вони хочуть порубати всіх гвинтами. Вони спеціально спускалися дуже швидко й дуже низько. Вони думали, ми злякаємося і втечемо. Але ми не втекли. Ми тільки кричали їм… ну, сама розумієш, що ми їм кричали, - каже вона.

- Страшно було? - запитую. Каже, так, страшнувато. Але коли разом - нормально.

- Страх - це ж психологія раба, правда, Сашо? Якщо не боїшся, то вони не зможуть тобою управляти.

* * *

Родич у Сімферополі, у стані "кримнаш-ейфорії". Тридцять років тому він переїхав з якоїсь вогкої частини Росії в тепленький Крим, а тепер розповідає, який радий, що його мрія - померти на батьківщині - збулася.

При цьому з Росії він переїхав сам, не подобалося, очевидно. Але померти хоче в Росії. Причому померти так, щоб вертатися не треба було, а вітчизна сама метастазувала на територію тієї країни, яку він вибрав, бо в цій чужій країні м'який клімат ідеально поєднується з теплим морем і горами, а держава забезпечила кар'єрою, хорошою зарплатою, видала квартиру й машину. Однак це не заважає моєму родичеві запитувати: "Та що тобі дала ця Україна!?" Так, мені вона дала справді менше, ніж йому. Але я не засмучуюся. Головне - що в мене запитань таких не виникає. І померти не хочеться.

От уже справді - "умом Россию не понять".

* * *

Я не пам'ятаю першотравневих демонстрацій. Але люди старшого віку дуже швидко їх згадали 1 травня 2014 року в Сімферополі. Бюджетників не просто зігнали на мітинг. Їх розподілили, хто в якій колоні йде і яку кульку в руках тримає: білу, синю чи червону. - Вам яку кульку на завтра призначили? Червону? - Ні, синю. - Візьміть до неї жовту, хоч посміємося.

При цьому я дуже добре пам'ятаю 9 травня і справжніх, тоді ще живих ветеранів. Бо сьогодні мене так дратують ці ряджені шістдесятирічні юнці в орденах. А ось у Криму проблему вимирання ветеранів вирішили. Знайомі з Бахчисарая плюються, кажуть, на нинішній День перемоги ветерани, та й Друга світова війна загалом, були якось збоку. Кримська самооборона - ось нові національні герої. Їх витягали на сцену й возвеличували у віках.

Найсмішніше, що бійців самооборони упізнають в обличчя: он алкоголік із третього під'їзду, он той, сухорлявий, - наркоман Павлик, вічно під шостим будинком спав, а ці двоє… скільки у них приводів, товаришу міліціонер?

- Шість.

- Точно, шість.

Ну що ж, здорово, що ці двоє, Павлик, та й усі інші декласовані і просто питущі особи нарешті знайшли собі застосування в соціумі. Вони тепер вершать долі й обшукують сумочки.

Вчора на зупинці один із них - не наркоман Павлик, інший - обшукував наплічник якогось юнака. Юнак худий, як паличка Коха, сутулий, кучерики невиразного попелястого кольору, ганебна недорослинність під носом і окуляри з лінзами 8+ діоптрій. Одразу видно - головоріз із "Правого сектору".

* * *

Усім навидавали російських паспортів. Причому видає не МВС, а міграційна служба. Фактично, це паспорти біженців. Нікуди не переїжджаючи, два мільйони кримчан стали біженцями на своїй землі. Що це означає - наразі неясно. Як мінімум, паспорти доведеться переробляти через 5 років. Втім, і тепер паспорти доводиться переоформляти. У переможному "чаду" виписувальники двоголових документів роблять занадто багато помилок. Очевидці й щасливі власники кажуть: до 90% - із помилками. Дітей не вписують - здається, принципово. Імена перекручують як заманеться. Знайомій, 1994 р. народження, у графі "місце народження" написали "Крим АРСР". Радянська соціалістична республіка в 1994 р.? Не зважати, вальсуємо.

* * *

- Привіт жителям ПБК. Як у вас там ваш курортний сезон?

- Ой, чудово, чудово. Вийдеш на пляж, поглянеш ліворуч - три кримчани лежать. Поглянеш праворуч - ще два кримчани. Поглянеш прямо, на море, а в ньому ще один кримчанин, і ближче до обрію хтось хлюпається, але сумнівів не виникає - теж не турист. Отак поглянеш, зітхнеш і зрадієш: ну нарешті Крим - для кримчан!

Жартують. Іронізують. Ну правильно, що тепер залишається. Люди чекали напливу туристів із Тагілу, але, здається, цього літа у них буде купа часу подумати над тим, чи в мальовничому Криму розвиватиметься туризм, чи все ж таки полковник Путін віддасть перевагу військовим базам та іншим радісним іграм у солдатиків.

* * *

Пам'ятаю, в дитинстві, коли ми їздили на море, щоразу проїжджали поворот на Севастополь: дорога, що веде у місто бойової слави, була перекрита шлагбаумом, а поруч стояли чоловіки з автоматами. Режимний об'єкт. Тепер, кажуть, Севастополь знову закривають. Ну й гаразд. Його називали містом російських моряків, але для нас Севастополь завжди був містом суворих бабусь. Споконвіку він був заповнений бабусями - божими кульбабками в білих ситцевих халатиках, але з пильними очима гебістських дружин. Увесь цей час, аж до минулого року, коли я була там востаннє, скажені бабусі з очима-буравчиками зірко стежили за навколишніми неблагонадійними елементами, що заполонили місто, та іноземними шпигунами. І я фізично відчувала, як же їм важко в новому часі, де вже нікому не потрібні їхні пильність і доноси. Вони так відверто чекають повернення Радянського Союзу й не можуть зізнатися собі в тому, що насправді просто сумують за молодістю.

Ну що ж. Севастопольські бабусі перемогли в нерівному бою з демократією. І я не здивована, ви б бачили цих бабусь. "Совок", ще не від'їхавши як слід, гримлячи составом, повертається в Севастополь. Жаль тільки, бабусі дуже здивуються, коли зрозуміють, що "совок" повернувся сам. Без молодості.

* * *

Моя подруга працює на залізниці. Каже, починає відчувати динаміку "прозрівання". Ну на залізниці ж результат очевидний: були туристи - й не стало. Тепер, каже, пасажирів не возимо. Тільки танки. Коли починалася вся ця катавасія, подруга дуже м'яко, щоб не нарватися на праведний патріотичний гнів окрилених кримських росіян, натякала оточенню, що добре не буде.

Наприклад, коли на роботі славили нову владу, подруга, знову ж акуратно, вставляла в благосний рокіт офісного натовпу свої п'ять копійок: "Я тільки не розумію, навіщо вони Аксьонова поставили, не могли знайти когось кращого?" На підозрілі погляди й запитання - "Чим тобі Аксьонов не догодив?" - подруга відповідала: "Почитайте". Офісний натовп згадував, що є така опція - читання, і, вперше за тривалий час застосувавши цей "скілл" на практиці, хапався за голову.

Чим далі, тим дивовижніше й чудніше все ставало. Спочатку їм оголосили, що відтепер вони не українська, а кримська залізниця, і відрекомендували нового начальника з красивим прізвищем Каракулькін. Цього Каракулькіна в лютому заарештували за хабар і вимагання, а у квітні він уже начальник залізниці. Кримської. Потім вантажні перевезення впали практично до нуля. Оскільки ж прибуток дають саме і виключно вантажоперевезення, працівники, хоча, звісно, й раді, що помруть у Росії, але раптом усвідомили, що все може статися значно швидше, ніж хотілося б: скорочення на залізниці почнуться ось-ось. Кажуть, штат уріжуть наполовину.

У подруги ж і тоді, і тепер була голова на плечах. Тому в епоху референдуму вона не могла заснути від жаху того, що відбувалося, а всі інші бігали радісні й постійно всміхалися. Тепер, через два місяці, коли українські паспорти спалені, банки закриті, а братні туристи так і не приїхали, багато кримчан із жахом починають заглиблюватися в запущені процеси, а подруга ходить і всміхається. Своєю фірмовою - "I told you so" - усмішкою. Вона не зловтішається, їй тут жити, яка вже там зловтіха. Просто коли прилавки порожні, зарплати не платять, а два мільйони земляків синхронно злетіли з котушок, то як тут не всміхатися. Тільки всміхатися й залишається.

Зате тепер, обережно виринаючи з глибин патріотичного чаду, колеги запитують знайому: "Що це таке було? Що з нами відбулося, якого дідька ми поперлися всі на цей референдум? Що це було взагалі?.." Помутніння.

* * *

У Криму залишилася й моя подруга дитинства - Аня. Хотіла виїхати, але не наважилася залишити батьків. Ми пам'ятаємо одна одну ще в тому напівсвідомому стані, коли наші мами дуже здивували нас, повідомивши, що ми не сестри, а просто подруги.

Пам'ятаю, в дитинстві вона часто їздила до бабусі. Кудись далеко. І коли я запитувала, де живе її бабуся, Аня відповідала: "Це раніше був незакордон, а тепер закордон". Слова "Росія" вона чомусь ніяк не могла запам'ятати. Тепер закордон знову став незакордоном, і подруга живе озираючись. Коли говоримо по телефону, періодично переходить на обережний шепіт. Не те щоб небезпечно, просто не любить зайвого ризику. Вона одного разу сходила на мітинг на підтримку України, потрапила в кадр, і наступного дня всі місцеві телеканали показали, як Аня, поклавши руку на серце, співає гімн України. А ще через день до них на роботу прийшли представники "нової влади", оголосили, що вони тепер, власне, нова влада, і все стане добре, тільки треба трохи почекати. І додали: якщо присутнім відомо про "незгодних", то цих незгодних можна здати новій владі за винагороду.

- У той момент усі мої колеги обернулися до мене, і, чесно, Сашо, ще трохи - й в очах у них з'явилися б значки доларів, і звук, як у мультику, "дзинь-дзинь-дзинь".

Аниного чоловіка на роботі перевіряли на благонадійність. Чи не живуть його родичі на материковій Україні, чи не поклоняються Бандері, і чи не співає він ночами в тиші гімн України. Йому видали нову форму. Веліли пришити до неї російські нашивки. Як взірцевий чоловік, він приніс усе це добро Ані на пришивання. І якби Аня була чесною російською жінкою, вона б, звичайно, все пришила, раз веліли. Але Аня, як уже можна було здогадатися, вважає себе українкою, і в кращих традиціях українського дискурсу вона сказала: "Сам пришивай". І цим не обмежилася. Пришивати сказала "не тут", а "де завгодно, хоч на лавці". Але щоб духу, каже, російського у вигляді цієї форми в моєму домі не було. Чи щось таке. І, доки чоловік пришивав що треба куди треба, Аня, подумавши, уточнила: "А взуття?" - "Що - взуття?" - "Ну, взуття видали? Якщо форму видали, то й взуття мали видати". - "Ні, взуття не видали. Українське залишили". - "Тоді ходи в шкарпетках! А то що ж це ти в українському взутті по російській роботі ходитимеш?"

Усе це люблячи, звісно. Тоді в Криму вирували пристрасті. Тепер усі трохи заспокоїлося. Ось тільки свекор досі не вибачив Ані завданої глибоко особистої образи: у запалі дискусії вона назвала президента Росії, батька російської демократії, Путлером. Такого удару свекор стерпіти не зміг. "Ну не буває так, щоб усе було погано, Аню. Хоч щось же має бути добре". - "Так, є одне хороше. Я від цих нервів дуже схудла. Спасибі Путіну за це".

* * *

Недавно телефонувала подрузі на ім'я Оксана. Згадували наше щасливе кримське дитинство.

Я не пам'ятаю, а ось Оксана пам'ятає, як у дитинстві, в котрусь із рідкісних сніжних зим, мама купила їй палиці для лиж. А Оксана хотіла лижі. Але лиж не було, були палиці. Бо тоді один завод робив лижі, інший завод робив палиці, а третій - праві балабончики для двобалабончикових шапочок. І ось магазин із черговою тьотею Наташею за прилавком замовив скільки сказали лиж і скільки сказали палиць, але палиць - більше. Логічно. Оксана дуже хотіла лижі. І, щоб хоч якось компенсувати відсутність лиж, мама купила їй палиці. Й Оксана гуляла по двору без лиж, але з палицями. І всі над нею сміялися.

Минуло двадцять п'ять років. Людство виявило воду на Марсі та сланцевий газ на Землі, придумало електромобілі, ультратонкі ноутбуки, wi-fi і чари з фільмів про Джеймса Бонда - Скайп. А в кримських магазинах немає молочної продукції. А в Оксани маленький син. Тому Оксана боїться. Не того, що син помре з голоду без молочної продукції, ні. Просто Оксана не уявляє, як її син може жити в місті, де немає молочної продукції. Або наркомани Павлики перевіряють сумки студентів. Або бюджетники 1 травня ходять колоною. Або відключають неугодні сайти (а їх у Криму вже відключають). Це не вміщається в Оксаниній голові. І вона дуже не хоче, щоб це колись почало вміщатися в голові її сина.

* * *

Небо над Кримом закрите. Ніяких більше літаків.

Тому ще раз, востаннє, згадуючи дитинство…

Пам'ятаю, ми, маленькі, зграйкою бавимося у дворі. Коли в небі з'являється літак, ми полишаємо малювання на асфальті. Крейду - осколки цегли - кладемо в кишеню і мчимо за літаком.

Задерши голови, ми біжимо й підстрибуємо по широких вулицях приватного сектора, і кричимо: "Самолет-самолет, прокати меня в полет, а в полете пусто, выросла капуста!.." Репетуємо не шкодуючи горлянок бо в літаку, у тій далекій білій точці, нас можуть почути. Тоді вони подивляться в ілюмінатор і побачать нашу зграйку. Тому ми періодично махаємо руками. Дехто навіть бачить, як хтось із ілюмінатора махає нам у відповідь. Або бреше, що бачить.

Літак далеко, та він пов'язує нас із чимось, окрім п'ятачка на перехресті з нашими малюнками на асфальті. У літаку сидять якісь інші люди, вони летять із якихось далеких місць, куди ми, теоретично, можемо потрапити, коли виростемо. І потрапити туди нам дуже хочеться. І подивитися на літак зблизька - теж.

Коли він летить, ще довго можна розглядати білий слід у небі. Він видозмінюється. Старші хлоп'ята могли по білих смугах у небі визначити точний час, коли пролітав літак. Або знову брешуть.

А ще я пам'ятаю перший урок української мови в моїй школі. Другий чи третій клас. Галина Геннадіївна: "Діти, а ви знаєте, як українською буде "флажок?" Клас: "Як?" Галина Геннадіївна: "Прапорець!" Клас: "Ха-ха-ха!" Галина Геннадіївна: "Хі-хі-хі…" Галина Геннадіївна: "А знаєте, як буде українською "зонтик"?" Клас: "Як??!" Галина Геннадіївна: "Парасо-о-о-олька!" Клас: "Ха-ха-ха!" Галина Геннадіївна: "Хі-хі-хі…"

Вам може здатися, що між цими двома історіями немає зв'язку. А він є.

P.S. Кілька років тому ми забирали в місцевому (кримському) ВВІРі паспорт мого брата. Розговорилися з ним українською. Просто так. "Що це ви по-хохляцьки розмовляєте?" - запитала нас паспортистка. "А чому б і ні?" - "Ах он як? Не боїтеся?" - сказала вона, ніби запам'ятовуючи наші обличчя, а потім примружившись додала: "А якщо "наші" прийдуть?"

Ця жінка народилася в українському Кримі, вона прожила тут усе життя, здобула тут освіту й роботу, тут побудувала будинок і відправила дітей в український інститут. Але все життя вона була "не нашою", заручницею у ворожому лігві "чужих". Як Рембо - у перманентному стані війни й протистояння. І все життя вона чекала "своїх", які прийдуть і врятують її.

"Ваші" прийшли. Твоя війна скінчилася, паспортистко. Нарешті ти можеш спати спокійно.