Повернення...

Щодня безліч людей проходять повз будинок №43 на вулиці Володимирській, навпроти Золотоворітського скверика, не підозрюючи, що 1889 року тут народився видатний співак і актор Олександр Миколайович Вертинський. У цьому будинку минули його дитячі, не зовсім радісні роки: п’ятирічною дитиною він залишився круглим сиротою. Після смерті батьків Олександр і його старша сестра Надія виховувалися в родичів. Найрадіснішими враженнями дитинства для Олександра Вертинського були музика, яку він чув на вулицях міста, спів церковного хору у Володимирському соборі й пісні сліпих кобзарів, які співали по київських дворах. Так він навчався музики.

Дивно, що про таку талановиту людину й видатного артиста відомо так мало. Ось що написано в Радянському енциклопедичному словнику 1990 року видання: «Вертинський Олександр Миколайович (1889—1957), російський радянський артист естради. Виступав із 1915 року (з 1919 за кордоном), із 1943 року — в СРСР. Його вишукано-інтимна манера виконання відзначалася розмаїтістю інтонацій, промовистістю жестів. Автор музики й текстів низки пісень. Знімався в кіно. Державна премія СРСР (1951 р.)». На превеликий жаль, в аналогічному українському виданні взагалі немає статті про Вертинського.

У переддень Першої світової війни Олександр Вертинський зі своїм другом художником Олександром Осмеркіним переїхав до Москви, бо вважав, що в Києві його можливості вичерпано. Тут здійснилася його юнацька мрія — з 1912 року Вертинський почав зніматися в кіно. І коли 1915-го відбувся його дебют як співака, він уже був відомим артистом кіно. До своєї еміграції 1919 року Вертинський знявся у 18 фільмах, деякі з них поставлені за його власними піснями.

О.Вертинський багато працював в еміграції, його творчість була відома в багатьох країнах світу. Дивно, яку внутрішню ваблячу могутність мав його голос. Хоча у Вертинського й не було поставленого співочого голосу, але правда й життя в його піснях розчулювали і тішили серце.

Повернувшись 1943 року з еміграції, Вертинський почав співати на батьківщині. Щоб установити співакові ставку гонорару, його запросили на тарифікаційну комісію й почали з’ясовувати, чи є у Вертинського які-небудь нагороди за творчу діяльність. Але на всі запитання співак відповідав: «На жаль, нічого, крім світового імені».

«Мировое имя у Вертинского действительно было и, как ни крути, в этом есть нечто загадочное. Мировое имя у певца, лишенного сильного и красивого певческого голоса — да что там! Почти безголосого и в молодые годы, а возраст, отточив мимику и жест, голоса не прибавил, — у певца, который явственно, чуть ли не подчеркнуто картавил, слегка шепелявил, вообще — неправильно произносил добрый пяток или полудюжину звуков и немного в нос пел то манерные, то трогательные песенки… Мировое имя? Загадка!» (Мирон Петровський. «Городу и миру». «Радянський письменник». Київ. 1990 р.)

Письменник Юрій Карлович Олеша одного разу сказав про Вертинського: він «...був для мене явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене миліше за інші, — мистецтва дивовижного, фантастичного».

Любили слухати Вертинського Шаляпін, Маяковський, Булгаков... Пісні Вертинського дуже вплинули на творчість багатьох його сучасників. Завдяки своєму самобутньому таланту він став знаковою постаттю радянського та світового мистецтва ХХ століття.

За кілька років до смерті доля привела Вертинського у рідне місто — місто його дитинства. Тут на кіностудії ім. Довженка він знявся у двох фільмах: «Полум’я гніву» 1955 року (режисер Т.Левчук) і «Кривавий світанок» 1956 року (режисер А.Швачко).

У начерках своєї промови до прем’єри фільму «Полум’я гніву» Олександр Вертинський написав:

«Мої дорогі земляки! Мої дорогі кияни!

Сьогодні мені хочеться сказати вам те, що не має прямого стосунку до цього фільму й до моєї роботи над цими двома ролями, які я зіграв у картині «Полум’я гніву», але що відіграє головну роль у моїй появі на екранах України взагалі. Річ у тому, що я, як вам, мабуть, відомо, — українець за народженням і до того ж киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, на цій багатій, привільній, квітучій землі, рівної котрій немає у світі! Я — киянин. Ось тут, неподалік, навпроти Золотоворітського садка в будинку № 43 на вулиці Короленка, колишній Великій Володимирській, — я народився. Кожен камінь цього міста — я знаю. Кожен каштан — був при мені ще юнаком, а тепер він високий, кучерявий, розлогий красень чоловік! І в гілках його співають солов’ї! Зовсім не важливо, як я зіграв свої ролі в цьому фільмі! Не мені про це судити! Але важливо те, що зіграв я їх українською мовою. Ось цим я пишаюся...

Наталя Михайлівна Ужвій одного разу на зйомці сказала мені: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло — мову можна вивчити, але звідки у вас справжні українські інтонації?»

І тоді, ледь не плачучи з радості, я відповів їй: — «Та я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!..»

Тоді ж Вертинський, ніби передчуваючи, що життя його завершується, під впливом почуттів, які накотилися, пише вірш. У ньому Олександр Миколайович освідчується в любові рідному місту — місту, яке дало йому життя, яке прийняло його після стількох років поневірянь, повернувши його в дитинство:

Киев — Родина нежная,

Звучавшая мне во сне,

Юность моя мятежная,

Наконец ты вернулась мне!

Я готов целовать твои

улицы,

Прижиматься

к твоим площадям,

Я уже постарел, ссутулился,

Потерял уже счет годам…

А твои каштаны дремучие,

Паникадила весны —

Все цветут,

как и прежде могучие,

Берегут мои детские сны.

Я хожу по родному городу,

Как по кладбищу юных дней,

Каждый камень

я помню смолоду,

Каждый куст —

вырастал при мне.

Здесь тогда торговали

мороженым,

А налево — была каланча…

Пожалей меня, Господи,

Боже мой!..

Догорает моя свеча!..