1 вересня на щорічній інавгураційній лекції в Києво-Могилянській академії промовцем був Адам Міхнік — видатний польський дисидент, людина-легенда новітньої польської історії, головний редактор найпрестижнішого польського видання «Газета Виборча». Пан Міхнік народився 17 жовтня 1946 року у Варшаві, в 1968 році був відрахований із Варшавського університету за протести, а пізніше – на три роки засуджений. У 1975 році екстерном закінчив історичний факультет Познаньського університету, а з 1980 року — радник незалежного об’єднання «Солідарність». У 1982 був звинувачений у зазіханні на державний лад, а в 1989 році пан Адам разом із опозиційними журналістами засновує «Газету Виборчу» — перше демократичне видання Польщі. Саме завдяки Адаму Міхніку про польський соціалізм можна говорити в минулому часі, а про польську демократію — в теперішньому. Крім того, пан Міхнік — філософ, історик, есеїст, політичний публіцист, автор книжок «Шанси польської демократії», «Такі часи», «Диявол нашого часу».
Після інавгураційної лекції президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький вручив Адаму Міхніку диплом почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Публічна лекція Адама Міхніка стосувалася найактуальніших геополітичних проблем Східної Європи. Проблеми, на яких наголошував польський політолог, мають історичне підґрунтя, торкаються часів «спільної історії», совєтського минулого. «Той, хто розуміє історію, перестає бути слугою суспільства, а стає прислужником керівної еліти. Але ж прислужники є поганими вихователями в суспільстві вільних людей. Починаючи суперечку про сенс «нової історичної політики», Броніслав Ґеремек підкреслював, що варто віддати перевагу критичній рефлексії, оскільки лише вона вносить правду в щоденне життя. Роль історії — тут Ґеремек погоджується з Полем Рікером — не є передачею читанок і олеографії (картин) з минулого, а є «впровадженням правди як моральної цінності в культуру, як самоцінної вартості. Маніпулювання й інструменталізація історії, навпаки, нищить це переконання».
За словами пана Міхніка, «не тільки в Польщі з’явилася мода на «нову історичну політику». В Росії також відроджується вульгарна, але потужна ідеологія, яка проголошує агресивний націоналізм і вимагає об’єднання всього народу довкола деспотичної влади. Прагнення до «нової історичної політики» є постулатом нового бачення історії». Тож пан Адам спробував подивитися на проблему через систему «нової історичної політики», зауваживши одразу, що історія завжди потребує об’єктивності, попри те, що суб’єктивності все одно повністю не уникнути. Проблема вивчення історії потребує наукової чесності та визнання професійного обов’язку історика. Людський фактор — річ дуже небезпечна. Так, згадує пан Міхнік, за совєтських часів історію Польщі висвітлювали в такий спосіб, що студентам здавалося, нібито підручник писав «чужинець, який дуже не любив Польщі». Фальсифікація історії набула узаконеного статусу в «червоному» ХХ столітті.
За словами промовця, «політика — це техніка реалізації певних намірів, мистецтво досягати того, що можливо в цій ситуації, за цих умов і обмежень... всяке розмежування між добром і злом, справедливістю й несправедливістю лежить поза сферою політики. Політики оцінюють свою поведінку тільки з прагматичних міркувань — і ставлять собі тільки одне запитання: чи наближають їхні дії до запланованої мети, чи віддаляють від неї... Політика й мораль протягом століть належали до двох різних світів... У нас, людей антитоталітарної опозиції, інакше уявлення про політика й про нашу участь у суспільному житті. Тоталітарні режими вдавалися до глобального наступу на нашу самосвідомість, на наші волю, гідність і на саму правду. Елементарний захисний рефлекс спонукував нас боротися за ці вартості».
Під час інавгураційної лекції в Києво-Могилянській академії Адам Міхнік спробував подивитися на проблему польської історії, апелюючи саме до «російського варіанта». Чому було вибрано російський політичний вектор? На думку польського аналітика, з такого порівняння мала народитися чітка основа «нової історичної політики» двох держав. Багато тез україно-польської, російсько-польської та й україно-російської історії потребують нової аргументації: «був час, коли українців вважали чи то поляками, чи то відгалуженням від російської гілки». Цікаво, що, попри тлумачення постнової історії, погляди на це в багатьох і досі не змінилися; варто хоча б звернутися по приклади до російських інформаційних джерел, сповнених доказів неможливості української самостійності без російського втручання. Врешті, це й призводить до формування стійкого і потужного комплексу меншовартості. Малоросійства. За словами польського аналітика, дискусії в питанні про генезу українців припинилися на одній із конференцій у Женеві, на якій Адам Міхнік сказав: «Після визнання української ідентичності в Польщі дискусію можна вважати вичерпаною». Але безапеляційно переконані у своїй правоті російські колеги рідко дослухаються до логічних аргументацій західних колег.
Від російського варіанта в геополітичній стратегії Східної Європи втекти важко, а не враховувати російський вектор в історії – небезпечно. Росія — країна специфічна, із власною самоідентифікацією, власною історію (і кривавою, і «смутною», і замаскованою, що потребує також своєї деміфологізації). Річ у тому, що в часи совєтської імперії до політичного керма Росії прийшли люди, які не знали самої російської історії. Адам Міхнік зауважує: «Що стосується більшовицької революції, то «російський патріот» ставить риторичне запитання: які ж це люди були її вождями? І охоче ілюструє свою відповідь карикатурою 1920-х років, на якій зображено дві групи людей, котрі сваряться. З одного боку — Сталін (Джугашвілі), Орджонікідзе, Мікоян, Янукідзе. З іншого — Троцький (Бронштейн), Зінов’єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд). А під малюнком підпис: «І посперечалися слов’яни, хто має керувати Росією». Погляньмо на персональний склад апарату безпеки. Аж до смерті Сталіна там не було росіян». Таке історичне протистояння призвело до політичної люмпенізації, модифікації історичних фактів, переписування історії, створення грандіозних творів на кшталт «Іван Грозний» Ейзенштейна для формування на рівні колективного несвідомого люмпенізованої совєтської маси (інтелігенцію та справжню еліту винищували) нового міфу про батька всіх народів. Про історію було забуто, бо за неї взялися політики.
На думку пана Міхніка, «російський патріот бачить в Івані Грозному того, хто переміг епоху слабкої й деінтегрованої Росії. Нещодавно епоху Горбачова і Єльцина розглядали як епоху нової Смути, кризи держави і приниження Росії. Сьогодні «російський патріот» охоче пригадує слова Сталіна, який стверджував, що всі переслідували Росію: «Били її монгольські хани, били турецькі хани. Били шведські феодали. Били ясновельможні пани польсько-литовські. Били англо-французькі капіталісти. Били японські барони. Били всі — за відсталість». «Для «російського патріота» Сталін є тим, хто модернізував Росію і переміг у війні з її ворогами, — так, як колись Іван Грозний. За цей фільм — першу частину оповіді про Івана Грозного — Ейзенштейн отримав Сталінську премію. З другою частиною фільму було, на жаль, гірше. Ейзенштейн показав там сцену, як перед фрескою із зображенням Страшного Суду цар Іван з жалем згадує про свої жертви і визнає свої провини. Це вже не припасовувалося до «нової історичної політики»».
Російська історія — дуже контраверсійна, з багатьма складними і не описаними навіть для самих росіян історичними моментами. У публічній лекції пан Адам неодноразово з певним польським оптимізмом постулював тезу, що, попри всі суперечності та складності, сьогодні «Росія — це напівдемократія, але не тоталітарний режим...» З іншого боку, «Росія без демократії — це Радянський Союз, тільки з іншою назвою». Можливо, комусь тези пана Міхніка видалися оптимістичними, комусь – зарізкими, можливо, це набутий із досвідом погляд на історичний процес, а можливо – суб’єктивізм, про який і говорив сам пан Адам. Слушним мені видається те, що «тоталітарна Росія — загроза в першу чергу для самої Росії, а вже потім для Польщі та решти світу». Пан Міхнік твердо визнав: «Я часто говорив і зараз повторю, що я — справжній антирадянський русофіл. Я люблю Росію, але не люблю Радянську Росію. Все те, що в Росії толерантне, демократичне, — це символ єдності з демократичною Європою».
Звідки випливає внутрішня невизначеність російської політики (азійський чи європейський вектор, диктатура чи демократія)? Від не розкодованої до кінця власної історії, від нерозуміння національної ідентичності? Так, Росія — це не європейський вектор, проте й не азійський. Йосип Бродський свого часу вживав термін «Азіопа» на позначення суті соціокультурного визначення Росії. Але історія привела до формування комплексу імперської зверхності до інших народів, які впродовж століть входили до політичного конкордату. За Росією закріпилася назва «тюрми народів». Наскільки виправданий цей політичний ярлик? «... Російська ідентичність має свої джерела... стрижнем «російської ідеї» є православна церква — єдина інституція, яка безперервно існує тисячу років, тоді як усі інші були зметені ураганом подій. Під впливом церкви сформувався російський народ, відкидаючи чужі, іноземні проекти. Звідти черпає свою красу російська історія». Власне, про ці джерела історії та національної ідентичності і йшлося в лекції Міхніка.
Український комплекс меншовартості — звичайний результат колоніальної політики і постколоніального стану після розпаду СРСР. Ще Солженіцин розворушив цю тему, за що й опинився persona non-grata в Імперії. Жорстоку імперську політику СРСР добре розуміли люди освічені, інтелігентні (Борис Пастернак, Мстислав Ростропович, Дмитро Ліхачов...), але сказати це вголос було дуже небезпечно під час заборони на свободу слова та совісті за умов їх профанаційного культивування (згадаймо гоніння на релігійні об’єднання в СРСР і водночас офіційний «дозвіл» на свободу совісті). Але в цьому й полягає небезпека імперії — тут не потрібна релігія, бо ж є модифікований «бог» (Ленін, Сталін...), свій «лик святих» (Партія), свої «храми і мавзолеї». У тоталітарній державі замість мистецтва потрібні засоби психологічного маніпулювання.
У будь-якому разі, казати про політичні зміни та політичну історію майбутнього досить важко. У кожного своє бачення історії, тож і висновки з цієї історії будуть різні. «Ось після 1989 року в новій, незалежній Польщі, — на думку польського політолога, — вважалося, що розуміння минулого є перешкодою, що потрібно звільнитися від тягаря історії в такий спосіб, аби вона не була одним із чинників, які формують польські рішення». Та й, можливо, не завжди доцільно. Час працює на тих, хто працює на нього. Тому для України нагальною є потреба інтелектуальної корпорації. Вектор російської політики нівелювати поки що не вдасться — і це також історичний факт. Та й, на думку польського аналітика, «комуністичний раб, якого виліплювали з такою великою старанністю, зовсім не вмер разом із кінцем однопартійної диктатури. Не кажучи вже про того, хто вів боротьбу з комунізмом і найчастіше був створений на образ і подобу системи, якій він протистояв». Наразі за кермом українського політикуму — представники проросійсько-орієнтованої партії з гаслами про впровадження другої державної мови та входженням до ЄЕП. Поруч майорять прапори комуністів та прогресивних соціалістів, прихід яких до української влади означатиме повернення до «найкращих» посткомуністичних стандартів.
Водночас польський досвід може допомогти Україні, адже Польща — член НАТО та ЄС. На думку пана Міхніка, «ситуація зараз така, що сприяє дуже добрим українсько-польським стосункам... Конфлікти, котрі є, стосуються історії. Не буде кращого моменту, щоб залагодити цю справу, ніж тепер. Україна потрібна Польщі. Польща потрібна Україні».
Але лякає інше: заради політичної вигоди та власних амбіцій українські політичні партії забувають про належність до політичних платформ і програм. Комуністи «братаються» з соціалістами, олігархи – з демократами... «Згадаймо про урок, що вже давала нам історія, — наголошує Адам Міхнік. — У нашій частині Європи злиття націоналізму й популізму один раз призвело до фашизму. І головний конфлікт нашого періоду, періоду переходу від тоталітаризму до демократії, — це не суперечка партій або політичних програм, а суперечка двох посттоталітарних культур». Чи готова Україна до співпраці з європейською Польщею? Польща готова піти назустріч Україні. В будь-якому разі, навіть маючи визначення української ідентичності з боку Польщі, нічого в Україні не вдасться зробити без національного самовизначення, усвідомлення історичної перспективи. А для цього потрібно хоча б володіти об’єктивною інформацією про події Другої світової війни, воїнів ОУН-УПА, Голодомор, про власне минуле...
На думку пана Міхніка, європейський вектор для України має бути визначальним. «ЄС — це вакцина для України,» — сказав пан Адам, даючи відповідь на запитання студентів Могилянки. Але проблема в тому, що Україна одним оком дивиться у бік чорносотенної Росії з авторитарним Владіміром Путіним, а другим, як в одній статті написала науковець Оксана Пахльовська, «підморгує Європі». Чи вдасться знайти компроміс? Думаю, пан Адам дав би на це оптимістичну відповідь.
Але історія майбутнього — річ непередбачувана. Так, політичні зміни осені-2004 були непрогнозовані. Помаранчева революція — це вибір української нації, вибір демократичний і вільний. Але ж і політичне літо-2006 передбачити не вдалося. «Нашу дилему можна сформулювати й інакше. Будь-яка революція, чи то революція в політиці, чи в іншій сфері життя, обов’язково проходить через дві фази: перша визначається боротьбою за свободу, друга – боротьбою за владу й помстою бонзам колишнього режиму. Фаза боротьби за свободу — найпрекрасніший час». Якнайліпше ці слова можна застосувати і до визначення помаранчевої революції. Гасла Майдану так і не вдалося втілити повністю. Затавровані «бандити» прийшли до влади, потіснивши «любих друзів». Тож тепер, два роки постфактум, усе починається спочатку. Ad fontes, але вже не ad ovo. Головне – не потрібно забувати про роль національної культури для визначення історичної перспективи. Попри зростання ВВП та збільшення бюджетних надходжень, саме культура визначає імідж країни у світі.
Яким є висновок щодо політики майбутнього в Росії, за Міхніком? Яким буде Росія за 20 років: ліберальною демократією, авторитарною чи тоталітарною диктатурою? Під виступом пан Адам підбив риску у вигляді старого анекдоту: «У 1917 році Чапаєва запитує його ординарець Петька: «Василю Івановичу, наша революція перемогла. Що буде з нами, з Росією через 20 років?» Чапаєв замислився. «Що ж, Петька, через 20 років буде 1937 рік...»
«Ну що ж, побачимо...» — сказав Адам Міхнік, припасовуючи висновок анекдоту до сучасної політичної ситуації.