ПОЛК ХАРАКТЕРНОГО КОЗАЦТВА

Відроджуване українське козацтво знову зіткнулося зі своєю споконвічною бідою — розбіжностями і розколом. Нині воно розділилося на «Звичаєве козацтво», «Військо запорозьке низове», «Військо запорозьке України», «Козацтво України» і т.ін. Попри постійні розмови про необхідність об’єднання, створення все нових організацій триває. Сьогодні кожен бажаючий, зібравши навколо себе однодумців у вишиванках і шароварах, може оголосити себе гетьманом, а своє оточення, природно, козаками.

«Несерйозне» козацтво

Згадую, що одного разу на якомусь урочистому заході був присутній у ролі «весільного генерала» гетьман одного з козацтв України. Довго не починали — чекали прибуття обласного начальства. Та ось, нарешті, і воно. Вийшовши з автобусів і побачивши людину у незвичному військовому строї, яка вітала їх, чиновники переглянулися — хто це?! А зрозумівши, що перед ними високий козачий чин, стали перешіптуватися: «Дивіться, бутафорський генерал...» Не зрозумівши причини загального пожвавлення, гетьман продовжував веселити люд, який зібрався, врученням орденів, запальними промовами і голосними вигуками, що викликали одностайний сміх, який, втім, за бажання можна було прийняти за реакцію схвалення. Від’їжджаючи, учасники акції посміхалися і похитували головами: «Як це все несерйозно, фальшиво. Та... зате не нудно, буде чим увечері розвеселити дружину...»

Хоч як це сумно, та саме словом «несерйозно» визначає сьогодні більшість українців своє ставлення до козацтва. І причина цього не лише ХХI століття, коли чубаті хлопці нормально сприймаються тільки на сцені або у фольклорних ансамблях, а й те, що, захопившись боротьбою за владу, козаки неодноразово підтверджували відому приказку: де три українці, там два гетьмани. Поглиблює становище і зловживання історичним колоритом, яке в народі вже одержало безсторонню характеристику — «шароварщина».

Заради справедливості слід зазначити, що проблема роз’єднаності була характерна для українського козацтва завжди. Об’єднання ставало реальністю лише в часи війн, перед обличчям спільного ворога. Сьогодні багато хто ставить запитання: скільки козацьких «багнетів» може бути мобілізовано на захист країни і чи багато буде користі від цієї «убивчої сили» в умовах сучасної війни? І якщо козаки упевнені, що їхній бойовий дух з лишком компенсує відсутність належної бойової підготовки, а їхні зведені полки і дивізії будуть корисні, то військові експерти налаштовані вельми скептично, відводячи козакам у найкращому разі роль інтендантів, а в гіршому — гарматного м’яса. Правда, такі висновки робляться з істотним застереженням: усе залежить від характеру бойових дій. Приміром, у Придністров’ї саме козацькі загони задавали тон і, на думку багатьох, визначили результат війни десятирічної давнини.

На початку 90-х багатьом здавалося, що за козаками велике майбутнє. Уява тих, хто кинувся записуватися в їхні лави, малювала райдужні картини життя в звільнених від державної опіки козацьких поселеннях, у привілеях і вільностях тощо. Як наслідок, туди посунув широкий потік випадкових людей і декласованих елементів, яких у міліцейських протоколах заведено називати особами без певного місця проживання і роду занять. Втім, незабаром, на свій превеликий подив, вони виявили, що «вільне козацтво» не припускає безтурботно-розгульного способу життя. І в результаті розчарований «бойовий авангард» почав рідшати. Його члени розбрелися хто куди, у тому числі й в кримінальний світ.

Стосовно політиків, то вони швидко розібралися, що в справі відродження національної самосвідомості й у розкладах боротьби за владу козацький козирний «туз» виявився банальною «десяткою», яка що далі, то більше ставала не «в масть». Влада з подивом вдивлялася у вигадливий візерунок «нової сили», що стрімко розгалужувалася, щедро підгодовувала її обіцянками, а тим часом гарячково підбирала безпечний вектор у своїй улюбленій багатовекторній політиці, що веде, образно кажучи, у тиху гавань.

І, схоже, така гавань знайшлася. Там, куди вихори історії закинули козачий «човен», що дав течу, уже з десяток років іржавіє позабутий усіма «крейсер» колишнього ДТСААФ. От і виникла ідея — «пересадити» козаків на морально і фізично застарілий, але все ж таки залізний «корабель». Нехай, мовляв, там наводять порядок і виховують молодь у козацькому дусі. Проте цьому, як мені здається, дуже логічному рішенню, опирається як частина старого «екіпажу», так і ті, хто пропонує якнайшвидше списати посудину на металобрухт.

Втім, не все так похмуро в нашому королівстві... У результаті всіх пертурбацій, що зазнало козацтво, на сцену дедалі активніше стали виходити люди, для яких членство в подібних організаціях швидше хобі, клуб за інтересами, спортивна секція, де вони можуть із задоволенням провести час, знайти і реалізувати себе. Яскраве тому підтвердження — полк характерного козацтва, про який піде мова далі. І хоча прихильники полку мають намір займатися політикою і декларують глобальні цілі поліпшення суспільства, навряд чи хтось із них усерйоз вірить у реальність суттєвих успіхів на цій ниві. Вважаю, для них набагато важливіше відчуття спільності і певна життєва екзотика.

У пошуках «свого» козацтва

Названий полк знаменний тим, що був створений не як підрозділ уже існуючої організації, київської або запорізької, а як самостійна структура в славнозвісному Кам’янці-Подільському, місті, що, попри багатющу історію, ніколи не було центром козацтва, як, утім, і все Поділля. Виправити становище і підняти на крутих берегах Смотрича гордий, але не зовсім звичний козацький прапор вирішив житель Кам’янця-Подільського Володимир Куровський.

Володимир давно відчував ідейну і духовну близькість до українського козацтва. Ця тяга пояснювалася його корінням, про які він дізнався, «розплутавши» свій родовід. Очевидно, саме голос крові підштовхнув його, молодого викладача фізвиховання, до ретельнішого вивчення історії козацтва.

У пошуках «свого» Куровський звернувся до самісіньких витоків, сподіваючись, що лише там таїться якась первородна сила, що стане запорукою великого майбутнього відроджуваного козацтва. Для цього йому довелося «відмотати» історію на тисячу років назад, до язичеських часів Київської Русі. Там волелюбний козачий дух перебував у чистому і первозданному вигляді, вільний від усіляких наносних і чужорідних елементів.

Витоки

Загальновідомо, що прихід християнства не був мирним. Народ повстав проти нової віри. Прихильники многобожжя і волелюбні воїни, ведені волхвами, із зброєю в руках підвелися на захист свого, як висловилися б сьогодні, конституційного права на свободу віросповідання. Саме цих людей окремі дослідники і називають першими козаками...

Сили були нерівні, тому довелося «непримиренній опозиції», знову ж таки висловлюючись по-сучасному, емігрувати. Частина їх вирушила до Новгорода, який після воцаріння християнства ще довгі роки славився своїми вільностями. Інші пішли в район Хортиці, де заклали підвалини вільної козачої держави. Третя ж частина осіла в подільських Медоборах, що у ті роки були великою глухоманню.

Тут, на горі Богіт, недалеко від нинішнього містечка Гусятина, був зведений величний чотиригранний кам’яний ідол, який упродовж понад двох століть був одним з найшанованіших у Київській Русі. На вершині, біля статуї, волхви підтримували непогасний вогонь. Тут відбувалися релігійні обряди, у тому числі жертвопринесення. Сюди приходили і припливали по судноплавному Збручу тисячі прочан, серед яких були і князі, які ще довго, незважаючи на опалу язичества, поклонялися звичним богам.

Проте згодом місцевість утрачала своє культове і духовне значення. Збруцький ідол, за однією з версій, був захований на дні ріки від татар, за іншою, скинутий туди християнами. У середині ХIХ століття його знайшла археологічна експедиція, і відтоді він знаходиться в музеї Кракова, а його копії — у Тернополі і Кам’янці-Подільському.

Цілком можливо, що саме географічна близькість Кам’янця-Подільського до священної гори Богіт і відіграла для Куровського немаловажну роль у виборі власного шляху до козацтва. Але, здається, вирішальним усе ж став душевний резонанс від дотику до звичаїв і вірувань предків. Що більше вивчав їх Володимир, то більше переконувався, що саме їх прості і мудрі закони можуть і повинні послужити відправною точкою в процесі відродження духовності України.

Шляхи порятунку України

Поступово навколо Володимира почала групуватися молодь, здебільшого націонал-патріотичного складу, яку так само, як і його, зігрівала ідея створення козацтва нового типу. Навесні 2000 року кількість однодумців досягла «критичного» рівня, і в Кам’янці-Подільському з’явився курінь характерного козацтва. Відразу ж були визначені й основні напрями його діяльності.

Так, завдання-максимум — побудова козацької держави, в якій головними стануть закони пращурів. Козаки впевнені, що в результаті революції свідомості, що неодмінно відбудеться в недалекому майбутньому, все населення нашої держави буде умовно поділене на три категорії: священиків, воїнів і робітників.

Настане час, кажуть вони, і Україна добровільно відмовиться від християнства й спрямує свої погляди на «Українську рідну віру». Віра ця грунтується на великій «Велесовій книзі», написаній ще в V столітті. Поки що про це не чув широкий загал, але рік у рік давня релігія стає дедалі популярнішою, і чимала заслуга в цьому верховної волхвині України-Руси Зореслави. В миру ця жінка відома під іменем Галина Лозко, має ступінь кандидата філософських наук і живе у Києві. Оскільки віра для «характерників» посідає дуже важливе місце й у ній полягає ідея нового суспільства, то в майбутньому вона стане основою держави, а її жерці — елітою нації.

«Воїни» повинні будуть гарантувати зовнішню і внутрішню безпеку країни і займатися політикою. А всі інші жителі нової України підуть у сфери послуг і виробництва, будучи умовно віднесені до категорії «робітників». Причому, зазначимо ще раз: до такого устрою суспільство прийде не в результаті якихось насильницьких дій, а відповідно до природної ходи історії та в результаті переоцінки цінностей...

Сьогодні, чекаючи свого «зоряного» часу, характерне козацтво створює школи бойових мистецтв «Триглав», виїжджає до літньо-спортивних таборів, організовує святкування «червоних» днів у календарі «рідної української віри», що традиційно проводяться на природі, у тому числі і на священній для них горі Богіт. Так і відбувається основна робота козаків з відродження і закріплення традицій, що у звітах управлінню освіти заведено називати спортивно-виховною та навчально-просвітницькою.

Серед основних відмінностей козаків Куровського від інших насамперед можна назвати відмову від християнства і прийняття у свої лави жінок, що, вибачте за каламбур, справді характерно винятково для «характерного» козацтва. Проте, незважаючи на це, «старші брати», які часто дивляться на інших із поблажливою усмішкою, намагаються більше уваги зосереджувати на родинних моментах і в жодному разі не відмовляти їм у праві іменувати себе козаками. Тим більше що своїм оптимізмом і працездатністю вони встигли заслужити належну повагу побратимів.

Козацька січ на колишній тютюновій фабриці

Лави «характерників» поповнювалися швидко, і в середині минулого року вони стали активно заявляти про себе на політичній арені Кам’янця-Подільського. Приблизно тоді ж Куровський виступив з ініціативою передати його організації помешкання колишньої тютюнової фабрики, що пустували, для створення там Подільської січі.

Ці похмурі споруди, що займають п’ять гектарів землі, стоять тут із ХVІІ століття. У старих казармах військового гарнізону каменецької фортеці фабрика працювала не один десяток років. Після ухвалення рішення про звільнення Старого міста від промислових підприємств вона переїхала на нове місце, залишивши після переїзду просто жахливу руїну: облуплені стіни, вибиті вікна, пошкоджений дах, зруйновані комунікації... Жодна міська організація не цікавилася умовами оренди цих нетрів або їхнього викупу, розуміючи, що один лише ремонт частини помешкань коштуватиме мінімум мільйон гривень. А наведення порядку на всій території виллється в мільйони доларів! Єдиними, хто вирішив ризикнути і взявся за «убиті» площі, стали «характерники».

Бо дуже пасували ці пропахлі історією і тютюном стіни, що сусідять із знаменитою фортецею, під створення великого козацького «осередка», задуманого кошовим отаманом Куровським з товаришами. Тут, у казармах, могли б розміститися і гуртожиток для побратимів, і школи — середня і спортивна, і виховний центр, і музей, і різноманітні майстерні, і багато що інше...

Міська влада охоче погодилася передати проблемний об’єкт під опіку молодої перспективної організації. По-перше, вона знімала з плечей обтяжні обов’язки з утримання й охорони історичної пам’ятки національного масштабу. По-друге, підтримувала гарні починання з дальнім прицілом — залученням туристів. Містечковий колорит, видовищні виступи майстрів «триглава», — до всього цього іноземці досить запопадливі. По-третє, не відкидала надії на те, що фантастичні плани молодих амбіційних козаків можуть-таки стати реальністю. І тоді, крім неминучих великих інвестицій, місто одержить ще одну визначну пам’ятку, яку не соромно буде включити до туристичного путівника. Ну і, нарешті, по-четверте, приймаючи позитивне рішення в період передвиборної кампанії, що набирала оберти, розраховувала на нові голоси виборців.

І от відбулося! У січні 2002 року «об’єкт» перейшов в «оперативне управління», як зазначалося в договорі, Кам’янець-Подільському куреню характерного козацтва. Ощасливлені хлопці з головою поринули в роботу. Насамперед найняли охорону, щоб припинити розкрадання добра, яке ще залишилося. Потім вийшли на «суботник» прибирати територію, знайшли підрядників на виконання майбутніх реставраційних робіт і т.ін.

Щоб швидше зрушити справу з мертвої точки, Куровський почав шукати спонсорів, інвесторів, меценатів. Причому не лише серед бізнесменів області, а й у інших регіонах, у тому числі й у Києві. Багато хто виявляв інтерес, обіцяв подумати і, можливо, передзвонити. Проте телефон мовчав, а чекати довго козаки не могли. Адже тільки охорона старих казарм коштувала їм тисячу гривень за півроку. А така сума для організації, основним джерелом фінансування якої є членські внески учнівської молоді, дуже велика. Міська влада обмежилася мінімумом — один раз безплатно надала «характерникам» вантажівку для вивезення сміття. А незабаром у договорі набрав чинності пункт — якщо грошей на відродження об’єкта «управлінці» не знаходять, то угода втрачає силу. І вже у травні, зрозумівши, що мрії про січ на подільській землі так швидко не справдяться, козаки добровільно відмовилися від непосильної ноші...

Ми підемо іншим шляхом!

Проте перший млинець, що вийшов грудкою, не підірвав оптимізму молодих ентузіастів. Далі вони вирішили рухатися традиційним шляхом — збільшувати кількість прихильників і розширювати географію своєї присутності по всій Україні. Володимир Куровський поїхав до Києва, плануючи, зміцнивши Київський курінь, одержати для організації статус загальнонаціональної. І перші кроки вже зроблено: Закарпатський курінь зареєстрований в Ужгороді, в управлінні юстиції чекають підписання документи про реєстрацію Хмельницької обласної організації, створені міські «осередки» у Кам’янці-Подільському, Хмельницькому та Ізяславі. Загальна чисельність «характерників» Хмельниччини становить близько 80 чоловік.

Після від’їзду в столицю Володимира Куровського до обласного центру приїхали його заступник Роман Міколаєв, який очолив місцевий курінь, і ще кілька членів організації. Сьогодні можна говорити, що центр характерного козацтва в Хмельницькій області перемістився зі Случа на Південний Буг. Тому, вважаємо, найближчим часом жителі обласного центру ще не раз почують про полк.