Політик Винниченко і його ювілей: кілька некон’юнктурних міркувань

Володимир Винниченко посідає помітне місце в історії України. З його ім’ям пов’язані не лише надзвичайно яскраві, неповторно-самобутні сторінки національного літературного процесу. Винниченко виявився причетним до найважливіших політичних процесів перших десятиліть ХХ століття — створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України — Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, глава Директорії УНР... А було ж іще чимало справ, участь у яких — незаперечний актив В. Винниченка-політика!

Він сам виділив у своїй політичній біографії три найважливіших епізоди, які карколомно поєднали в собі апогейні віхи Української революції з особистими катастрофами. Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Справді, стрімкі, зоряні злети, гучна слава прийшли надзусиллями й переплелися з падіннями з вершин влади у прірви ненависті, з публічною ганьбою одного з ключових політиків національного поступу. В них своєрідно закумульовані й рельєфно віддзеркалені глибинна суперечливість Української революції і весь смисл життя В. Винниченка та його однодумців. Чи не тому проблема «Винниченко-політик» надто непросто освоюється суспільствознавчою наукою, викликає не завжди адекватну реакцію?

28 липня 2005 р. виповнюється 125 років від дня народження В.Винниченка. Здавалось би, сприятлива можливість ще раз звернутися до неупередженого, ретельного аналізу внеску революціонера, політика, державного діяча в долю України, додатково замислитися над кристалізацією комплексної оцінки його велетенського творчого спадку.

Однак, схоже, з наближенням зазначеної дати, яка, втім, не особливо й виділяється сьогоднішнім політикумом у календарі, декому дуже хочеться спрацювати «на випередження», встигнути кинути «ложку дьогтю». Зокрема телеканал «1+1» знайшов початок літа найзручнішим часом для того, щоб укотре «потовкти воду в ступі» з приводу вбивства С.Петлюри і «принагідно» «кинути тінь» на В.Винниченка, який одним із перших глибоко й принципово розкрив причини, природу єврейських погромів, об’єктивно, аргументовано вказав на їх головних винуватців. Правда, «нові варіації»-підходи значно масштабніше — на рівні статей наукових журналів та монографій — продукувалися вже торік, коли виповнилося 125-ліття Головного Отамана.

Гадається, в ювілейний рік не варто продовжувати дискусію навколо постаті С.Петлюри, погоджуючись на нав’язуваний, проте малоефективний предметний порівняльний аналіз двох політиків: кожен, хто побажає те зробити, має таку повну й не надто складну можливість — на умовні шальки терезів варто покласти ерудицію, інтелект, творчий спадок, публічні виступи, реальні досягнення обох героїв. І все відразу стане на свої місця. А ось щодо зосередження уваги безпосередньо на Винниченкові, то, гадається, варто додатково висловитися з приводу його суспільно-політичних поглядів, революційної та державної діяльності.

* * *

Якщо спеціально поставити питання кардинально-огрублено: що особливо «не подобається» «критикам» у діяльності В. Винниченка, гнівно засуджується ними, виявиться, що це передусім такі наріжні моменти, висхідні позиції:

— тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації;

— народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція в напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади;

— федералістські погляди і практика, зокрема неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

У всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів — історизмом, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою наукової об’єктивності. За останніх 15 років у вітчизняній історіографії було докладено чимало зусиль до дискредитації як феномена революції (навіть відповідного поняття), так і звання революціонера.

Однак на початку ХХ ст. ім’ям «революціонер» по праву пишалися. Його гідно носили найпередовіші, найпрогресивніші особистості, які керувалися найвищими, найгуманнішими ідеалами, прагнули змінити суспільство кричущої відсталості й несправедливості. І В.Винниченко, наділений багатьма талантами, а серед них — надзвичайною чутливістю до чужого болю, здатністю співпереживання, бажанням віддати себе справі соціального і національного визволення, просто не міг бути поза колом революціонерів...

Доля В.Винниченка — блискуче свідчення досить масштабної і виразної тенденції — справжні інтелектуали, особистості з найкращими людськими якостями, у своїй переважній більшості пов’язували своє життя з революційним рухом; принаймні сприяли або співчували йому. Оскільки найпритягальнішою і найпопулярнішою тоді була соціалістична ідея, саме вона й стала осереддям визвольних процесів. Повалити середньовічну поліцейську імперію з менш радикальними світобаченням і настроями годі було сподіватися.

З молодих літ суб’єктивні орієнтації і поривання В. Винниченка виявилися надзвичайно суголосними з генеральним, домінантним напрямом прогресивних суспільних процесів. Більше того, увірвавшись в українську літературу, ставши володарем дум свого покоління, юнак дуже швидко зайняв керівні позиції і в українській соціал-демократії. Всією своєю невтомною діяльністю він наближав рік 1917. Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М.Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган — Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Такі документи, такі акції — це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. І як тут з гіркотою та болем не згадати, що одна з останніх книжок про В.Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни».

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми. Інша річ, що не лише з вини В. Винниченка (хоча вона очевидна, а відповідальність як глави уряду, керівника держави — природно, першочергова) накреслені плани державотворення зазнали фіаско.

І все ж — незаперечно, що народоправчий лад, моделі демократичної республіки, республіки трудового народу, тобто соціально орієнтованої держави, незрівнянні ні з історичним анахронізмом авторитарно-монархічного гетьманату («малоросійської України»), ні з аморфно-деструктивною корпоративно-клановою отаманщиною С. Петлюри — альтернативними для свого часу державотворчими варіантами, запропонованими українству й суспільно апробованими, врешті — відкинутими. І як революціонер, політик та державотворець В.Винниченко виявляв у даному разі виняткову послідовність, наполегливість. Доведеться визнати, що В.Винниченко був значно прагматичнішим і реалістичнішим політиком, аніж його подають (дехто взагалі заперечує наявність у нього таких рис).

Як відомо, ефективна політика є мистецтвом можливого. Двічі (з весни 1917 р. і майже до його кінця, і з осені 1918 р. та на початку 1919 р.) політичні платформи, основним глашатаєм яких виступав В.Винниченко, знаходили наймогутніший відгук у нації, згуртовували політично активну її частину. Нічого подібного не спостерігалося у будь-яку іншу добу Української революції.

Тут варто додати, що таланти В.Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок із тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози кон’юнктури досить наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. На початку Української революції автономістсько-федералістський курс М.Грушевського і В.Винниченка отримав практично абсолютну підтримку українства не в останню чергу тому, що загалом історично справедливі й абстрактно привабливі гасла самостійності М.Міхновського практично не поділялися масами.

Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В.Винниченко. Але нав’язати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. Тож слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі більше переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим із діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії — самостійності; гасла, реалізованого в IV Універсалі ЦР.

З цієї позиції В. Винниченко не сходив ніколи, висував її наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів із партійно-радянським керівництвом РСФРР та УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік.

Слід погодитися, що за життя В.Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, виявився варіант радянської федерації. А відтак небезпідставними, принаймні зрозумілими, були плани В.Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в СРСР.

* * *

Логічними й до певної міри виправданими можна кваліфікувати і кроки В.Винниченка-політика щодо створення закордонних груп українських комуністів, як і його зусилля щодо повернення в Україну. Це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, а уособлення досить потужної, об’єктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших партій Української революції — УПСР і УСДРП — достатньо численних і авторитетних течій та груп — «боротьбистів» і «незалежників», які тяжіли до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Можна висловити припущення, що прийняття умов співпраці, висунутих у 1920 р. В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо катастроф, які спіткали Україну в майбутньому.

Мабуть, до певної міри останнє розуміли чи принаймні інтуїтивно уловлювали тогочасні лідери УСРР — Х. Раковський і Д.Мануїльський, які, всупереч позиції Політбюро ЦК РКП(б), все ж таки спробували знайти варіант використання талантів В.Винниченка-політика на користь нації. Однак нігілістичне ставлення керівництва РКП(б) до національних особливостей розвитку України і брак необхідних важелів для проведення незалежної політики у лідерів КП(б)У завадили втіленню в життя обопільних розрахунків.

Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М.Скрипника, який у 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» — по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В.Винниченком. Він не лише відчував політичний пульс нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.

Винниченко-політик ніколи не прагнув власного вивищення, намагався себе підкорити суспільним потребам (звісно, як він їх розумів і оцінював). Тому-то В.Винниченко з презирством відкидає пропозицію П.Скоропадського очолити Раду Міністрів, не згоджується на прохання політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. І без будь-яких зволікань він залишає посаду голови Директорії в лютому
1919 р., відхиляє можливість потрапити на вищі щаблі влади в УСРР у 1920 р., зрікається першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С.Петлюри владу в екзильному проводі УНР. Він відмовляє і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний — він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.

З особливою виразністю риси справжнього революціонера-альтруїста виявилися в один із найкритичніших моментів Української революції — в 1918 році. Вважаючи вкрай неприпустимим, просто ганебним для себе підтримати режим П. Скоропадського, який мало не всім здавався непохитним, бо спирався на міць кайзерівських багнетів, В. Винниченко з вузьким колом однодумців веде підготовку антигетьманського повстання. Його не зупиняє відсутність підтримки навіть із боку однопартійців та українських есерів.

В.Винниченко володів не надто поширеним, як на сучасного політика, даром надзвичайно щирого самокритичного ставлення до власних вчинків. Залишаючись непохитним щодо визначеного ще в юності життєвого імперативу «Чесність з собою», він не просто критикував заднім числом свою діяльність, так би мовити — для заспокоєння сумління, а й робив належні висновки. Особливо прикметні й наочні тут щоденникові нотатки, тритомник «Відродження нації» і пов’язані з ними спроби кореляції політики, до яких систематично вдавався В.Винниченко.

* * *

Гадається, можна впевнено говорити, що серед плеяди діячів Української революції В.Винниченка вирізняла особлива, вроджена здатність до розуміння поведінки кожного індивідуума, психологічної мотивації його вчинків і водночас природний дар «схоплювати» глибинну й масштабну сутність процесів на макрорівні, передбачати об’єктивний напрям її перспективного розвитку. Переконливі докази того — відсутність ейфорії щодо соборницького процесу у 1918—1919 рр. та застережний песимізм щодо сутності майбутніх україно-польських відносин. Прогноз В.Винниченка виявився пророчим.

На жаль, не змогли справити впливу на розвиток ситуації в Україні й численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій в радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій. І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В.Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов’язані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав («сиротів») із приводу самогубства М. Хвильового та М.Скрипника, прозрівав трагічні наслідки такої політики більшовиків.

З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна суспільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент творчості В. Винниченка, який торкається глобалістських проблем, його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку: Винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція конкордизму — не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці позицій випереджала досягнення світової філософської, політологічної науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, обґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джерело ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фундаментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й шукав шляхи до його вдосконалення.

Навіть не ставлячи завдання аналізу велетенської художньої творчості В.Винниченка (14 романів, кілька повістей, ціла низка п’єс, понад 100 оповідань, понад 200 публіцистичних праць; у 1926—1930 рр. українське видавництво «Рух» видало «Твори» митця у 24-х томах!), що, безперечно, становить предмет окремої, масштабної, цікавої розмови, гадається, можна наполягати на аксіоматичній констатації. Щедро обдарований письменник не міг підкорити свою творчість пропаганді мистецькими засобами ідейно-політичних доктрин і уподобань. А відтак не варто шукати в його художньому спадку абсолютної адекватності його суспільним поглядам, позиції, поведінці. В.Винниченко — художник надзвичайно багатоплановий і барвистий.

Усе вищевикладене можна сконцентрувати в коротких тезах-висновках:

— громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ ст.;

— світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу;

— усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів;

— політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків та недоліків;

— практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, —мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повномасштабному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму (виняток — повалення режиму П.Скоропадського), розпочаті з його ініціативи і його власними організаційними зусиллями справи мали логічне продовження й сутнісне втілення у діях наступників та нащадків;

— особисті якості й потенції (різнобічні таланти та здібності) В.Винниченка виділили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття, а вся його практична діяльність, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів зумовили провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів, політичних та державних діячів.

Найкращою даниною Великому Українцеві було б творче наслідування його подвижницького життєвого прикладу, наближення часу торжества ідеалів, про які він мріяв, до яких прагнув.