Правдозамінники

Віра в силу петицій - як та релігійна. "У Бога не вірю, але в церкву принагідно зайти за компанію - чом би й ні". "У петиції не вірю, але чом би й не підписати". Хтозна як воно там насправді нагорі все влаштовано.

Нинішня хвиля петицій президентові України, з усім її зачаруванням і розчаруванням, - того ж роду. Шквалом її, попри все бажання, назвати важко. Інша річ - не так давно, коли мережеву Україну охопила справжня петиційна істерія. Люди наввипередки почали збирати підписи під чолобитними "у Білий дім, самому Обамі". З приводів на загал досить слушних й інколи навіть розумних.

Окремі тверезі особи, котрі закликали поцікавитися, як насправді працює Перша поправка до Конституції США, що таке законодавча ініціатива громадян Америки та чому сукупна думка жителів екзотичної східноєвропейської країни навряд чи вплине на зовнішню політику наймогутнішої держави світу, лише дратували підписантів. Бо важила не відповідь - вона справно генерувалася з досягненням певної цифри підписантів. Важила солідарна участь у зухвалому процесі. Такий собі "cloud"-Майдан, віра з гірчичне зерня, яке рухає гори міжнародної політики.

Історія питання тут важлива, оскільки такі українські ініціативи, на щастя чи горе, вже перестали вишукувати якийсь особливий "третій український шлях". І, як українське ТБ купує недорогі міжнародні формати, що вже відпрацювали своє, а глядач вважає їх талановитими вітчизняними знахідками, так і політики просто копіюють тренди, котрі незле себе зарекомендували у вирішенні конкретних тактичних завдань.

Сайт We The People був створений, ніби щоб довести відданість вищим правовим цінностям. Білий дім відкрив власну громадянську платформу для збирання підписів, де кожен громадянин, котрий досяг 13-річного віку, може підтримати близьку йому ініціативу або стати автором нової петиції, зібравши потрібну кількість підписів.

Ні, ви особисто теж можете писати. Щоб створити й підписати звернення до Білого дому, бути громадянином США необов'язково. Але щоб вас почули - вкрай бажано.

Це як стінгазета, коли хтось ще пам'ятає такий формат соціальної комунікації. Спеціалізація ресурсу - петиції, які подаються на розгляд в адміністрацію Білого дому і можуть набрати реальної сили за сприятливого збігу обставин. І це чудова форма каналізації соціальної напруги одночасно з її моніторингом. Після переобрання Обами багато штатів подали петиції з вимогами вийти зі складу США, однак поріг у 25 тисяч голосів подолали тільки близько десятка. Найбільше зібрало звернення від Техасу - під ним підписалося понад 125 тис. людей. Але - оцініть красу гри - паралельно майже 30 тис. голосів зібрала петиція з вимогою депортувати всіх, хто підписав петицію про незалежність окремих штатів.

Впровадження системи електронних петицій в Україні збіглося в часі з розчаруванням і невдоволенням від туманних пояснень влади з приводу того, де ж, у дідька, реформи, що там насправді за "непонятки" з Мінськом - Парижем, і чому основну сволоту досі не посадили. Ну й ще по дрібницях різного набралося.

А також із болісною дислексією влади - специфічним розладом сучасної політичної мови, при якому говорити всю правду - самовбивство, а часткову - самознищення.

Ось тут і прийшла на допомогу електронна демократія.

У мене немає завдання аналізувати, як із допомогою новітніх інформаційних технологій викручується наша влада, - будь-яка чинить точно так само. Задекларувавши принципи демократії, доводиться зазнавати
серйозних втрат у царині публічних комунікацій. Тому й створюються різні диво-машини для реалізації невротичних очікувань. Цікавіше поміркувати, чому це відбувається.

"Зброя слабких", згідно з автором цього терміну Дж. Скоттом ("Панування і мистецтво спротиву: приховані повідомлення"), найчастіше має вигляд "прихованих повідомлень" або таких собі дивних дій, що їх майже щодня звертають підлеглі до начальників над собою. Цю зброю особливо широко застосовують у традиційно авторитарних спільнотах, де відкриті протест і незгода з владою грубо припиняються жорстокими репресіями стосовно протестувальників. Цей конфлікт, як показує Скотт, існує за принципом "нормальна повсякденна експлуатація - нормальний повсякденний опір".

Обидві сторони вживають мову ідеологічних спотворень. Багаті раціоналізують смисл експлуатації, відмовляються жити під традиційним диктатом цінностей місцевої спільноти, називаючи їх "вишиватними", наприклад. Але не наважуються кинути відкритий виклик усій консервативній спільноті.

Бідні чіпляються за зникомі способи життя, зводять в абсолют цінності минулого - чи то більшовицький комунізм на Сході, чи то церкву, як недавно показав конфлікт у Львові. Вони вимагають зберегти свій повноцінний статус у рамках традиційного суспільства, повністю ігноруючи виклики часу. Тим гірше для часу, вважають носії апокаліптичної свідомості. Бідні відмовляються ефективно працювати в нових умовах розподілу, іменованих "реформами". Відновлюються дрібні крадіжки в багатих. Гнівні й загрозливі вислови, що використовуються у війні слів, - це не наміри. Серйозні дії виконуються мовчки. Їх слід розцінювати як обережний опір і несвідомо прорахований конформізм. Збіднілі не стають до боротьби відкрито, персонально, воліючи публічно демонструвати лояльність до своїх багатих сусідів. Але купно вони їх ненавидять, хоча теж стримано. Така поведінка прораховується за традиційним сільським прислів'ям - краще поганий мир, нож хороша сварка.

"Приховані повідомлення", до яких цілком можна зарахувати й електронні петиції, живуть в елементарній поведінковій обачності стосовно влади. Приховані послання не можуть існувати без послань публічних. Петиція лише концентрує в політично прийнятних формулюваннях гіпертексти, що є в суспільстві, включно з "хейт спічем", мовою ненависті. Її слід мати на увазі. Зазвичай прямому адресатові буває явлене одне приховане повідомлення, друзям - щось відвертіше, в колі зовсім близькому є можливість не шифруватися.

У соціальній структурі формується особливий прошарок посередників, що розшифровують приховані повідомлення. У нас це політтехнологи. Вони, з одного боку, засвоюють езопову мову публічних повідомлень, з другого - самі стають майстрами прихованих повідомлень.

А навіщо потрібні петиції владі?

По-перше, таке публічне послання має конкретну цінність. Підписант-непідписант отримують різні статуси публічних знаків-оцінок поганого й хорошого, "зрада-перемога".

По-друге, влада прагне публічно розмежувати інформаційні простори панів і підданих. Чолобитна - це особлива форма підкреслення статусу влади, не тільки до ХVIII ст. Вищі касти тепер живуть у "цифрі", куди нижчим вхід недоступний.

По-третє, влада створює особливу мову діалогу, яка маскує брутальність репресивних дій. Це дідусь Орвелл у чистому вигляді. Мінськ - це Париж, репресії - це порядок, колабораціонізм - це "злагода", корупція - це реформи. Відповідно, діалог - це петиція. А натовп, який не піддається офіційному впорядкуванню, розбивається, розсікається за принципом "більш як трьом не збиратися".

Українська петиція - це імітація дисидентської субкультури. Цей простір, з одного боку, дає можливість картати владу, з другого - дозволяє підданим відчувати єднання.

Ігри в петиції - це форма політичного маскування, бо соціальні контроль і нагляд прагнуть у принципі не допускати дії прихованих повідомлень. Чи то в Америці, чи то в Чехії, чи то в нас - один дідько.

Така форма цифрового нарікання доволі продуктивна. Хай якою смішною вона здається з близької дистанції.

Альтернатива рутинному опору, у тому числі й у вигляді петицій, - повстання. У справжнього повстання має бути чотири параметри. Воно повинно:

1) бути колективним і організованим, а не приватним і неорганізованим;

2) бути принциповим і самовідданим, а не опортуністичним і егоїстичним;

3) пам'ятати про революційні наслідки з усіма їхніми кривавими мінусами;

4) заперечувати, а не виправдовувати існуючий порядок.

І якщо немає бодай одного з чотирьох параметрів, то це просто сільський бунт голодних, яких в історії України були тисячі, з відомим кінцем, і нічого більше.

Українська влада після Майдану отримала фантастичний, величезний кредит довіри не тільки від свого народу, а й від західного світу. Вона не придумала нічого кращого, як розпорядитися ним так, аби узаконити своє ідеологічне домінування. Але цілком природно, з урахуванням багатовікових українських традицій, стала інтенсивно розвиватися субкультура інакодумства, в якій живуть народні вірування про кінець світу (скоро нова Світова війна), сказання про соціальних бандитів як класових героїв (добровольці й радикали як безперечно і виключно ангели), перевернуте сприйняття світу ("зрада-перемога"), міфи про колишніх "добрих" царів, котрі правили до нинішніх "лжецаревичів" ("за ___ було краще").

Але що відбувається, коли стабільні, проте складні межі смислів між панами й народом руйнуються? Настає момент, що його Скотт поетично називає "сатурналія потуги", по-народному кажучи -"пред'ява". Перше публічне пред'явлення справжніх смислів приховуваних повідомлень.

Відносна тиша вибухає, плебеї з простору власної субкультури вторгаються в простір нового "Межигір'я". Вони прагнуть публічної сатисфакції. У свідомості повсталих харизма лідерів поєднується з утворенням нових соціальних структур.

Ось тут-то й проблема. Щоб орудувати, наприклад, гайкою, вам не потрібен автомат. Чи навіть лопата. А потрібен саме гайковий ключ. Ви можете його зневажати з усією революційною ненавистю. Але гайку без нього не відкрутите. Якщо, звісно, не плануєте жити в печері.

Населення, за традиційними правилами моральної економіки, смиренно нагадує про справедливий розподіл благ шляхом різних політкоректних заяв.

Дедалі більшу жлобуватість влади народ хоче уразити спритним застосуванням "зброї слабких", забуваючи при цьому, що сама влада цю зброю й викувала. Ну й починає потроху красти, як раніше: їм що, знову можна, а нам - знову не можна?

Петиції - це такий сучасний інформаційний смітник, що його ніхто передчасно не прагне виносити з хати. Це замінник прямого чесного діалогу, який і з боку влади, і з боку народу мав би починатися словами: "Схоже, що десь ми серйозно лажанулися". А без слів - ніяк.