«Право дитини — щоб не гвалтували і не били»

Брудні, обірвані безпритульні діти, які жебракують у метро і переходах, миють машини або просто тиняються вулицями; жінка, котра сидить на східцях підземного переходу з немовлям на руках, — усе це стало для нас звичним явищем, таким самим буденним, як свіжа ранкова газета, де пишуть усе про те саме й про тих самих...

Дівчинка років десяти, в одязі з чужого плеча, йде по вагону з простягненою рукою. Мовчки. Зупиняється, заглядає в очі. Хтось дивиться мимо неї, на своє відображення у вікні, хтось поспіхом дістає з кишені копійки, кидає в пластиковий стаканчик, хтось співчутливо проводжає поглядом. Так само співчутливо дивляться на бродячих собак, яких дуже шкода, але взяти додому їх ніяк не можна. «Бідна дитина» — промайне думка і відразу зникне під шум потяга, що набирає швидкість. Ми завжди поспішаємо. Заглиблені в себе, у свої думки, справи і проблеми.

Про дітей і старих у нашій країні заведено згадувати під час передвиборних кампаній. Дітям — цукерки, старим — пайок і пенсію. Як свідчить практика — безпрограшний варіант. Потім забувають. Забувають занадто швидко. З’являються справи важливіші. А обіцяне «щасливе дитинство» залишається тільки на папері у вигляді постанов, програм і законів, які не працюють.

Існує безліч різних доброчинних фондів, покликаних захищати інтереси дітей. Деякі з них справді працюють на совість, проте є й такі, які, прикриваючись шляхетною метою, одержують гранти та використовують їх на різні піар-акції власного ж фонду. Збираються всілякі круглі столи і конференції, на яких говорять, говорять, говорять. Тому на зустріч із президентом доброчинної організації «Служба порятунку дітей» Миколою Кулебою я йшла з певною часткою недовіри.

Переді мною сидів симпатичний молодий чоловік. Настільки молодий, що в мене мимоволі виникло запитання: чому він вирішив займатися саме цією, такою важкою, але шляхетною справою?

«П’ять років тому я вирішив створити організацію «Відкрите серце», яка допомагала б безпритульним дітям. (Як з’ясувалося, у самого Миколи Миколайовича своїх троє — двох, шести і восьми років.) Я — віруюча людина. Просто відчув потребу, зрозумів, що це моє покликання. Після роботи їздив по ринках, вокзалах, знаходив таких дітей, спілкувався з ними. Спочатку кошти на роботу організації брав зі свого бізнесу, потім зрозумів, що поєднувати це нереально. Залишив бізнес і почав займатися тільки доброчинною діяльністю. Допомагали друзі і знайомі, пізніше підключилася церква, кілька закордонних організацій, відгукнулися деякі бізнесмени. Проблем завжди було море: оренда приміщень, пошук фінансування, нерозуміння державних чиновників.

Торік ми перейменувалися у Міжнародну доброчинну організацію «Служба порятунку дітей». Наші співробітники знаходять дітей, спочатку запрошують їх у денний центр, де вони можуть помитися, переодягнутися, поїсти, поспілкуватися з психологом, пограти на комп’ютері або подивитися телевізор. При бажанні будь-коли вони можуть піти. Центр працює тільки вдень. Наше завдання — забрати дитину з вулиці. Наступний крок — медико-соціальний центр, де діти можуть пройти обстеження, здати аналізи, дістати медичну допомогу, далі — курс реабілітації в реабілітаційному центрі. Там також працюють психологи, вихователі. Він розрахований на 24 дитини. Головне — у ньому намагаються огорнути дітей теплом і турботою, силоміць нікого не тримають.

Найчастіше діти потрапляють до нас у центр занехаяні, із букетом різних захворювань, у тому числі й венеричних. Багато хто з них пройшли через страшні випробування. Долі в усіх різні. І стільки болю і горя випадає цим дітям, що не кожен дорослий зможе пережити. Якось до нас потрапив десятирічний хлопчик. Поводився дуже дивно, уникав контакту. Від нього йшов сильний запах випорожнень. Ми з’ясували, що він із мамою живе в під’їзді. Знайшли маму. Жінка тридцяти п’яти років, виряджена, у перснях. Повідала про те, що тяжко працює, заборгувала великі гроші якимось людям. Змушена із сином час від часу знімати квартири, а часом і в під’їзді ночувати. Бандити-кредитори їх знаходять і на її очах гвалтують сина. Вона говорила про це з байдужістю. Спокійно розповіла про те, як при ній хлопчику зламали руку. І як син признавався, що ходить під себе навмисне, щоб від нього виходив жахливий запах. Сподівався, що його перестануть гвалтувати, «їм буде огидно».

Що можна сказати про психіку такої дитини? Тоді хлопчик пішов із нашого центру, оскільки центр працював тільки вдень, а центру реабілітації тоді ще не було. Потім ми довго шукали цю дитину. Знайшли в інтернаті. Мені небайдужа доля цього хлопчика, сподіваюся, ми зможемо йому допомогти.

Вразила мене й інша історія. Середньостатистична сім’я не наркоманів, не алкоголіків, у якій гвалтували п’ятирічну дівчинку — батько, хрещений і дідусь. Мати знала про це. Коли ми намагалися з нею поговорити, тільки розвела руками: мовляв, а що я можу зробити? Вражає те, що люди не ставляться до цього як до чогось жахливого, надзвичайного. Можуть спокійно про це розмірковувати. Суспільство сприймає ці страшні випадки як чергове «жахіттячко», часом навіть смакує, а згодом забуває».

Усі ми живемо в безпосередній близькості один від одного, часто сусіди по сходовій клітці добре інформовані про те, що відбувається за стіною, у сусідній квартирі. Часто вони обговорюють, засуджують, часом співчувають, але не більше того. Слухаючи Миколу Миколайовича, мені пригадалася історія ще однієї дитини, яка жила по сусідству.

Звичайна сім’я: тато, мама, донька і бабуся. Усе було добре доти, поки мати раптом не покохала іншого. Кинула сім’ю і зникла в невідомому напрямку. Батько запив, а згодом перетворився на гіркого п’яницю. Донька залишалася сама на себе. Вуличні компанії, спиртне, чоловіки — усе це вона пізнала занадто рано. Бабуся постаріла, впала в старечий маразм, рилася у сміттєвих баках, із того й жила. Одного чудового дня дівчинка народила. Сусіди не залишилися байдужими: зробили в одній із кімнат косметичний ремонт, дістали все необхідне для новонародженої Ані, привезли породіллю з пологового будинку. І перший час дівчинка-мама піднеслася духом і якось справлялася. А потім зламалася, зірвалася. Зникла.

Нескінченний плач дитини змусив сусідів не зовсім законним шляхом проникнути в квартиру. Кімната була практично порожня. Малятко лежало голе в дитячому ліжечку на самій лише клейонці. Вже не плакало, а просто дивилося. Заплакали жінки. Принесли ванночку, помили, погодували. А що далі? Викликали міліцію. Приїхали браві хлопці в бронежилетах з автоматами напереваги. Дивилися розгублено. Далі викликали інспектора, котрий з’явився тільки наступного дня. Нарешті «швидка» забрала дитину до районної лікарні. Дівчинка виявилася здоровою, тільки недорозвиненою і слабенькою.

За той час, поки Аня була в лікарні, у квартирі сталася пожежа, завдяки щасливому випадку п’яний батько і бабуся вижили. Мати зрештою з’явилася і забрала дитину. Адже пенсія на дитину була єдиним засобом до існування. Незабаром батько помер, слідом за ним і бабуся. У матері з’явився співмешканець — хлопець із кримінальним минулим. Через якийсь час квартиру продали. Ані тепер чотири роки. Де вона? Що з нею? Невідомо.

«Поки таке існує, не можна говорити про наше суспільство як про здорове, — продовжує Микола Миколайович. — Таких центрів, як наші, потрібні тисячі по Україні. Треба переходити на таку систему допомоги, яка передбачає індивідуальний підхід до кожної дитини, що неможливо в інтернатах, де від 200 до 500 дітей. Потрібно заохочувати і підтримувати будинки сімейного типу.

Найбільша проблема в тому, що загалом державна система не працює. Немає мотивації для сімей, які хотіли б усиновити дитину. Немає соціальної реклами, немає передач на цю тему. Усиновлення дітей у нашому суспільстві не вважається нормальним явищем, це сприймають швидше як учинок, продиктований розпачем, безвихіддю. Такі сім’ї чомусь вважаються неповноцінними. І ці стереотипи важко зруйнувати.

На жаль, сьогодні немає програми, яка готувала б дитину до проживання в сім’ї. Поки що держава намагається фінансово стимулювати сім’ї, готові взяти дитину. Але одним із головних стимулів, на мій погляд, є моральне стимулювання і мотивація. Коли сім’я захоче взяти прийомну дитину та прийде в соціальну службу або службу у справах неповнолітніх і їй там подадуть реальну допомогу, тоді можна буде говорити про реальне стимулювання. Поки що цього немає. Існує маса перешкод. До нас часто звертаються сім’ї із різних регіонів, ми намагаємося їм допомогти, зв’язуємося з місцевими органами, але, на жаль, наражаємося на нерозуміння, упередження, сім’ю підозрюють у бажанні усиновити дитину з корисливих міркувань. Хоча найчастіше ті навіть не знають, що прийомній сім’ї належить якась державна допомога.

Про що можна говорити, коли самі чиновники, держслужбовці, від яких залежать долі безпритульних дітей, вважають їх генетичними виродками. У їхній голові не укладається: яка нормальна сім’я візьме неблагополучну дитину? Інтернати — це погано, а сім’я, що бажає усиновити дитину, робить це, аби одержати від держави різні дотації. От така «філософія».

Мене це дратує. Гірко від того, що ці люди знають про проблеми таких дітей тільки з чуток. Вони не бачать умов, у яких живуть діти, не спілкуються з ними. А ми бачимо дітей, які потрапляють до нас після інтернатів на реабілітацію, бачимо психологічні наслідки. Там звичайно муштра і крик, інтернат знищує дитину як особистість. І достукатися до такої дитини потім дуже важко. Вони не вміють жити самостійно. Кожен п’ятий вихованець інтернату стає бомжем, кожен другий — злочинцем, кожен сьомий намагається покінчити життя самогубством. П’ятдесят відсотків дівчат — вихованок інтернатів — відмовляються від дітей. Усього в країні близько ста тисяч безпритульних дітей. От така страшна статистика. І нічого дивного в цьому немає. Дитина не підготовлена до життя, у неї немає довіри ні до держави, ні до дорослого.

Для підлітків, які пройшли реабілітацію, влаштувалися на роботу, ми відкрили соціальний гуртожиток. Це ще одне відгалуження нашої служби. Винаймаємо квартиру, де живуть по шестеро дітей із вихователем. Частково діти самі оплачують своє проживання. Якщо квартира коштує 500 доларів, кожен із шести дітей сплачує по 50, решту 200 доплачує організація. Якщо в інтернаті вони звикли жити на всьому готовому, то тепер учаться доглядати себе: прати, готувати, прибирати. Так вони поступово вчаться бути самостійними, соціально адаптуються.

У нас відкрито центр сім’ї, куди приходять люди, які бажають усиновити дитину, дістати психологічну, юридичну та іншу необхідну допомогу. А ще хочемо відкрити центр екстреного реагування для дітей, котрі постраждали від жорстокого поводження і насильства. Щось на зразок служби 911 — кожен зможе зателефонувати на гарячу лінію і звернутися по допомогу. Служба виїжджатиме, розбиратиметься у кожній конкретній ситуації, і не просто її фіксуватиме, але й подаватиме реальну допомогу, насамперед — дитині. Нинішнього року ми плануємо завершити формування всієї моделі, яка складається із семи центрів. Ми намагаємося допомогти державі створити реальну систему або модель для ефективної роботи з такими дітками».

Мені самій захотілося відвідати один із центрів «Служби порятунку».

Центр соціально-психологічної реабілітації розташований у будинку колишнього дитячого садка і займає одне крило. Піднялися залізними сходами на другий поверх, постукали. Дитяче личко притулилося до шибки. Нас з інтересом розглядали. Нарешті двері відчинили, і ми потрапили в ігрову, заодно й вітальню. Діти різного віку — одні збиралися на прогулянку, інші малювали за круглим столом. Далі по коридору — кабінет директора, психологів, три крихітні спальні з двох’ярусними ліжками, невеличка їдальня. Тіснувато.

На стінах фотографії вихованців, дитячі малюнки. На дошці оголошень — правила центру і розпорядок дня. Підйом о восьмій ранку, особиста гігієна, зарядка, прибирання і тільки потім — сніданок. Відбій — о десятій. У правилах зазначено таке: «У центр приймаються неповнолітні з 6 до 18 років за власним бажанням або за згодою батьків, родичів, опікунів та інших дорослих. Не приймаються — неповнолітні з алкогольною, наркотичною, токсикологічною залежністю, які мають інфекційні захворювання, психічно хворі. Таких дітей центр переадресовує в медичні установи. Заборонено курити, вживати алкоголь, наркотичні і токсикологічні речовини, битися, ображати дітей і співробітників центру. Тих, хто порушить правила, із центру виключають».

Світлана Кравчук працює в центрі з дня його заснування старшим вихователем. Нині виконує обов’язки директора.

— Світлано Іванівно, розкажіть про ваш центр.

— Звичайно до нас приходять діти з денного центру, із кризових сімей, просто з вулиці. Іноді самі батьки просять про допомогу. Припустимо, у сім’ї склалася конфліктна ситуація, дитина йде з дому, бродяжить. Був випадок, коли в нас місяць жила дитина з благополучної сім’ї. Психологи працювали і з нею, і з батьками. Минув час, і хлопчик повернувся додому.

— Що, на ваш погляд, найважче у роботі з дітьми?

— Перейнятися їхніми проблемами, знайти спільну мову. Потрібні сили, терпіння, мудрість, щоб відшукати шлях до серця кожного, щоб дитина відкрилася і відчула турботу про себе.

— А буває так, що хочеться все покинути? Незмога. Утомилася.

— Звичайно, буває. Але варто трохи відпочити — і знову тягне на роботу. Я вже без цього не можу. Та й якщо не я, то хто ж?

Нашу розмову раз у раз перериває стукіт у двері кабінету Світлани Іванівни. Забіг маленький, рухливий, як ртуть, Валерій: «Скажіть, що ви дозволили гуляти мені до четвертої, а то вони не вірять!». Через хвилину двері знову відчинилися. Кілька підлітків весело відрапортували: «Ми все зробили! Можна взяти магнітофон?». Потім заглянув скуйовджений, зі свіжою гулею на чолі хлопчик: «А дайте грошей на насіння!».

— Так, жваві дітки. Хотілося б з ними поспілкуватися.

— Спробуйте. Тільки вони рідко відразу йдуть на контакт. Звичайно, є такі, що розповідають свої історії, але найчастіше вони дуже не люблять давати інтерв’ю, фотографуватися. Вони не хочуть, щоб про них писали. Соромляться, їм соромно, що всі знатимуть подробиці їхнього життя. Соромно за батьків, за дорослих. Соромно і боляче.

Зайшла в ігрову, сіла на канапу, просто поспостерігати за дітьми. Як зав’язати з ними розмову, щоб це не сприймалось як загравання або спроба лізти в душу?

Діти малювали. Майже на всіх малюнках будинки, дерева, хмаринки, сонце. Поруч хлопчик будинок майструє з конструктора. Так, саме цього всім їм не вистачає: любові, розуміння і теплого, затишного дому.

Дітей попросили заповнити анкету. У ній були запитання про права дітей. Вони морщили лобики, намагалися пригадати — щось їм говорили про це в школі. Радились одне з одним. Викрикували, намагалися жартувати. От лише деякі відповіді:

— Право дитини — на допомогу і підтримку держави.

— Слухати виховательку, працювати і допомагати друзям.

— Право вибирати те, що подобається в житті і бути вільним.

— Гуляти і бути присутнім на важливих питаннях.

— Право нюхати клей. (А потім дуже серйозно.) Право, щоб не гвалтували і не били.

— Право на любов.

На запитання про порушення прав людини і чи бувало так, що твої права порушували, пішли не менш красномовні відповіді:

— Я сама їх порушую.

— Я дуже не хочу про це говорити.

— Порушують, коли вирішують усе за мене.

— Порушують права, це коли гвалтують, б’ють і вбивають (дівчинка, 10 років).

— Коли гвалтують людей (дівчинка, 13 років).

Один із хлопчаків суворо попередив: «Ми нічого розповідати не будемо! Журналісти і всякі люди в нас постійно все запитують! Набридло вже!». І усе ж таки мені вдалося поговорити з дітьми. Думаю, ці діалоги не потребують коментарів.

Валентин

— Я з Миронівки. Мій брат Діма, йому шістнадцять, пішов з дому і зник. А дядько Коля (Микола Кулеба. — Авт.) знайшов його біля Макдональдса і привів у центр. Потім брат подзвонив нам і сказав, що з ним усе гаразд. А я приїхав у гості до брата. Мені тут подобається.

— А як же батьки?

— Тата в мене немає. А мама залишилася вдома.

Володя, 13 років (із Черкас)

— А як ти сюди потрапив?

— Я втік із дому і нюхав клей, крав у батьків гроші. Мене привезли сюди на місяць, щоб реабілітувати.

— А чому тікав з дому?

— Тому що батьки часто сварилися. А я цього не переношу. Вдома — напряг. Мене якось виганяли з цього центру, тому що погано себе поводив. Але я виправився, аби сюди повернутися. Побув тут. Завтра поїду додому. Якщо там усе як і раніше, повернуся сюди знову.

— А батьки працюють?

— Так. Мама заступник директора фірми, тато теж чимось займається.

— А чим хочеш займатися ти?

— Я хотів би працювати вихователем у такому центрі.

Настя

— Настю, а ти як тут опинилася?

— Я живу в Києві. Ми тут із сестрою Маринкою, їй сім. Мама з татом розлучилася. Тепер п’є. Може не пити, не пити, а потім...

— А у вас є родичі?

— Так. Вони нам допомагають. Мамин брат платить за квартиру. Є бабуся в селі.

— Тобі тут краще?

— Так, тут добре, але хочеться додому. Сумую за мамою. Ми тут побудемо, а потім повернемося додому.

Андрій, 8 років

— Я спочатку був у денному центрі. Мене знайшла в супермаркеті Леся Василівна (заступник директора організації. — Авт.). Я їздив купувати собі морозиво.

— А де твій дім?

— На Борщагівці.

— А чому ж ти тут? Тобі вдома погано?

— Так, я жив удома, але мама десь загубилася. Пішла кудись. А тато помер.

— А як же ти жив? Де брав їжу?

— Ми збиралися бандою, лупцювали п’яних, забирали гроші. Потім ділили. Я купував тістечка і лимонад.

— А в школу ходиш?

— Ходив, потім набридло.

— А ким ти хочеш бути?

— Хочу бути як дядько Коля. Він класний.

— А хто такий дядько Коля?

— Це ж наш директор!

Едик, 14 років (із Кіровоградської обл.)

— А я незабаром паспорт одержу.

— А потім?

— Потім закінчу училище і буду кухарем. Я ще в дитинстві про це мріяв. Колись у шість років я сам зварив суп, і мамі він дуже сподобався.

— А ти живеш тільки з мамою?

— Тепер так. А раніше жив ще з дядьком — маминим братом. Він завжди мене захищав. Але потім оженився і поїхав від нас, у нього з’явилася своя дитина. І я вже два роки його не бачив.

— Тобі його не вистачає?

— Так. Дуже не вистачає. Я і в школі почав погано учитися тому, що він поїхав. Він мені допомагав учитися, заступався завжди за мене. Колись мене побили, а він пішов і розібрався. Він не бив нікого, просто пояснив.

— А чому пішов з дому?

— У мене було дуже мало друзів. Мене завжди підставляли. Наприклад, украдуть щось, а на мене завжди звертали. А я нічого не міг довести. Я утік у Київ. Ночував на вокзалі і горищах. Мені дуже хотілося їсти. Спробував украсти торбу в тітки, але не вийшло. Потім здався в міліцію, і мене привезли в центр. Клей я не нюхав. Драп колись пробував, але мені стало погано. І сигарети не сподобалися. Я тепер спортом займаюся. Учуся танцювати брейк. Тут побуду до осені, а потім повернуся додому.

— А дорослим хочеш щось побажати?

— Хочу всім побажати здоров’я. І ще... якщо побачать дітей самих на вулиці, нехай їх приводять сюди. Тут їм завжди допоможуть.