Порушник радянської Конституції

Важко уявити іншого політика, чия біографія так тісно перепліталася б з історією країни. Колишній радянський партійний керівник Арнольд Рюйтель і не підозрював, у яких подіях він візьме участь. У 1991 році він поставив свій підпис під резолюцією парламенту про національну незалежність Естонії, а через десятиліття вже приймав привітання як глава держави під час вступу Естонії до ЄС і НАТО. Багато в чому це була його особиста перемога. Про те, який шлях пройшов він разом зі своєю країною, Арнольд РЮЙТЕЛЬ розповів «ДТ» під час свого недавнього візиту до України.

— Пане Рюйтель, ви були досить успішною людиною в радянський час: піднімали радгоспи, працювали в керівництві уряду та пар­ламенту республіки... Чи було тоді у вас відчуття, що радянська влада — це не назавжди?

— У той час, коли Сталін і Гітлер домовилися розділити території й Естонія відійшла до СРСР, я був хлопчиком. Однак добре пам’ятаю ті роки та почуття небезпеки в 1940-му, коли почалися репресії проти естонських військових, міністрів, діячів культури. Тільки два генерали естонської армії померли своєю смертю — усі інші були заарештовані й розстріляні чи загинули в таборах. Зокрема, і мій рідний дядько, який керував штабом естонської армії.

У 1945-му, коли повернулася Радянська армія, репресії поновилися. Вони зачепили практично кожну сім’ю: був репресований кожний п’ятий естонець. Але ми як народ мусили залишитися в живих. Довелося пристосовуватися, хоча, напевно, це слово не дуже підходить. Нам потрібно було навчитися із цим жити.

Я навчався, служив на флоті, знову навчався, захистив дисертацію, став ректором Естонської сільськогосподарської академії.

У 70-х роках в Естонії почалася нова хвиля репресій. Було посилено політику «совєтизації», русифікації. До війни в Естонії проживало 12% представників інших національностей (зокрема, 8% — росіяни), решта — естонці. А коли наприкінці 80-х ми знову здобули державність, російського населення в республіці було 42%.

Росіян масово направляли до нас на роботу. І тоді ми, вчені, вирішили, що самі повинні йти в політику, щоб захищати свій народ. Так я й опинився на партійній роботі.

— Під час перебудови ви були главою парламенту республіки, який проголосив незалежність Естонії. Не було страху, що центр почне нові репресії?

— Без бравади можу сказати: неодноразово бувало, що коли мене викликали до Москви, я не був певен, чи повернуся додому. Проте парламент докладав усіх зусиль, аби відновити дер­жавність, адже під час перебудови для Естонії відкрилася маленька перспектива знову стати незалежною країною.

До речі, свого часу я став головою президії Верховної Ради республіки внаслідок кар’єрного «пониження». До того я працював заступником голови Ради міністрів республіки. Це була більш відповідальна посада, тому що за радянських часів наша Верховна Рада була формальним органом. У якийсь момент мене вирішили віддалити — так я став главою парламенту. Адже ніхто не знав тоді, що республіканські парламенти відіграють таку велику роль наприкінці вісімдесятих.

Унікальність досвіду Естонії в тому, що енергію вулиць ми перенесли до Верховної Ради. У 1988 році в Москві запропонували вдосконалити радянську Конституцію, і серед цих пропозицій була ідея більшої концентрації влади в центрі. У відповідь естонський парламент проголосив верховенство естонських законів над всесоюзними й оголосив про відновлення самостійності республіки. Мене тоді викликали до Москви, погрожували, обіцяли десять років в’язниці за навмисне порушення Конституції СРСР.

До речі, чимало ухвалених тоді Верховною Радою Естонії законів, наприклад Трудовий кодекс, діють дотепер. Конституція 1992 р., яка жодного разу не змінювалася, містить систему поділу влади, яку ми теж розробили в перебудовні роки.

— Як президент Естонії ви відмовилися приїхати до Москви на святкування 60-річчя перемоги над фашизмом, хоча інші керівники країн ЄС і НАТО там були присутні. У вас із партнерами різні погляди на радянську історію?

— Я неодноразово пояснював, чому не поїхав тоді до Москви. Я шаную тих, хто боровся з фашизмом, естонці теж брали участь у цій боротьбі. Я визнаю заслуги СРСР під час Другої світової війни. Але не можна робити вигляд, що після 1945 року в Естонії не сталося нічого жахливого. До цього часу із приводу тодішніх репресій не висловлено навіть жалю. Тому я вирішив залишитися зі своїм народом у цей важкий день.

— Перенесення радянських солдатських могил на військове кладовище Таллінна і сутички навколо цього були сприй­няті неоднозначно не тільки в Росії, а й в Україні...

— Це можна було б вважати внутрішньою справою Естонії, якби не резонанс навколо цієї події. Тому потрібно роз’яснити, чому так сталося. Ми розуміємо тих, хто втратив своїх близьких на війні та хто справді воював проти фашизму. Це потрібно поважати. Проте потрібно розуміти й те, що якби в 1940-му не загинуло стільки естонців і якби народ міг висловити свою політичну волю в 1940 і 1945 роках, у нас при владі були б зовсім інші сили. І багато естонців, дивлячись на пам’ятник радянському солдатові, думають саме про це, а не про те, що СРСР переміг фашизм. З деяких пір навколо пам’ятника почалися демонстрації протесту, які стали загрожувати політичному спокою країни.

Була ще одна проблема. Після війни загиблих поховали на майданчику, навколо якого нині пожвавлений рух, будинки, автобусна зупинка. Коли за радянських часів була рознарядка запалити в кожному місті вічний вогонь, поставити пам’ятники на колективних могилах — у Таллінні теж це зробили. Проте пам’ятник, до якого приносять вінки, стоїть, на жаль, не на місці поховання. Самі могили опинилися під зупинкою, по них постійно товклися ще від радянських часів. Ми тривалий час не чіпали цих поховань, але згодом питання про їх перенесення постало у зв’язку з реконструкцією цієї території.

Обвинувачувати естонців у тому, що вони нешанобливо ставляться до загиблих солдатів, несправедливо. Ми дали цим могилам спокій, перенесли їх на військове кладовище, поруч із могилами загиблих солдатів естонської армії. Хіба це не повага? Немає більш почесного місця.

Мені здається, неприпустимо використовувати молодих протестантів (які, до речі, до пам’ятника раніше й не ходили) для руйнування стабільності в нашій країні. Естонія залишалася стабільною державою останні 20 років із часів перебудови. Дуже некоректно й неприпустимо використовувати загиблих для розгойдування політичної ситуації. В Естонії немає ненависті, немає фашистських організацій, тим часом навіть у Росії, яка перемогла фашизм, вони є.

— Соціологічні опитування показують, що найбільші оптимісти в ЄС живуть в Естонії. Але ви пам’ятаєте той час, коли і щодо ЄС, і щодо НАТО громадяни вашої країни були «євроскептиками» і навіть «антинатовцями». Як вдалося поміняти ставлення до цих організацій?

— Коли ми стали самостійною державою, наші політики сказали, що Естонія повинна бути в НАТО і ЄС. І я теж заявив про підтримку цього курсу. Проте люди без захвату ставилися до перспективи інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. Побувавши в одному союзі, боялися знову кудись вступати, адже невідомо, що з того вийде. На початку 90-х рівень підтримки вступу до НАТО серед громадян був приблизно 40%, вступу до ЄС — трохи вищий.

Тоді я виступив перед народом і сказав, що треба йти в ЄС, що це дасть можливість відновлювати європейське культурне та економічне середовище в Естонії. Я також виступив за членство в альянсі, тому що сьогоднішнє НАТО — це вже не організація часів холодної війни. Країною НАТО може стати тільки демократичне суспільство.

Можу сказати, що після вступу до НАТО і ЄС естонці оцінили позитивні зміни: у 2007 році рівень підтримки членства Естонії в НАТО становить 75%, членства в ЄС — 85%.

— Ви часто буваєте в Україні. Яким українським політикам ви симпатизуєте?

— Я є старшим радником Навчального і науково-дослідного інституту ООН. Ми працюємо з перехідними суспільствами, допомагаємо їм подолати труднощі на шляху реформ. Є в списку цих держав і колишні радянські республіки — Україна, Грузія, Молдова, середньоазіатські держави.

Я справді часто буваю в Україні. Але якщо говорити про симпатії до українських політиків, то мені здається, буде неправильно називати прізвища. Зазначу тільки, що ваш президент ставить перед країною правильні цілі. А те, що є дискусії між різними політиками, — це нормально. Україна — освічена і заможна країна, яка прагне до демократичного суспільства. Нелегко, але вам це під силу. І якщо потрібно, я особисто та Естонія в цілому готові передати свій досвід.

— Це правда, що маленькі країни легше реформувати?

— У цьому є певна частка правди. Проте Україна не настільки величезна країна, щоб неможливо було провести реформи. Напевно, у Росії це зробити набагато складніше.

Маленька країна — це як маленька модель. У ній більше помітні помилки. Тому ми можемо запропонувати Україні подивитися на нашу модель реформування і врахувати наші прорахунки, щоб не припуститися аналогічних.

— Багатьом естонцям президент Арнольд Рюйтель запам’ятався організацією масового ходіння з палицями...

— Так, була така ініціатива. Здоров’я естонського народу не надто міцне: багато людей похилого віку, низька народжуваність, надмірне споживання алкоголю тощо. Ми обговорювали цю проблему з академіками, і вчені сказали, що на 50—60% здоров’я залежить від способу життя, на 10% — від медицини, ще на 10% — від навколишнього середовища, решта — від спадковості та інших чинників. І я запропонував організувати всюди прогулянки сімей із палицями. Це «спорядження» майже нічого не коштує. І не потрібно спеціальних трас — можна гуляти лісом. Нині в Естонії цей рух дуже популярний як серед молоді, так і серед людей похилого віку.

— За вашими спостереженнями, чим відрізняється життя звичайної естонської сім’ї від сім’ї української?

— Сімейні традиції не особливо відрізняються. В Естонії подружжя може працювати якийсь час за кордоном — у Фінляндії, Швеції чи Англії, а додому приїжджати на вихідні. Це проблема перехідного суспільства — люди прагнуть шукати роботу там, де більше платять. В естонців є більше можливостей їздити, навчатися за кордоном — у США чи європейських країнах, молодь дуже мобільна.

До речі, тут, в Україні, ми чули від ваших працівників освіти, що якщо ви проведете реформи освітньої системи відповідно до Болонського процесу, то українська молодь поїде навчатися за кордон і не повернеться. Повірте, це не так. Вони повертаються. Я як президент, зустрічаючись за кордоном з естонцями, завжди казав їм: «Навчайтеся, здобувайте досвід, але повертайтеся».

Адже люди їдуть за кордон не тільки по високу зарплатню. Там вони знайомляться з сучасними технологіями, устаткуванням, набувають унікального досвіду роботи в кращих компаніях світу. Коли вони повертаються на батьківщину, країна отримує висококваліфіковані й досвідчені кадри.

Крім того, трудова міграція — це сигнал державі: якщо їдуть, виходить, щось не так. Потрібно побудувати таку державу, щоб люди хотіли в ній залишатися. А утримувати їх на батьківщині штучними заходами немає сенсу. Тим паче обмежувати міграцію в межах ЄС. Адже це не Радянський Союз.