Помилка Льва Толстого-2, або Анатомія нещасливої сім’ї

Звичайно, думка про те, що всі нещасливі сім’ї нещасливі по-своєму, не стала б такою популярною, якби вона не потрапила в резонанс із почуттями людей, котрі переживають сімейний розлад. Проте хоч би якими заплутаними були наші сімейні колізії, хоч би якими неповторними були наші індивідуальні риси, психологічний аналіз свідчить, що всі нещасливі сім’ї, які починали як щасливий союз люблячих людей, неминуче повторюють один і той самий «сценарій розпаду», сумний результат якого — або розлучення, або вимушена самотність удвох. При цьому кожна фаза цього сценарію характеризується своїм особливим (однак спільним для всіх нещасливих пар) набором емоцій, переживань, психологічних установок тощо. Цю статтю присвячено стислому аналізові головних етапів цього сценарію, а в наступній ітиметься про те, як можна його змінити й повернути сім’ї втрачений епітет «щаслива».

Розлад починається з того, що на сімейній сцені один по одному з’являються «чотири вершники апокаліпсису» — термін, введений у психологію сімейних стосунків американським дослідником Джоном Готтманом, який присвятив вивченню цього питання понад чверть століття. Ось їхні імена, по черзі від найменш шкідливого до найфатальнішого: критицизм, неповага, оборонність і відчуження. Зверніть увагу: серед чотирьох головних руйнівників шлюбу немає злості та гніву. Виявляється, ці надзвичайно сильні негативні емоції не страшні самі собою — вони шкодять лише в поєднанні з критицизмом та неповагою.

Критицизм

Важливо відрізняти критицизм від виявів невдоволення і висловлювань претензій, прохань та вимог — цих цілком здорових і вкрай необхідних у сім’ї інструментів для притирання та кращого співжиття. Межа між ними тонка, і її дуже легко перейти. Саме тому критицизму тією чи іншою мірою не уникає ніхто. Ситуація стає небезпечною, коли партнер із якоїсь причини ігнорує ваші претензії (можливо, тому що ви не змогли їх зрозуміло висловити). Рубікон буває перейдений, коли замість розбірок із окремого приводу та реакції на конкретну дію чи поведінку ви виливаєте свій гнів на особистість або характер партнера в цілому.

Образно кажучи, конструктивна й законна претензія починається зі слів «я...», «мені...», «для мене...» тощо, а критицизм — зі слів «ти...», а то й ще гірше: «ти завжди...» або «ти ніколи...» (критицизм схильний до узагальнення). Слід зауважити, що починати з «ти» психологічно набагато легше, ніж із «я», і з цим пов’язана одна з головних труднощів у боротьбі з критицизмом. Здавалося б, яка різниця — «я» чи «ти»? Однак для того, на кого спрямований критицизм, різниця у сприйнятті дуже відчутна, тому що зачин «ти» — це потужний вплив «проти шерсті». Проте й для нападаючої сторони різниця не менш відчутна — в основному з погляду результату: оскільки критицизм автоматично провокує об’єкт його зайняти оборонну позицію, можливість задоволення нашої претензії дуже знижується.

Мистецтво правильно висловленої претензії полягає в тому, щоб якомога зрозуміліше й чіткіше висловити своє незадоволення з приводу конкретної ситуації і якомога старанніше уникати узагальнених обвинувачень. Слід підкреслити, що постійне стримування й замовчування невдоволення не рятує становища — в один не дуже чудовий момент воно може прорватися лавиною критицизму.

Неповага

Якщо рани, заподіяні критицизмом, є лише неминучим побічним ефектом (адже основна його мета — бажання, щоб партнер робив чи не робив щось або якось), то безпосередня мета другого вершника сімейного апокаліпсису – саме бажання ранити, покарати, скривдити, принизити, психологічно зачепити партнера.

Неповага підкрадається непомітно й зазвичай починає проявлятися з допомогою «мови тіла». Промовистими знаками втрати поваги є демонстративне зітхання, зневажливі гримаси, закочування очей, посмішки, хитання головою... Серйозна ознака неповаги — відволікання на сторонні теми, тоді як партнер висловлює свою стурбованість. Очевидні прояви неповаги – образливі прізвиська, кривди, лайка, принизливий гумор, передражнювання, глузування, сарказм...

Коли неповага входить у сім’ю, подружжя схильне «забувати» всі чудові риси, властиві їхнім «половинам». Прямий наслідок цього процесу — згасання кохання. Ось чому перші паростки неповаги треба нещадно викорінювати — зрозуміло, в собі, тому що викорінення їх в іншого зазвичай призводить до протилежного результату, тоді як хороший приклад може надихнути.

Оборонність

Якщо вас атакують, проявляючи критицизм і неповагу на вашу адресу, природною реакцією (на рівні рефлексу) є оборона («Дай мені спокій!»). І ця «природність» оборонності погіршує ситуацію, тому що «жертва нападу» схильна не вбачати нічого поганого у своїй поведінці. Оборонність виявляється з допомогою таких прийомів:

Заперечення своєї вини.

Виправдання — перекладання провини на інших людей або зовнішні обставини.

Повернення звинувачень за типом: «а ти...» Наприклад, на скаргу дружини: «До нас ніколи не приходять гості через те, що ти такий відлюдько», — чоловік парирує: «Як ми можемо запрошувати до себе людей, коли в домі такий бруд — ти ж ніколи не прибираєш».

«Розпочали за здоров’я, а скінчили за упокій» — коли нібито згода насправді означає незгоду («Так, але...»)

«Ходіння колом», коли на кожне «так», сказане дружиною, чоловік відповідає «ні», і кожен із них повторює свої аргументи, не звертаючи уваги на слова іншого.

Скиглення. Тут не так важливо, що саме кажуть, як важливо, яким тоном — скривдженим, дитячим. За будь-якими словами вчувається одне: «Навіщо ти чіпляєшся до мене? Я ні в чому не винен (винна)...»

В оборонності теж є своя мова тіла. Це схрещені на грудях руки, переступання з ноги на ногу, фальшиві посмішки, коли губи кривляться, а очі залишаються серйозними... Жінки, які займають оборонну позицію, часто доторкаються до шиї, ніби перебираючи невидиме намисто. Мета оборонності — спроба захиститися й запобігти майбутнім атакам. Лихо в тому, що оборонність не сприяє вирішенню конфлікту й лише погіршує сімейні проблеми.

Відчуження

Рано чи пізно хтось із подружжя (як свідчать спостереження, найчастіше це чоловік) просто перестає реагувати — навіть оборонно — у відповідь на закиди своєї половини. Так до сім’ї входить «четвертий вершник апокаліпсису» — відчуження. Класична ситуація, коли у відповідь на запитання чи закиди дружини чоловік зберігає крижане мовчання. З його погляду, він просто не хоче зайвих скандалів і виявляє розумну стриманість. Найчастіше він навіть не розуміє, що відчуження саме по собі – надзвичайно могутній інструмент негативного впливу, не кажучи вже про те, що воно роз’єднує подружжя.

Як свідчать дослідження, реакція чоловіків на відчуження дружин, як правило, відносно спокійна, тоді як більшість дружин реагують на відчуження чоловіків гостро й болісно — не тільки психологічно, а й фізіологічно (підвищений пульс і кров’яний тиск, утруднене дихання, біль у серці тощо). Слід зауважити, що коли конфронтація відкрита – спостерігається протилежна картина: пульс і тиск у чоловіків підвищується сильніше, ніж у дружин. Можливо, ця фізіологічна особливість є однією з причин «чоловічого обличчя» сімейного відчуження — чоловіки підсвідомо уникають ситуацій, які шкодять їхньому здоров’ю.

Проте, з погляду здоров’я сім’ї, відчуження хоча б одного з подружжя — це дуже сильний шкідливий чинник. Якщо невдале й невміле спілкування псує стосунки, то відчуження їх руйнує. Замість обговорення конкретної проблеми, будь-яка конфронтація ситуацію погіршує: дружина кричить на чоловіка, а він відгороджується від неї кам’яною стіною. Інколи чоловік просто мовчить і, як здається, взагалі ніяк не реагує, інколи він може знизати плечима чи похитати головою, промовити щось стисле й саркастичне, на кшталт «Ти завжди і в усьому маєш рацію...», повернутися й піти — в іншу кімнату чи з дому. Звісно, такі реакції можуть бути і при цілком здорових стосунках. Головне, щоб вони не стали звичайними і звичними.

«Безневинна жертва»
і «праведне обурення»

І все-таки коли всі чотири вершники сімейного апокаліпсису поселяються у вашій домівці — це ще не кінець, а тільки початок кінця. Головна їхня шкода в тому, що вони вносять у стосунки дисонанс, заважають подружжю нормально спілкуватися і взаємодіяти, породжують негативізм, із яким дуже важко впоратися, якщо не розумієш, що коїться по суті. Справжня катастрофа настає, коли хоча б одне з подружжя починає думати про свою половину у стійкому негативному ключі.

Щодня, щогодини, а то й щохвилини ми ведемо самі з собою уявний внутрішній діалог. Коли ми переживаємо сильні негативні емоції (наприклад, злість, біль і розпач від того, що нас не розуміють і не хочуть зрозуміти), наші внутрішні думки або можуть бути самовтішними (коли, наприклад, ми «вмовляємо себе», що це просто тимчасове непорозуміння, і взагалі – все це не так і важливо...), або, навпаки, можуть посилювати нашу негативну реакцію. Очевидно, що самовтішні думки більше властиві подружжям із щасливих сімей, тоді як подружжя із нещасливих у своїх думках схильне накручувати себе дедалі більше. Понад те, як з’ясували психологи, негативні думки подружжя із нещасливих сімей, попри їхню несхожість та унікальність, характеризуються двома спільними ознаками, які проявляються як у парі, так і окремо: по-перше, це ставлення до себе як до безневинної жертви, а по-друге – праведне обурення стосовно іншого.

Безневинна жертва вбачає у своєму партнерові монстра, який ставиться до неї погано, чіпляється через дрібниці й зовсім не цінує. Надіваючи маску безневинної жертви, ми тим самим звільняємо себе від відповідальності за конфлікт, а отже, і від його конструктивного вирішення. Це й є головною вадою такого способу мислення — адже доти, доки кожне з подружжя не стане докладати зусиль до налагодження стосунків, сімейні проблеми не вирішуватимуться. Поза праведного обурення багато в чому схожа на роль безневинної жертви, але «збагачена» ворожістю й неповагою до партнера. Чоловік, який палає праведним гнівом, відчуває себе ураженим і прагне реваншу. Вочевидь, такий спосіб мислення не допомагає ні оздоровити, ні налагодити сімейні стосунки. Щоб не потрапляти в пастки безневинної жертви і праведного обурення, потрібна велика внутрішня сміливість поряд із серйозними спробами самоаналізу.

Переповнення

Фінальна стадія сімейного «сценарію розпаду» розпочинається з того, що в когось із подружжя (інколи в обох відразу) виникає стійке відчуття нестерпності такого життя. Їм стає дедалі важче контролювати свої почуття, їхня поведінка стає екстремально ворожою (не має значення, в оборонному чи відчуженому ключі). Такий стан називають психологічним переповненням. Чоловіки схильні входити в нього частіше й легше, ніж жінки (з тих самих причин, із яких чоловіки частіше й легше піддаються спокусі відчуження), проте і в жінок немає від нього імунітету. У стані переповнення людина відчуває себе несправедливо атакованою, незрозумілою, сповненою праведного гніву. Її переповнюють негативні емоції, вона хоче припинити «ці тортури» і втекти. Як варіант, у неї з’являється нездоланне бажання відповісти ударом на удар.

Коли людина перебуває в такому стані, будь-яке звернення до неї партнера викликає реакцію жаху і втоми («Боже, знову він(а) за своє!..»). У неї розвиваються супер-пильність і напруга в очікуванні чергових чіплянь, а потім виробляється щось на кшталт умовного рефлексу на свою «половину» — на певний тон її голосу, на певний вираз обличчя... Тяжкі, руйнівні думки про партнера стають не винятком, а правилом, постійним уявним тлом. Позитивні прояви партнера або ігноруються, або розглядаються з підозрою — спрацьовує психологічний ефект накликаного лиха (чим більше ви налаштовані на щось негативне, тим більша можливість зіштовхнутися з реальними або уявними ознаками цієї негативності, що, у свою чергу, вочевидь ще більше зміцнить вашу впевненість у ній).

Слід зауважити, що в щасливих сім’ях теж можуть траплятися окремі інциденти переповнення, проте вони мають поверховий і «ситуаційний» (пов’язаний із якоюсь конкретною, приватною проблемою), а не глибокий і хронічний характер. Коли хтось із подружжя відчуває хронічне переповнення, він перестає сприймати все хороше, пов’язане з сім’єю й партнером. Якщо не зупинити цей процес, постійне переповнення призводить до дистанціювання, ізоляції й остаточного зруйнування стосунків. Працює така схема: сімейні проблеми починають здаватися нерозв’язними, а обговорення їх із партнером — абсолютно марним. Поступово подружжя звикає жити окремими, паралельними життями, і зрештою в кожного з них з’являється відчуття «самотності удвох», попри те, що офіційно вони можуть ще бути одруженими.

Погляд назад

Ніщо так не передбачає майбутнього сім’ї, як бачення подружжям свого спільного минулого. Коли хтось із подружжя починає сприймати сімейну історію в негативному освітленні – це є однією з найперших і точних ознак того, що сім’я перебуває в небезпеці. Так, подружжя із сімей, котрі рухаються до розлучення, схильні згадувати час зародження своїх стосунків як повний невизначеності, сум’яття і тривоги. Свою зустріч вони описують як подію, котра ускладнила їм життя, а не як радісну й чудову. Якщо щасливе подружжя з гордістю говорить про перешкоди, подолані на шляху одне до одного, то нещасливі дивляться на аналогічні обставини з розчаруванням і смутком.

Усі вищеописані спостереження однаковою мірою стосуються обох членів подружжя. Проте є три дуже важливі ознаки грядущого розлучення, які більшою мірою стосуються чоловіків, а не дружин. Перша — це відчуття спільності на противагу роз’єднаності. Інакше кажучи, чим більше чоловік уявляє свою історію як спільну з дружиною, тим більше шансів, що їхній союз вистоїть у будь-яких випробуваннях. Дуже сприятлива ознака — коли чоловік добре пам’ятає нюанси своїх почуттів і деталі своїх вчинків у період залицяння до майбутньої дружини, тоді як сильне безпам’ятство — вкрай несприятлива ознака. Ну і, нарешті, у стабільних і щасливих сім’ях чоловіки схильні говорити про свою дружину з любов’ю та гордістю, тоді як у нестабільних і нещасливих — навпаки, причому спектр виражених негативних емоцій може бути дуже широкий.

Погляд уперед

Чому в одних сім’ях негативні прояви долають позитивні, а в інших – ні? Розгадка тут не в тому, що якісь люди з самого початку підходять одне одному краще, ніж інші. Ідеально призначених нам «половинок» не існує в природі, це всього тільки мрія і міф. Проте люди різняться гнучкістю і здатністю змінюватися, підлаштовуватися одне під одного, якщо в них є досить сильна мотивація для таких змін. Серед безлічі причин того, що щасливі спочатку сім’ї стають нещасливими, вирізняються дві основні. Перша — це невміння чути позитив і конструктив за шумом негативу. Друга — нереалістичні очікування з приводу того, як має поводитися подружжя (насамперед «інший»).

Звідси випливає і план рятувальних операцій. Для початку подружжям треба було б згадати, що під завалами болю, образ і самотності зберігається щось хороше — те, що колись породило їхню взаємну любов і бажання жити разом. Паралельно слід навчитися долати в собі негативізм. Конкретні шляхи до порятунку можуть прийти через розуміння того, що саме вас розлучає. Ну й найголовніше — треба намагатися спілкуватися і взаємодіяти з любов’ю і розумінням навіть у найтяжчих, стресових ситуаціях і разом працювати над поліпшенням стосунків.