«ПОКОЛІННЯ NEXT» І ЙОГО ПРЕДКИ

На жаль, а можливо, на щастя (залежно від того, з чийого боку дивитися на проблему), доводиться визнати, що «покоління Next», до якого належить сучасна студентська молодь, не завжди виходить переможцем у запеклих боях із «предками». Справді, як сучасному студентові пояснити своїм батькам, що нині безглуздо мріяти про кар’єру зразкового службовця або підкорювача космічних просторів?! І як донести до батьківської свідомості свою скромну щоденну мрію стати кимось на кшталт Абрамовича? Попри всю повагу до романтичних ідеалів минулого, «предки» найчастіше відмовляються розуміти, що іноді набуття практичних навичок праці важливіше за наполегливе й монотонне розгризання граніту науки. Бо інакше бідним студентам ніколи не стати багатими й не вижити в суворому сьогоденні, яке не допускає безжурності й безтурботності, нарешті, не побудувати нормальних сімейних стосунків.

Звичайно, студентська молодь ставиться до своїх батьків по-різному, й не кожному до душі перетворювати тихий сімейний побут на арену безкровної, але напруженої боротьби за право «сміти своє судження мати». Якщо вже спробувати побудувати якусь класифікацію, то, як на мене, варто виділити такі категорії сучасного студентства: перша категорія відчайдушно бореться за свою незалежність і прагне якомога швидше відгородити себе від батьків залізною завісою самостійності; далі йдуть «юноши бледные со взором горящим» з інтелігентних родин, які набагато тісніше прив’язані до «предків», слухняно виконують їхні інструкції й намагаються віддалити початок своєї боротьби за виживання; і, нарешті, дитятка заможних батьків, обтяжені проблемами зовсім іншого характеру.

Перші знають не з чуток, як поєднувати роботу з навчанням і яка справжня ціна романтики та безтурботності в нашому жорстокому світі. І тому для остаточного утвердження себе як особистостей їм просто необхідна повна незалежність від «предків» у вигляді власного житла. Перешкоджати таким бідним студентам у їхньому скромному прагненні стати багатими й самостійними категорично забороняється!

Другі пасивніші та більш слабкодухі, довго не можуть відірватися від батьків, через те дорослішають повільніше. Вони до болю в зубах гризуть граніт науки, як і належить студентам з інтелігентних родин, і не знають, як то працювати всю ніч перед заліком. Але така «лафа» можлива, доки батьки ще здатні платити за навчання, а потім цим улюбленцям долі доводиться раптово дорослішати. Втім, вони можуть похвалитися (принаймні спочатку) більш-менш налагодженими стосунками з батьками.

Проблеми «покоління Next» невіддільні від труднощів та клопотів батьків сучасної «просунутої» молоді. Тож дамо на певний час спокій «дітям» і поговоримо про «батьків».

Сучасних «батьків» можна поділити на такі категорії: «ті, які можуть», або «круті предки» (прошу вибачити за студентський жаргон, але цього разу без нього не обійтися); «ті, які вірять й інколи можуть», тобто інтелігенти, і «ті, які нічого не можуть і ні в що не вірять», тобто песимісти. Про «крутих» батьків та їхніх діток, які «сходят с ума от того, что им нечего больше хотеть», написано багато, отож я не загострюватиму уваги на цій проблемі, тим більше що чим далі в провінцію, тим менше мажорів і тим вони дрібніші. Провінційні чада «крутих» батьків хіба що крутою мобілкою похизуються, прокатяться в татовому БМВ на свято, проциндрять 100—200 баксів у ресторані, і все — фантазія вичерпалася... Не слід забувати, що адміністративні бонзи міняються на своїх посадах, як білі рукавички на пещених аристократичних ручках, і вчорашній мажор може легко перетворитися на «мінора». Мені доводилося бачити дітей колишніх начальників, змушених просити матеріальної допомоги в місцевому «Хеседі», вистоювати довгі черги в ОВІРі й болісно намагатися скласти сесію на п’ятому курсі, коли бути відрахованим за неуспішність із ВНЗ, куди так легко влаштував їх учора могутній іще батько, просто смішно.

Колишні мажори заслуговують на співчуття тому, що нічого від своїх батьків, крім їхньої колишньої величі, не отримали. Це як за чеховських часів — проблема розорених дворянських гнізд, тільки вишневі сади нині й вирости не встигають, не те що плодоносити... Якщо проїхатися околицями будь-якого українського провінційного міста, можна вдосталь надивитися на недобудовані фазенди, сумні пам’ятники незреалізованому барству.

Інтелігенти — дуже цікава категорія табору батьків. Старші з них не так давно ще пишалися своїм дисидентським і псевдодисидентським минулим, поки не зрозуміли, що разом із минулим втратили і країну, й ті ідеали, які оскаржували, але якими, власне, й жили — принаймні частково. Вони все ще хизуються тим, що старші і тому, як їм здається, мудріші, а отже, мають право повчати власних дітей. Але ж повинні зізнатися бодай самим собі, що навчити їм дітей, власне, нічого, мудрості в них ніякої немає і час уже їм самим, із їхньою хваленою батьківською гордістю, вчитись у своїх дітей, якщо ті визнають за потрібне дати їм хоч якісь уроки житейської мудрості. Чому? А тому, що батьки ці значною мірою залишилися наївними дітьми тоталітарної епохи з принципами, які тепер нікому непотрібні. Докази? Прошу.

Їхнє приховане переконання, буцімто краще бути убогим, але гордим, аніж багатим, але приниженим, насильно прищеплений їм аскетизм укупі з гаслами типу «раньше думай о родине, а потом о себе», їхній виробничий героїзм, на жаль, ведуть до злигоднів і голодної старості, коли, хоч як крути, а доведеться жити на пенсію. «Все ж таки дітям складніше, ніж нам, — визнають вони, — хоча б тому, що в нас були безтурботні студентські роки з безплатною освітою і стипендія, на яку (особливо на підвищену) цілком можна було жити і навіть створити студентську сім’ю, у нас була хоч якась соціальна захищеність, що виправдувала наш романтизм». «І небажання самим відповідати за свою долю», — попри всю повагу до такої категорії батьків, додам я. Адже, зіштовхнувшись із найменшими життєвими труднощами, ця категорія «батьків» зверталася до місцевкому або профкому з проханням допомогти, розібратися, дати надію. Внаслідок цього багато батьків так і залишилися дітьми, а діти подорослішали на ціле життя...

Сучасні студенти інколи заздрять своїм батькам, адже хочеться бодай з місяцинку пожити безтурботно й поспівати «Возьмемся за руки, друзья» біля якої-небудь туристичної ватри, не замислюючись над тим, де заробити, щоб оплатити навчання в наступному семестрі. Цікаво, що ще років 10—15 тому проблема «батьків—дітей» звелася б до простої істини, що старше покоління не може зрозуміти підростаюче, що дітям бракує свободи, дорослі їх пригноблюють тощо. Сучасній молодій людині (якщо вона, звичайно, не мажор) таке не спаде на думку, оскільки батько-інтелігент якщо й знайшов гроші на оплату першого семестру, то давно вже опустив руки і може тільки мріяти про синову освіту. Отож синові самому доводиться шукати гроші на навчання. Багато сучасних студентів самі платять за свою свободу, за право жити й робити помилки.

Діти так званих «батьків-песимістів» не лише самі будують своє життя і долю, а ще й позбавлені того, що називається родинним гніздом, а їхні зневірені «батьки» або спиваються, або продають за борги житло й переїздять у село, щоб остаточно розоритися, інколи бомжують. Цим юнакам і дівчатам найскрутніше, адже їм потрібно не лише вирватися зі злиднів, а й утримувати своїх безпомічних батьків. Таким студентам легше за все здатися й померти молодими (СНІД, наркотики, гепатит С тощо). І ті з них, хто зумів вибратися й хоча б довчитися, гідні всілякої поваги.

Отож , «бідні студенти» та їхні буркотливі «предки», закопайте глибше сокиру війни й перестаньте витрачати одне на одного неоціненні нерви. Повірте, ви одне одному ще знадобитеся! Адже ми — однієї крові, як казав великий Мауглі.