Повернутися та йти... Пам’яті видатного українського хірурга, академіка Олександра ШАЛІМОВА

Тоді, наприкінці шістдесятих, ім’я Олександра Олексійовича Шалімова було на слуху не тільки в хірургів України. До Харкова їздили оперуватися багато київських професорів, а до членів уряду Шалімова викликали в столицю. Та можновладцям незабаром це набридло, і тоді його, ще члена-кореспондента АН УРСР, попросили переїхати до Києва із родиною, кількома співробітниками — майже в невідомість. Після керівництва створеним Шалімовим Харківським НДІ загальної та невідкладної хірургії посада директора Київського НДІ гематології та переливання крові не могла вважатися престижною. Проте було обіцяно багато — будівництво нового інституту хірургії, дорога сучасна апаратура, посада головного консультанта Четвертого урядового управління охорони здоров’я. До цього додавалося вже наявне депутатство й керівництво комісією з охорони здоров’я Верховної Ради — можливості за тих часів практично необмежені...

Уперше я побачив свого майбутнього шефа на з’їзді хірургів у Харкові у ті ж роки. У залі було жарко, всі плавилися в піджаках, у сорочці з короткими рукавами був тільки завжди екстравагантний М.Амосов. І коли до залу енергійною ходою ввійшла кремезна, із зачесаним назад густим волоссям кольору воронячого крила, широкоплеча людина теж у тенісці, рядами пронеслося: «Шалімов, Шалімов...»

Друга зустріч відбулася через рік у його харківському кабінеті. Я знайомився тоді з працями шалімовських співробітників щодо кровоспинної марлі — надзвичайного, антимікробного препарату, який розсмоктується. Не встиг з’явитися київський гість, як мене вже вели до шалімовського кабінету, представляти — такий був у його інституті порядок (на жаль, у Києві він для пересічних гостей не зберігся).

Довідавшись, що я з Інституту туберкульозу і грудної хірургії, займаюся пересадкою легень, та ще й голова профкому, Олександр Олексійович повів мене на обхід — показував результати своїх унікальних на той час операцій, розповідав про методики, а сам ненастирливо розпитував: «А як там у вас у Києві?» Уже ширилися чутки про його можливий переїзд. До Шалімова я був в академіка Л.Малої, яку теж кликали до столиці, але вона відмовилася. Ми з нею поговорили про це, і вона зауважила: «Ось я чула, що й Олександра Олексійовича звуть, ну він — чоловік, а я що — слабка жінка...»

До Києва я приїхав під величезним враженням від виявленої до мене уваги й ні сном ні духом не припускав, що через півроку переступлю поріг клініки Шалімова повноправним співробітником.

Це сталося 1971 року. Мій майбутній шеф, піднявши очі від паперів, сказав: «Беру тебе старшим науковим співробітником, а виявиш себе — будеш заввідділом. Та легеневі хірурги мені не потрібні, почнеш — судинним...»

Відтоді минуло 35 років, побудовано новий інститут, зведено лабораторно-експериментальний корпус, інститут дотепер називають українською хірургічною Меккою.

Олександра Шалімова київські хірурги тривалий час не хотіли визнавати — які лишень чутки не поширювали. Коли нас відвідав тодішній міністр охорони здоров’я СРСР академік Б.Петровський, йому продемонстрували, як шеф послідовно оперував на десяти столах хворих із ураженням судин, шлунку, печінки, серця та підшлункової залози. Та щойно міністр залишив клініку, як його повідомили, що зі столів нібито зняли кілька небіжчиків, і всі ці операції — показуха. Як непросто було пережити такий наклеп і переконати міністра, що всі живі! Яку потрібно було мати переконаність і силу волі, щоб змусити інших не просто його шанувати, а й схилятися перед ним.

Спочатку клініка розташовувалася в центральній будівлі Медмістечка на Отрадному, потім з’явився проект клінічного корпусу, від якого, нібито з метою економії, відхватили кухню, стерилізаційну, пральню й патолого-анатомічне відділення. На жаль, протягом наступних років вдалося розмістити в підвалі інституту лише пральню й стерилізаційний блок — то не давали територію, то не вистачало коштів. Та й вибір академіка схилився на користь другої черги будівництва — наукових лабораторій, поліклініки, експериментального відділу. А годують хворих від щедрот районної лікарні «Медмістечко». У морзі цієї ж установи роблять розтин померлих...

Усе це відчувається дотепер — супротивники Шалімова знали найуразливіші точки.

Поступово інститут зводився на ноги, в Україні з його подачі з’явилася мережа судинних відділень, мікрохірургія, рентгенхірургія, ще більше розвинулася хірургія підшлункової залози — харківське дітище; операції на шлунку, кишечнику, печінці, жовчному міхурі перестали бути подією. Хірургам було тепер у кого й де навчатися.

Та найголовніше, у нас був Учитель, надійний друг, якому можна було не просто поскаржитися на життя або якісь негаразди. Він міг дати своїм співробітникам квартири, машини, організувати відпочинок на власній базі на Арабатській стрілці, допомогти запланувати й захистити дисертації, відчути себе повноправним членом колективу, що було особливо важливо. Та можна було наразитися й на досить жорстке осудження: «Ніколи не думав, що ти в мене такий...», або навіть дістати по руках ледачим чи невмілим під час операції. Проте, якщо людина навчалася, намагалася виправитися, старалася — більшого друга, ніж шеф, у неї не було. А чого він не вмів ніколи, то це перетворювати чужі недоліки на свої достоїнства.

Мислив Олександр Олексійович оригінально, особливо на ту пору. Так, якось я прийшов підписувати в нього характеристику, що закінчувалася звичним формулюванням «У побуті скромний, морально стійкий». Шеф відклав ручку: «А ти впевнений, що це ті якості, про які варто згадувати?» Більше я таких дурниць ні у власних, ні в характеристиках співробітників не писав.

У житті інституту ніколи не було застою. «Ми маємо все робити краще від усіх» — інструкцію Шалімова чітко виконували всі завідуючі, і наш інститут не віддавав пальму першості в жодній галузі. Щоправда, і хірургія республіки набирала темп — в інституті щедро навчали всього, що могли самі, хірурги на навчання їхали звідусіль: ніхто не дивувався гостям із Росії, Узбекистану, Дагестану...

Ми жартували: «Шефа у Москві приймають краще, ніж удома», і в цьому була частка сумної правди.

Були наукові звання, нагороди, звання Героя Соціалістичної Праці, але були й ревнощі, недовіра, нерозуміння...

А інститут жив, на свята ми збиралися в ресторанах, виходила жартівлива стінгазета, виступав хор. Шеф нерідко збирав свій «актив» у кабінеті, казав кожному приємні, а часом і не дуже, слова. У застіллі він був надзвичайний — співав пісні (слова знав до останнього куплета), читав вірші, танцював. Їздив на полювання, обожнював відрядження в інші міста та країни.

Було в нього своє, непросте, особисте життя, а в чи багатьох видатних людей їх особисте просте та прозоре? Він усе заповнював роботою — своїм хобі та любов’ю на все життя.

Потім настав час передавати кермо влади інститутом до рук найкращого учня (а хотілося, мабуть, сина, та не довелося).

Інститут непохитно боровся з важкими для країни роками корупції та злиднів, став академічним, потім змінив назву на «хірургії та трансплантології», але в народі так і залишився на всі часи «шалімовським».

Насувалася старість, сил було дедалі менше, а визнавати це не хотілося. Шалімов намагався вникати в роботу відділень, але там господарювали самостійні учні; редагував журнал, вів у новому кабінеті прийом хворих. Він став «почесним» директором, та на роботу їздив щодня.

На з’їздах і конференціях його, як і раніше, зустрічали стоячи та аплодували, партії наввипередки звали прикрасити свої лави перед виборами, і він іноді погоджувався. Колишні підлабузники іронічно посміхалися: «Дивачить дід!» А «дід», беручи участь і вручаючи різноманітні нагороди, просто намагався жити, як звик, на очах, хоча це було вже неможливо. Як неможливо було змінитися та відмовитися від своїх звичок і, найжахливіше, повірити у свою непотрібність...

Спочатку спорожніло його місце на інститутській сцені в аудиторії, потім у «партері». Та й ходити він став якось обережно, з’явилася незвична боязкість, навіть сором’язливість. Він соромився своєї немочі, хоча давно розумів — минулого не повернути.

І водночас він зберігав жвавий інтерес до всього нового. Коли майже ніхто не вірив у можливості електрозварювання живої тканини, просидів поруч зі мною таку операцію, жваво в усе вникав і кілька разів повторив: «Давай разом прооперуємо у клініці, скажи Борису Євгеновичу, що я беруся і хочу цим займатися». На жаль, тоді він уже в найкращому разі тільки давав поради тим, хто ще хотів їх слухати. Поради, які були потрібніше йому самому, ніж колишнім учням, котрі вже сформувалися.

А їх були тисячі, як і десятки монографій, сотні авторських свідоцтв і патентів, статей, почесних дипломів, «золотих скальпелів». Нарешті, коли вже й не вірив сам, став Героєм України.

І от усе скінчилося, хоча здавалася успішною й операція, довірена своїм учням, тривалий період відносної стабільності, — а далі настало погіршення і смерть.

Пішла людина, яку зовсім нещедрий на добрі слова М.Амосов у моїй присутності називав «національним надбанням»; людина, про здоров’я якої не забував запитувати Б.Патон; людина, яку любили хворі, боготворили співробітники... Він подобався жінкам, любив життя, як небагато хто з тих, кого мені доводилося знати.

Ми будемо повертатися до пам’яті про нього та йти вперед. В інституті вже практикуються трансплантації печінки й нирок, серця. І навіть підшлункової залози, про що він мріяв ще в Харкові — це пам’ятник шефу, фактично першому у світі, хто почав успішно на ній оперувати.

Рукописи не горять, згоряють люди... Одних забувають, когось згадують, а когось — пам’ятають завжди. Олександр Олексійович Шалімов з останньої категорії.