ПРИВАТНІ? БІДОЛАШНІ...

…Мова йтиме про вчителів. Тема для людей, обтяжених дітьми шкільного віку, тим більше напередодні нового навчального року, дуже актуальна. Керуючись глибоким переконанням, що офіційні обгрунтування всіх освітніх реформ, «нові віяння в педагогіці», найнудніші інтерв’ю й коментарі до них високопоставлених чиновників, імітація бурхливої діяльності численних навколопедагогічних закладів і реальне повсякденне життя вчителів і учнів продовжують існувати суто паралельно, попереджаю, що жодних традиційних професійних пасажів у стилі «одна моя знайома розповіла...» не буде — усе перевірено емпірично. Тож пропоную розглядати нижченаведені нотатки із застереженням на певну частку суб’єктивізму, просто як «Картинки з ярмарку»...

Свого часу при пошуку школи для сина наш вибір випав на одну зі столичних приватних гімназій з гуманітарним ухилом. Починалося усе досить безхмарно. Як працюючих батьків нас влаштовувало все: і розвозка, що доставляла дитину до школи й назад, і багаторазове харчування, кількість дітей у класі не більше п’ятнадцяти, наявність, окрім основної першої вчительки, ще одного спеціального педагога, котрий контролював підготовку домашніх завдань. Однак процес переходу з початкової школи в середню виявився украй хворобливим, на що були об’єктивні і суб’єктивні причини.

По-перше, нашу першу вчительку, досить сувору і принципову, замінила сила-силенна педагогів (що зрозуміло), однак замість звичного класного керівника ми отримали сучаснішу його модифікацію — куратора. Слід сказати кілька слів про однокласників сина і їхніх батьків: у «асортименті» були присутні майже всі прошарки населення — від явно небагатих і інтелігентних людей, котрі відмовляють собі в усьому задля відомих цілей, до вульгарних нуворишів, чиї нащадки, не соромлячись і без усякої задньої думки, могли ошелешити громадськість безпосередньою фразою: «А зараз мій тато з бандитами приїде...»

Отож, можете запитати ви, чим куратор різниться від класного керівника? А всім. Якщо саме словосполучення «класний керівник» передбачає наявність у класі дисципліни та порядку, то куратор — «здійснює загальне адміністративне керівництво» (цитата). У чому це виявлялося? Раз на два тижні оцінки дітей виписувалися на окремому папірці і вклеювалися в щоденник. Хоч убий, досі не можу зрозуміти, що заважало, як і раніше, виставляти оцінки в щоденник наприкінці кожного уроку? Батьківські збори траплялися вкрай рідко, один куратор змінював іншого, розповіді сина про школу звучали, м’яко кажучи, дивно. В основному увесь час проводився в підготовці до якихось свят, зустрічей гостей із посольств, районо, міськвно, «із майбутнього», у загальному — «фестивалі, конкурси, концерти...» При цьому успішність сина катастрофічно падала, а зауваження від вчителів загрозливо почастішали — за їхніми витіюватими уїдливо-червоними посланнями в щоденнику вже не вгадувався навіть власне розклад уроків.

Питається, що роблять у подібній ситуації батьки, самі виховані за тоталітарно-радянської системи? Зазвичай, лають дитину, щиро розраховуючи на компетентність і авторитет педагога. А даремно. Коли кількість зауважень у дитини просто зашкалила, а серед оцінок почали з’являтися «трійки» і «п’ятірки» (і це за нової дванадцятибальної системи!), я, немов Вєрка Сердючка, зрозуміла, що потрібно терміново «шото решать». Тим більше що ганебні оцінки превалювали в основному з таких дивовижних предметів, як спів і «Мій Київ», уведений примусово за наказом одного відомого політика в піку іншому, котрий раніше рекомендував до вивчення предмет «Футбол». «Ну, гаразд, — думала я, — це дурниця. Але що ж діється з іншими дисциплінами, математикою чи українською мовою, наприклад?» Не придумавши нічого кращого, вирішила особисто посидіти на уроках. І дивовижна картина мені відкрилася, панове!

Спочатку був урок математики. Вчителька — російськомовна. (Нічого не маю проти, навіть навпаки. У гімназії російська мова в пошані, її викладання входить у програму. І якось, коли мій далеко не зразково-показовий син довго переказував біографію російського письменника Гаршина, котрого ми свого часу «проходили» в університеті, цитував Фета й інше, я ледь не захлинулася сльозами розчулення.) Однак підручник із математики написано українською мовою. Тобто умови задач учителька зачитувала українською, варіанти їхнього розв’язання і коментар пропонувала російською, у результаті з’являвся дивовижний суржик — і це при тому, що гімназія за визначенням вважається гуманітарною! Та все це дрібниця порівняно з тим, як поводилися діти на уроці. Їх було усього сім або вісім чоловік, причому в класі перебував сторонній (тобто я). Дівчатка захоплено шушукалися, перекидалися записками, хихикали, один хлопчик читав збірник анекдотів... На моїх очах розвіявся міф: що менше дітей у класі, то більше часу вчитель приділяє кожному і тим, відповідно, вищий рівень викладання. Можна розслабитися: учитель приділяв увагу своїм внутрішньо-лінгвістичним проблемам, діти — своїм, але все це разом уроком уже ніяк не можна було назвати.

Наступним був урок української мови. У чому проблема, я зрозуміла відразу — учителька виявилася студенткою педінституту. Діти не реагували на неї взагалі. Їх було осіб десять, і вони вже не шушукали, а розмовляли голосно, не хихикали, а іржали, ходили по класу, виходили з класу, взагалі, жили своїм життям. По закінченні уроку вона боязко поцікавилася в мене, що ж із ними, власне, робити. «Не за адресою ти звернулася, дівчинко», — подумала я. Відповідно до всіх своїх дипломів я можу викладати в будь-якій гімназії як мінімум чотири мови, проте, не володіючи видатними педагогічними талантами, волію цього не робити, чим приношу суспільству неоціненну користь.

Та суть не в цьому. Неозброєним, педагогічно не підкутим і взагалі короткозорим поглядом я побачила очевидне. Ці учителі просто боялися. Боялися дітей. Боялися зробити їм зауваження, боялися виявитися різкими і грубими, боялися, що з ними не продовжать контракт, умови укладання котрого просто кабальні — він підписується на три місяці, тому рідко хто затримується надовго, і перед нашими очима пройшов цілий калейдоскоп учителів. Вони боялися і продовжують боятися не лише дітей, а й батьків на батьківських зборах. Адже зарплата вчителя в приватній школі на кілька порядків перевищує злидарську державну педагогічну платню.

І знову ж ці дрібні епізоди просто ніщо порівняно з тим, як примудряються знущатися дорослі дітки-старшокласники. Один з улюблених приколів — коли, імітуючи вхідний дзвінок у мобільному телефоні, а насправді розважаючись із настроюванням дзвінка, половина класу просто йде гуляти в сусідній парк. Та й узагалі, чи мало розваг можна придумати, маючи за спиною надійний захист у вигляді щомісячної оплати, ще й в умовних одиницях...

Кожен із них, педагогів, пристосовується як може. Одні рятуються втечею, інші йдуть по адміністративній частині, особливо це стосується педагогічно убогих, але особисто відданих людей, треті терплять «через своїх дітей», четверті оголошують гімназистам війну, що насправді є продовженням війни педагога із самим собою. Після повчального візиту до школи я вирішила розглядати всі записи про поведінку сина як розписування окремих вчителів у їхній цілковитій професійній неспроможності. Тим більше, що маючи багатий особистий освітній досвід радянської школи і двох факультетів столичного університету, гідних педагогів можу порахувати по пальцях...

Залишається пожаліти їх усіх разом узятих: сиділа б математичка зі своїм суржиком вдома і пекла пироги, студентка-українка спокійно доучувалася б, а нервово-рефлексивний, важко навіть визначити — «Мій Київ», чи як його там— торгував би історичними книгами на Петрівці. До речі, він «помстився» моєму сину негідно — поставив за рік у табелі «трійку», нібито за погану поведінку. Та ми не ображаємося, теж рятуємося втечею, і задля справедливості збережемо добру пам’ять про гідних учителів, наявність яких лише підтверджує відомий постулат про правила і винятки з них. Також не варто розглядати цю замітку як зведення якихось рахунків — це все одно, що висувати претензії до Часу...