Поліцейщина проти хуторянщини

02 червня, 2020, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Що таке "поліцейська держава"? І як можна охарактеризувати процеси, які відбуваються в нашому середовищі?

Поліцейщина проти хуторянщини
© Антикор

Свідома Україна вкотре розгубилася. Ну та частина, котра у Фейсбуці. Весна скінчилася, а посадок немає. Навіть натяку на розсаду немає. Самі цінники, й ті - на якихось плівках.

А тут ще приватну маршрутку в космос запустили, спеціально щоб відвернути нашу увагу від вінницько-броварського страйкболу. І безлад у Міннеаполісі, - щоб ми забули про Кагарлик. Це не кажучи вже про ритуальні танці адептів "Форбса" та інших свідків "зубожіння", які остаточно здичавіли під час карантину.

Титанічні намагання цієї свідомої України повернути суспільство до обговорення ну бодай передвиборних обіцянок, ну хоч когось, щоразу розбиваються об непорушний поліцейсько-судовий айсберг. Інколи навіть фізично.

Не кажучи вже про те, що війну, знову ж, можна було просто програти, без усієї додаткової ганьби та нескінченного політичного мазохізму. Але, як в орвеллівському "Колгоспі тварин", нам по-свинському кажуть: "Ви недооцінюєте, товаришу, велич перемоги, здобутої нами. Та сама земля, на якій ми зараз стоїмо, перебувала в руках ворога. А тепер, завдяки полководницькому генієві товариша Наполеона, ми відвоювали її назад до останньої п'яді!

- Виходить, ми відвоювали те, що в нас і раніше було, - сказав Гнідко.

- У цьому - наша перемога, - сказав Квікун".

Напруженість, турбулентність та інші бурління в різних соціальних гетто, безумовно, наростають. Але стіни цих кластерів дедалі міцніші. Їх захищають і замуровують зсередини, бо це - принципи, обереги й традиції. І їх підпирають ззовні, бо не вистачало ще, щоб видимість стабільного суспільного устрою розвалилася.

Одні й ті самі люди є водночас і прибічниками "сильної руки", хунти та порядку - і затятими лібералами та критиками поліцейської держави. Я вже неодноразово писав, що переважно це люди, які претендують на свідомість. Які велеречиво послуговуються словами й термінами, що не мають нічого спільного ні з їхнім походженням, ні з реальністю.

Цих людей не можна назвати безграмотними або неосвіченими. Вони вміють читати й писати, інколи - навіть без помилок. У них є дипломи про освіту, яка чомусь називається вищою. Але освіта передбачає не агресивне культивування провінційного жлобства, а вміння бачити і критично оцінювати будь-які події в історичному масштабі. Тобто в їхній реальній величині та значимості.

Слова й терміни, позбавлені їхніх природних параметрів, перевертаються в польоті, як осколки вибухового пристрою, і, відповідно, завдають набагато більше шкоди.

Я хочу поговорити про термін "поліцейська держава", що дуже популярний як лайка серед лібералів усього світу. Особливо про українську його інтерпретацію. Як традиційне бажання налякати незрозуміло кого і схилити незрозуміло до чого.

Коли кажуть "поліцейська держава" - мають на увазі антипод правової держави, аналог фашистського, нацистського й комуністичного режиму, що застосовує поліцейське насильство до політичних опонентів. Така держава контролює всі сфери суспільного життя, підмінюючи закон державною доцільністю.

Однак історично цей термін виник в епоху абсолютних монархій, які використовували поняття "поліція" у значенні "стан благополуччя та спокою, що є метою і результатом правильного управління".

Саме з розширеним тлумаченням поняття "поліція" як механізму і методу державного управління в освіченому абсолютизмі пов'язана поява терміна "поліцейська держава". Започаткував чотиритомний трактат Ніколя Деламара (XVII століття). Головним відомством, наближеним до народу і зобов'язаним турбуватися про його безпеку та добробут у публічних місцях і в умовах домашнього мешкання, Деламар вважав поліцію. У "зручності та спокої" вбачили сенс поліції навіть світочі вільнодумства - французькі енциклопедисти.

Повертаючись до наших реалій, слід зазначити, що поліцейська держава нездійсненна без поліцейського суспільства. Усі відомі репресивні режими XX століття базувалися на тому, що саме суспільство видавало їм мандат на такі дії.

Хоч би що потім говорили їхні конкуренти й критики про одурманення та зомбування, факт залишається фактом: будь-яка поліцейськість - усього лише частина інструменту з обмеження прав та свобод. Друга його частина - це самообмеження громадян і добровільний дозвіл на регламентацію особистого життя.

Якщо у вас є в цьому якісь інтелектуальні сумніви, роззирніться навколо на карантинну реальність. Десятиліття велеречивих заклинань про права та свободи особистості за лічені дні перетворюються на пил, якщо вам запропонують за це справедливу, на вашу думку, ціну. Це працює саме так. Зовсім не обов'язково ви маєте щось придбати. Імовірніше, ви будете остерігатися щось втратити.

Є ще один важливий нюанс. У повноцінній поліцейській державі вся фактична влада зосереджувалася в руках монарха або вищої посадової особи, наділеної схожим статусом. Якщо виникала якась юридична норма, котра якимось чином обмежувала його діяльність, це приводило до того, що вона замінювалася індивідуальним розпорядженням, виданим ad hoc або указом.

Тобто для ефективного контролю над усіма сферами суспільного життя це суспільне життя має бути спершу впорядковане. Спочатку виникає така собі раціональна організація суспільства, потім вона узурпується нібито для його ж блага. Тому поліцейська держава перетворює відносини громадянства лише на відносини підданства.

Тут дуже важливі суб'єктивні фактори, тому що вождь може не мати взагалі ніякої моралі, але зобов'язаний мати емпатію. Навіть негативну, що ще краще.

Як описує політологія процеси, що відбуваються в нашому середовищі?

У романтичному прагненні до контролю над усіма сферами суспільного життя та панування над усіма верствами населення лідер, зрештою, не в змозі ні на кого реально спертися.

Таке становище стимулювало політичну мутацію особливого класу людей, які стоять поза законами суспільства і саме тому перебувають на державній службі. Тільки вони, чужі суспільству й зобов'язані своїм становищем та владою виключно особисто лідерові, могли сформувати згуртований клас - клептократію. Гіпотетично, кожен лідер вважає, що такі персонажі будуть у його руках слухняним знаряддям. Передусім це особи, відповідальні за безпеку суспільства, - чиновники, які перебувають у розпорядженні ніби публічної влади й наділені повноваженнями хранителів правових приписів.

Але насправді це - фікція, що відбувалася в історії безліч разів. Насправді необмеженою владою наділені люди, які мають необмежений доступ до вух першої особи. Між ними точиться люта конкуренція із залученням ресурсів олігархів та з рекрутуванням корисних ідіотів із числа істинно народних мас.

Це, швидше, боротьба за бюджет, ніж за вплив, бо впливати інструментом репресії можна лише на тих, кому є що втрачати. Тому такі слухняні й уразливі чиновники, на яких можна завести "течку" (а якщо завести не можна, то в чиновники не пустять). А що можна отримати на жителя віддаленого українського села, який живе за укладом позаминулого століття? Список штрафів за неправильне паркування велосипеда біля клубної вбиральні?

Система поліцейської держави - велика спокуса для правителів ще з часів Платона. Але вона, у кращому разі, могла забезпечити непротивлення волі лідера, який просуває якісь глобальні проєкти. Що важливо підкреслити, опір саме й насамперед людей, які мають реальний фінансовий і збройний потенціал. Саме вони всерйоз опиратимуться зламу існуючої системи, бо їм є що втрачати. Будь-який інший опір (він же бунт), хоч би яким колоритним виглядав для медіа і хоч би яким щирим був, завжди приречений на стратегічну поразку, навіть якщо досягається тактична перевага.

В Україні ми бачимо бурхливий розвиток апарату МВС з одночасними симптомами деградації цієї структури на периферії, що неминуче при такій кадровій політиці. Ми бачимо спроби СБУ "втриматися на плаву" за рахунок виконання все тих-таки поліцейських функцій у сфері боротьби з корупцією та економічною злочинністю. Хоча саме ця сфера чисельністю приблизно 10 000 людей потрапляє під урочисте скорочення в рамках реформи.

Поліцейська держава існує за рахунок придушення, якщо є що придушувати. Наприклад, особисту і громадську ініціативу, самостійність, громадянські права та свободи, права особистості стосовно органів державної влади.

Та якщо у 38-мільйонній країні ініціативність зводиться до успішного виїзду за кордон із будь-якого приводу, захисники громадянських прав масово зникають без грантового фінансування, а прибічники свободи можуть зібрати лише кілька тисяч на Майдані, - поліцейська держава аж ніяк не може розвиватися на такому млявому й невдячному матеріалі.

У нас може (і буде) розвиватися звичайна поліцейщина, що не дотягує навіть до рівня, як виявилося, любимого народом Леоніда Даниловича. І річ не в якихось зловмисних персонажах. Із того, що є, можна перескласти тільки таке саме.

Юрій Шевельов 1954 року нарікав, що, крім Москви, в України є ще дві вічні проблеми - провінціалізм і зрадливість вищих посадових осіб ("кочубеївщина"). Жодна поліція не в змозі ні придушити це, ні очолити.

Всі статті автора читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК