ПОКРОВА: ВІДГОМІН ДИВА

Хоча Покрова Пресвятої Богородиці не є одним з найбільших християнських свят, але відзначається у нас 14 жовтня з особливою шаною. І заслуговує статусу національного свята. Для цього маємо досить історичних, звичаєвих і релігійних підстав.

Якось давні руси, дружинники князя Аскольда, дісталися човнами Константинополя і взяли його в облогу. Одначе візантійці зустріли їх «грецьким вогнем». Та пошарпати околиці грандіозного міста нашим предкам все ж вдалося. Тому в храмі передмістя Влахерн зібралися миряни, благаючи Богородицю про порятунок. І вона з’явилася перед вірними, скинула з себе покрову — омофор, вкрила нею тих, що молилися. Люди зробилися невидимими для ворогів… Свідками цього були юродивий Андрій та каліка Єпифаній, що й занотували хроністи, як і годилося у дев’ятому столітті, щоби диво було визнане церквою.

Навернені дивом дружинники, на чолі з Аскольдом, прийняли святе хрещення. Дарма що потім відбулася «реставрація» язичництва; невдовзі Св. Володимир передав під Божу опіку свою державу, де вшанування Покрови Пресвятої Богородиці набуло особливого змісту і поширення.

Християни вірять, що Син Божий Ісус прийшов як Заступник за грішників, а Пресвята Діва Марія є Покутницею найпершого, праматеринського Євиного гріха. Тому святість її образу особлива; до неї, як до Заступниці, зверталися у важкі хвилини наші матері й бабусі, до Неї звертаються і сущі християни. Вважається, що вона може простити найзапеклішого грішника; у візантійському апокрифі «Ходіння Богородиці по муках» свята Покрова полегшує страждання навіть засуджених на вічні тортури «мешканців» пекла. Згідно з християнською традицією, чоловіки молять Пресвяту Діву за винятково драматичних обставин. Відомо, що гетьман, сенатор і воєвода Київський Іван Виговський перед розстрілом читав акафіст до Богородиці.

З постаттю Богородиці пов’язані численні релігійні свята (Пречиста, Покрова, Благовіщення, Успіння); тому в православних церковних співах її називають «всіх часів року благословінням». У фольклорі цей аспект її образу поєднався з давніми язичницькими уявленнями про богиню землі, богиню-матір Ладу. Траву вона вкриває листям, небо — хмарами, землю — снігом, воду — льодом. Дівчат же покриває весільним вінцем, бо вважається покровителькою й оборонницею шлюбів. Увечері на Покрову юнка перед образами читала стародавню молитву, прохаючи Богородицю цієї ж осені накрити їй голову хустиною, тобто зробити дружиною «з гарною дитиною», і щоб свекор та свекруха прийняли її як рідну: «Святая Покрівонько, покрий мені голівоньку. Не стежкою, не квіткою, а чесною наміткою». Бо дівчина, вийшовши заміж, ніколи вже не з’являлася на людях простоволосою… За народними уявленнями, мати-земля теж просить Покрову накрити її «білою наміткою». І якщо серед жовтня випаде сніг, це — на щастя молодим.

До Покрови слід завершити усі польові роботи. У Карпатах саме тоді повертаються з полонини додому овечі отари. Козаки ж, у яких покровителькою була свята Покрова, у ці дні обирали нового отамана.

Успадкувавши войовничість давніх русів, запорожці були водночас побожними, як і всі українці. Вільне козацтво глибоко шанувало Покрову. Нащадки напасників, від яких вона врятувала у храмі мирних людей, волею Всевишнього стають ревними захисниками віри християнської, сповідальниками культу Покрови Пресвятої Богородиці! На її славу завжди влаштовували церкву в самій Січі. Під Покровою Божої Матері запорожці не боялися ні вражого вогню, ані грізної стихії.

Ось як змалював це неперевершений знавець козацької історії Дмитро Яворницький: «Відшукавши якийсь величний острів або приглянувши височенький «ріг», тобто мис на березі Дніпра, обирали найкрасивіше й відкрите місце і на ньому, перш за все, зводили церкву, найчастіше Покровську, а вже згодом — інші, необхідні житлові споруди».

Покровську церкву не оминула трагічна доля самої Січі. Після розгрому ордою у 1659 році Самарсько-Микольського монастиря «зі шпиталем, дзвіницею і школою» перша церква була збудована «на новій Січі, Чортомлицькій, в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Церква була закінчена у вересні, а богослужіння в ній розпочате 1 жовтня (14-го за новим стилем), у день храмового свята Січі». Та у 1709-му омріяна церква знищена московським військом разом із самою Січчю як помста за підтримку кошовим отаманом Костем Гордієнком гетьмана Івана Мазепи. При цьому, як пише історик, вже не «бусурманами», а одновірцями «із січової церкви були взяті: різьблений з царськими воротами іконостас з поставними іконами і з Деісусом, писаними на дошках і на полотні; вісім великих і малих дзвонів, три залізних з церкви хрести, одне Євангеліє» і навіть свічки, віск та ладан. Згадуючи про це у своїй «Історії запорозьких козаків», Д.Яворницький, мабуть, і гадки не мав, що подібне може повторитися у цивілізованому ХХ столітті. Та відомі трагедії сотень храмів, зокрема Михайлівського Золотоверхого, чиї безцінні мозаїки і фрески й досі лежать у схронах сусідів.

Чи не більшість церков у межах «вольностей запорозьких» були, а деякі залишилися й донині Покровськими. Їх зводили у селах і слободах, центрах паланок, на річках Берді, Самарі, Вовчій, Саксагані. Там збиралися спочатку майже самі військові, козаки, а згодом і місцеві «обивателі». Як тоді казали, вони «слухали служби, вчилися слова Божого і доброго ладу в житті». Навіть в урочищі Кагальнику при впадині Дону в море Азовське була похідна церква Покрови. І не тільки на землях запорозьких: останній кошовий отаман Петро Калнишевський власним коштом збудував у Ромнах церкву Покрови Богородиці «з різьбленим кількаярусним іконостасом і багатими у срібних шатах іконами…». Малярські роботи, дорогоцінні ризи й шати створювалися турботами і коштом старшини, усього товариства й окремих козаків. Вояк мріяв, якщо Бог дасть дожити до старості, заповісти своє добро Києво-Межигірському Спасо-Преображенському монастиреві, а самому піти туди послушником. Нерідко після молитви козаки вішали на ікони, на згадку про себе, золоті й срібні речі та прикраси — традиція, між іншим, західна.

Ікони у Покровських церквах — не лише сакральні символи і твори мистецтва. Сьогодні це певною мірою й історичні, етнографічні свідчення. Під омофором Богородиці портретно зображені гетьмани, старшини, а також прості козаки у мирні часи як мисливці, рибалки, кашовари. Цим підкреслювалася схильність до господарських справ на зимівниках у паланках, що й личить християнину… Взагалі ж на схилі своєї історії Січ значною мірою демілітаризувалася. Військова рада у 1766 р. ухвалила завести при церквах — січовій, самарській та інших — «приходські школи для навчання хлопчиків грамоті, письму, закону Божому, молитвам та упорядити шпиталі для улаштування старих, убогих, калік і злиденних».

Від самих же духовних осіб вимагалися «начитаність у слові Божому, красномовство, голосистість, особливо від дияконів, і тверезість; сам начальник запорозьких церков (мабуть, архієрей. — А.Т.) мусив кожного недільного і святкового дня виголошувати проповіді, неодмінно напам’ять, українською мовою; тих, що не відповідали цим вимогам, запорозькі козаки одразу ж висилали з Січі». До речі, Д.Яворницький зауважив, що тривалий час у січовій Покровській церкві священиком був колишній духівник і вчитель Катерини Другої, вихованець Києво-Могилянської академії, Кирило Тарловський.

Щодо духовної орієнтації шанувальників культу Покрови, то звичайно стриманий і некатегоричний Д. Яворницький висловлюється тут цілком недвозначно: «Запорозькі козаки завжди вважали свою церкву незалежною стосовно вищої духовної російської ієрархії… Але така церковна автономія, природно, не могла подобатися російському уряду, і тому від часу приєднання козаків до Росії, після 1734 року, уряд, поволі прибираючи до своїх рук запорожців, намагався позбавити їх, між іншим, і церковної автокефалії… Моральна залежність запорозької церкви визнавалася військом тільки від Київського Межигірського монастиря». Цей духовний зв’язок, підкреслює історик, припинявся лише тимчасово, від 1709 до 1734 року, коли запорозькі козаки були «під протекцією Кримського хана». Інший літописець козацької історії, Аполлон Скальковський, наводив лист до ігумена цього монастиря, у якому запорожці висловлювали наївну, але щиру упевненість: «Не буде церква Божа і наша відлучена від монастиря спільнотного Межигірського, поки в Дніпрі води й нашого війська Запорозького буде». Підпорядкування Січі Межигірському монастиреві було закріплене угодою: «…щоб тепер і завше з їхнього монастиря Межигірського Київського, а не з іншої якоїсь обителі святої, священики служили з монастиря прислані, Божі служби у Покрові Пресвятої Богородиці, у церкві святій нашій запорозькій і всі духовні правила порятунку війську приналежні, відправували й духовними отцями товариству були».

Давня історична сув’язь сакрального феномена Богородиці з Україною, поширення у нас православного культу Покрови, багатство й різноманітність пов’язаних з ним обрядів і звичаїв дають всі підстави вважати день 14 жовтня національним святом.