Принцеси і попелюшки — в одному класі?

Час від часу ми згадуємо про когось зі знайомих, мовляв, це людина не нашого кола. Та хіба можна так казати про дітей? Звичайно, можна! Соціальне розшарування суспільства в останні роки стало особливо помітним, і навіть малята вже добре знають, що таке людина «свого» і «не свого» кола. Тому, обираючи школу для дитини, батькам слід думати й про те, щоб вона не потрапила у соціально чуже для неї середовище. Опинитися «не у своєму колі» — дуже важке випробування для маленької людини.

«Гнила інтелігенція» і діти робітничих кварталів

Чомусь люди старшого покоління, які ностальгують за соціалізмом, люблять говорити про те, що, мовляв, раніше всі були рівні: діти носили однакову форму, навчалися в тих самих класах, більшість сімей була приблизно одного рівня статку. Виходить, соціального розшарування не існувало зовсім!

А от і неправда. Справді, тоді не існувало такого глибокого провалля між багатими і бідними. Та навіть радянські діти чудово знали й могли відчути на власній шкурі, що таке «своє» і «чуже» коло.

Я навчалася в київській 185-й школі. У той час вона була не фізико-математичною, а звичайною, загальноосвітньою. Щоправ­да, було одне «але» — школа ця розташована в Академ­містечку. І мої батьки, і батьки більшості моїх однокласників працювали в околишніх НДІ. Звичайно, у когось тата з мамами були докторами і професорами, у когось — скромними молодшими науковими співробітниками або лаборантами. Однак у принципі всі ми були вихідцями з одного середовища.

Почуваючись звично і комфортно в компанії однокласників, я, може, і не задумалася б, наскільки добре спілкуватися «серед своїх», якби не такий випадок. Коли мені було років тринадцять, батьки моєї хорошої подруги Лариси одержали нову квартиру й переїхали в один зі спальних районів міста. Приблизно через півроку подруга навідалася до мене в гості. Справи у новій школі в неї начебто йшли дуже непогано: якщо в нашому, досить сильному класі, Лариса була звичною трієчницею, то в новому класі рівень її знань порівняно з іншими дітьми виявився несподівано високим, і її щоденник замайорів п’ятірками. Та... «Мені там нема з ким дружити, вони зовсім інші», — скаржилася моя подруга. Район, до якого вона переїхала, був робітничим, і прості, грубі розваги дітей робітничих кварталів видалися їй дикими. Якийсь час Лариса навіть просила маму повернути її назад до нашого класу — нехай навіть шлях до школи забиратиме близько години. Та з цього наміру нічого не вийшло.

За чотири роки, які Лариса провчилася в новій школі, вона так ні з ким і не подружилася близько. Правда, вона розповідала, що деякий позитивний досвід від школи в неї залишився — вона стала терпиміше ставитися до людей. Щоб більш-менш нормально почуватися серед однокласників, Ларисі нічого не залишалося, як навчитися бачити за зовнішньою грубістю деяких із них хороші риси — простоту, відкритість, чесність і прямоту.

Коментує Олена Смирнова, психолог київської спеціалізованої фізико-математичної школи №185:

— Справді, соціальне розшарування існувало завжди. Просто раніше воно не так впадало в око. А нині про це, по-перше, стали говорити відкрито, а по-друге, соціальне розшарування посилилося через більш різку майнову нерівність. Між іншим, ситуації, подібні до тієї, що сталася з Лари­сою, зустрічаються нині досить рід­ко. І справді, переважно при переїзді сім’ї до іншого району. До зміни школи потрібно підходи­ти дуже уважно: краще вибрати навчальний заклад, розташований нехай подалі, але «соціально близький» для вашої дитини.

Набагато частіше зустрічається зворотна ситуація — у мікрорайоні є престижна гімназія, в якій навчаються діти заможних батьків. А у вашій сім’ї, припустімо, доходи дуже середні. Ви віддаєте дитину до цієї гімназії не стільки через те, що неодмінно хочете прилаштувати її в елітарний навчальний заклад, скільки тому, що це просто найближча до будинку школа. У прийомі вам відмовити не можуть. І ваша дитина потрапляє в один клас із «багатенькими» дітлахами. Отут ви робите дуже велику помилку. Зараз ми докладно поговоримо про всі труднощі, які можуть підстерігати дитину, котра потрапила в чуже їй соціальне оточення.

Дві гривні в кишені

Коли раніше «своє» коло визначалося насамперед соціальним походженням, то нині справді все вирішують гроші. А оскільки з’явилися люди, у котрих цих грошей багато, отже, з’явилися і школи, які прагнуть продати дорожче свої освітні напрацювання. Так виникли престижні, «елітарні» навчальні заклади для дітей багатих батьків.

Звичайно, всі нормальні батьки прагнуть забезпечити своїй дитині хороше майбутнє. Тому деякі самовіддані, але не надто заможні тата й мами відривають від сім’ї останні гроші, аби оплатити навчання дитини в дорогій престижній гімназії. Та чи означає це, що вони роблять краще для неї?

У мого старшого сина є приятель, який навчається в паралельному класі. Після закінчення молодшої школи його батьки перевели хлопчика в один такий елітарний заклад у центрі міста. Минув рік — і я знову зустріла цю дитину в коридорі нашої школи. При нагоді я запитала в мами, чому вона вирішила повернути свого сина до рідної школи. Невже в тій гімназії програма виявилася не такою вже хорошою? «Програ­ма чудова і вчителі прекрасні. Прос­то син дуже сильно соромив­ся того, що ми привозимо його до школи на метро, а всіх його однокласників возять на машинах. Та й кишенькових грошей я йому із собою давала небагато — дві-три гривні на день. Саме виста­чить на булочку з чаєм. А інші діти ходили обідати до сусіднього кафе. Я пояснила дитині, що легка закуска в цьому кафе обійдеться у чверть моєї місячної зарплати. Син усе зрозумів, звичайно, але засмутився страшенно. Загалом навчання навчанням, та я не хочу, щоб мій хлопчик вважав себе гіршим за інших лишень тому, що в нього в кишені не сто доларів, а дві гривні».

До речі, батькам, котрі хочуть зробити «як краще», потрібно пам’ятати ще про одне — далеко не завжди дорога суперпрограма справді варта тих грошей, які за неї просять.

— Знайте, що одна школа не схо­жа на іншу, — продовжує Олена Смирнова. — Так звані престижні школи бувають дуже різни­ми. Існують справді сильні нав­чальні заклади з дуже серйозною освітньою програмою. Однак, по-перше, таких шкіл навіть у Києві одиниці. І в насправді хорошій шко­лі «з традиціями», з сильною освітньою базою рідко зважають на матеріальний статок сім’ї. Там набагато важливіші здібності дитини. У цих школах досить строгі статути, правила, єдина форма, і головне— програма, розрахована на талановитих, неординарних дітей.

А от дуже багато нових навчальних закладів, які називають себе «престижними», «елітарними», часто женуться за зовнішніми символами успіху. Та це зовсім не означає, що там справді хороша програма чи хороші вчителі. Швидше навпаки: багаті батьки, які віддають дитину до «елітарного» закладу, купують своїм дітям навіть... оцінки! Подумайте — чи потрібне вам таке навчання за великі гроші? Розумні батьки, які бажають добра своїм дітям, повинні насамперед піклуватися не про престиж та власні амбіції, а про те, щоб дитині було комфортно. Тільки тоді вона зможе цілком присвятити себе навчанню.

Корисні зв’язки

Так, моя шкільна подруга Лариса, дівчинка з Академміс­течка, досить складно пережила адаптацію в колективі однолітків — вихідців із робітничих сімей. Проте, аби зрозуміти, що компанія дітей із робітничих кварталів — це щастя, потрібно просто трохи поспілкуватися з «золотою молоддю»! Мій власний досвід спілкування з окремими її представниками був коротким і дуже неприємним.

Так вийшло, що моя двоюрідна сестра-ровесниця навчалася в одній із найпрестижніших шкіл Києва. Разом із нею навчалися, звісно ж, не діти мільйонерів, а діти високопоставлених партійних функціонерів — «золота молодь» того часу. Та що учні!.. На­віть учителі там були особливі — у цій школі викладали дружина й дочка тодішнього першого секре­таря Компартії України! Ну і, зрозуміла річ, школа була спеціалізованою, з англійським ухилом.

От через цей ухил я (каюся!) трохи заздрила своїй сестрі. Мені подобалося вчити мову, і я розуміла, що два уроки на тиждень — це дуже мало. На щастя, у мене була чудова вчителька англійської: наша Аліна Євгенівна приносила не тільки мені, а й усім, хто любив її предмет, книжки для позакласного читання, влаштовувала додаткові заняття, підказувала, як краще працювати самостійно. Та коли я чула, що на уроках у класі моєї сестри вже читають неадаптовану літературу, виконують звичайний і технічний переклад, я думала: «Як їй пощастило!»

Та якось мене запросили на день народження до сестри разом із її однокласниками. Того вечора мені вистачило, щоб навіки перестати їй заздрити. Розчепурені дівчатка та хлопчики, які з’ясовували, хто краще одягнений і чий тато «крутіший», здалися мені не просто огидними, а й до незмоги нудними. Просидівши години три в кутку, я весь час думала: «Які чудові діти навчаються в нас у класі!»

Слід сказати, батьки моєї двоюрідної сестри влаштували її до цієї школи не тільки тому, що жили поруч, — вони хотіли, аби їхня донька з самого дитинства навчалася спілкуватися з «правильними» людьми.

Олена Смирнова: Намагаючись прилаштувати дитину до престижного навчального закладу, батьки і нині часто керуються такими мотивами. Надією, що в такий спосіб дитина потрапить у середовище «потрібних людей», заробить собі на майбутнє корисні зв’язки. В усіх нас спрацьовує стереотип (і відсотків на 70 він справедливий), ніби дитяча, шкільна дружба залишається на все життя. Я у своїй роботі досить часто зіштовхувалася з батьками, які за всяку ціну прилаштовували свою дитину до престижного навчального закладу, щоб спілкувалася з «потрібними дітьми» — тобто дітьми потрібних людей. Дітьми сильних світу цього. Діти виростуть, успадкують батьківські гроші, обіймуть (із батьківською допомогою) високі посади — і, може, про шкільного товариша не забудуть, допоможуть улаштуватися в житті.

Така ситуація для маленької людини дуже небезпечна. У рідкісних, виняткових випадках дитячі знайомства справді в майбутньому зможуть принести користь. Це може статися лише, якщо дитина — дуже яскрава, сильна, харизматична особистість. Тоді однокласники справді не зважатимуть на те, що вона скромно одягнена й грошей у кишені в неї не надто багато. В іншому разі дитині буде дуже важко. Щоб не стати ізгоями в середовищі однолітків, щоб принаймні почуватися не гірше за інших, ці діти вчаться подвійних стандартів. Шкільні роки перетворюються для них на жорстоку школу виживання. Вони або нишком намагаються домагатися свого, інтригують, ведуть подвійну гру. Або... ідуть від постійного психологічного тиску в невроз, у хворобу. Подумайте, чи потрібна вашій дитині така «школа виживання»?

Школа снобізму

Ну а коли ви все-таки страждаєте через те, що фінансово «не тягнете», і тому у вас не виходить віддати дитину до престижної школи, коли я вас досі не переконала, що комфорт дитини важливіший за престиж батьків, дозвольте, я вас ще трохи налякаю.

Кілька років тому я працювала в газеті, писала правові матеріали. Спілкуючись із представниками правових органів, довідалася багато цікавого. Наприк­лад, результати рейдів співробітників управління з боротьби з незаконним обігом наркотиків по школах Києва. Виявляється, найскладніша та небезпечна ситуація з наркотиками саме в престижних навчальних закладах, де навчаються діти багатих батьків. Про це варто подумати.

Наркотики — найстрашніше, чим може обернутися для вас і вашої дитини погоня за престижем. Та, крім наркозалежності, є ще маса огидних «хвороб», якими дитина може заразитися в середовищі «елітарних діток». Наприклад, снобізм. Учителі і психологи, які працюють у школах, де навчаються діти заможних батьків, нерідко зіштовхуються зі зневажливим ставленням до себе учнів. У середовищі, де успіх вимірюється виключно грошима, вчителі, котрі навіть і отримують досить пристойну зарплату, сприймаються як типові невдахи. Невже ви хочете, щоб ваша дитина сприйняла цю перекручену систему моральних координат?

Коли мій син навчався в молодшій школі, у нього була однокласниця Маша, дівчинка з дуже заможної сім’ї. Її тато був власником престижного столичного спортивного клубу, і йому по кишені було влаштувати дочку до будь-якого найелітарнішого і пафосного навчального закладу міста. Та він вибрав звичайну школу з хорошою репутацією. «По-перше, школа розташована недалеко від мого офісу, й я можу завозити дочку дорогою на роботу, а по-друге, я хочу, щоб моя донька росла як звичайна нормальна дитина».

Олена Смирнова: Ну, щодо наркотиків усе зрозуміло і логічно. Подумайте самі, куди швидше піде наркодилер — до школи, де батьки видають дітям кілька гривень на пиріжок, чи туди, де кожний підліток має в кишені сотню-другу на дрібні витрати?

Ну а дитячий снобізм, панські замашки стосовно вчителів, звичка сприймати їх як «прислугу» не такі вже й невинні, як може здатися на перший погляд. Вони свідчать насамперед про внутрішні конфлікти дитини, про підвищену тривожність, страх і високий рівень агресії. Життя маленьких принців і принцес теж буває нелегким — вони набагато частіше, ніж діти зі звичайних сімей, страждають від батьківської неуважності. Заклопотаним батькам іноді важко викроїти для власних дітей навіть кілька хвилин на день.

Та головне, що мають пам’ятати батьки, намагаючись улаштувати долю свого чада: дитина — не частина батьків. Це не ваша власність, а окрема особистість із своїми пристрастями, інтересами, зі своїм внутрішнім світом. Тому думати потрібно насамперед про інтереси дитини, а не про власні плани та амбіції.