З Ніною Григорівною В. ми зустрілися в приміщенні Білоцерківського міського суду. Тут слухалася справа її сина, 14-річного Сергія. Підліток із благополучної, забезпеченої сім’ї обвинувачувався в численних крадіжках. Слухаючи обвинувача, мати не приховувала подиву і болю. Вона не могла зрозуміти, що ж штовхнуло на злодійство її любого хлопчика. Невже мали рацію ті, хто багато років тому застерігав її: «Не слід брати на виховання дитбудинківця! Невідомо, як себе поведуть «чужі» гени...»
Вперше біда постукалася в їхню сім’ю багато років тому. Ніна Григорівна разом із чоловіком, Володимиром Павловичем, виховували дочку Катю. Дівчина була вже випускницею школи, мріяла стати художником-модельєром... Але все перекреслила безглузда і страшна автомобільна катастрофа. П’яний водій збив Катю на тролейбусній зупинці, неподалік дому. Лікарі виявилися безсилі...
Батьки горювали. Здавалося, їхнє життя втратило будь-який сенс. Але згодом вирішили взяти на виховання дитину з дитячого будинку. Спочатку обоє мріяли про дівчинку, схожу на загиблу доню. Об’їздили кілька дитячих будинків. Але жодна маленька вихованка не запала в душу. Навпаки, у пам’яті батьків відразу поставала загибла Катруся, вони мимоволі починали порівнювати і лише ятрили незагойну рану... «А подивіться на хлопчиків», — запропонував раптом хтось із вихователів. Без особливих надій вони зазирнули в дошкільну групу, де в цей момент саме відбувалися заняття. Ясноокий п’ятирічний малюк у білих шкарпетках і сандаликах так зворушливо читав простенький віршик «про сонечко», що обоє мимоволі всміхнулися. Серце Ніни Григорівни розтануло. Згадала, що колись вони з чоловіком мріяли мати ще й сина, але не судилося... То, може, не ятрити душу спогадами про загиблу дочку, а взяти цього славного хлопчика?
Вихователі запевнили їх, що у Сергійка цілком нормальна спадковість. Щоправда, батько невідомий, а ось мати була молодою вродливою жінкою, студенткою місцевого вузу. Вона відмовилася від малюка прямо в пологовому будинку, мотивуючи свій вчинок тим, що суворі батьки просто не пустять її на поріг із таким «подарунком». Лікарі та педагоги були одностайні: Сергійко чудово розвивається, швидко засвоює знання, кмітливий, та й зі здоров’ям жодних проблем немає. Володимир і Ніна відразу прихилилися до хлопчика. І після необхідних формальностей малюк отримав сім’ю.
Сергійко дуже швидко обвикнувся в новій квартирі, де йому виділили окрему кімнату, потоваришував із хлопцями у дворі. Звісно, не обійшлося без запитань. «Мамо, тату, а де ви були раніше? — допитувався малюк, зазираючи їм у вічі. — Чому так довго мене не забирали?» Пояснили, що були у від’їзді, ось і не змогли взяти його з собою. Але тепер усе владналося, вони завжди будуть разом. Ці пояснення заспокоїли хлопчика.
Коли в домі знову задзвенів дитячий голосок, батьки були такі щасливі, що просто не хотіли помічати жодних недоліків у обожнюваному прийомному синові. Однак у його поведінці траплялося дивне. Наприклад, Сергійко із задоволенням роздавав товаришам свої іграшки, солодощі, речі. І так само легко міг забрати чужі. Сусіди скаржилися, що він може зайти в будь-яку квартиру і взяти без дозволу вподобану річ. «Бідолашний, він же виріс у дитячому будинку, де все спільне! Нічого, підросте, сам усе зрозуміє!» — думали батьки і без ані найменших заперечень відшкодовували збитки. Вони ніколи не картали сина, лише м’яко соромили. Знайомі іноді навіть дивувалися: «Ви все йому дозволяєте, не можна ж так!» Але подружжю здавалося, що будь-яке зауваження малюк може сприйняти як відсутність любові до нього. Тому Сергійкові ні в чому не відмовляли, тим паче що Володимир Павлович добре заробляв. За обопільною згодою, подружжя не навантажувало сина і домашньою роботою, воліючи обходитися власними силами. Єдиним обов’язком Сергія було навчання. А син вчився добре і без особливих зусиль.
Сергію виповнилося 13 років, коли Володимир Павлович раптово помер від інфаркту. Ось тоді й почалися складнощі. На плечі Ніни Григорівни лягли всі господарські турботи, матеріальне становище сім’ї теж змінилося: тепер їм доводилося жити лише на одну її зарплату. А син навіть не намагався взяти на себе хоча б частину домашніх клопотів. Звикнувши до певних статків, він продовжував вимагати грошей на кишенькові витрати. Мати намагалася пояснити, що тепер їм доведеться заощаджувати. Але син не хотів миритися з тим, що вже не може вдовольняти всі свої забаганки. На відмови реагував гостро, ображався і йшов на вулицю до друзів. Нові товариші сина дуже не подобалися Ніні Григорівні, але вона не знала, як їх відвадити...
Напередодні Нового року в їхньому будинку сталася крадіжка. Пограбували сусідку Валентину Іванівну. Злодій вліз у її квартиру, коли вона ходила в магазин. Нічого цінного в квартирі пенсіонерки не було, крім декількох стародавніх ікон, що дісталися їй у спадок. Саме їх і забрав злодій. Знайти його міліції не становило труднощів. Виявилося, що квартиру Валентини Іванівни обікрав... Сергій! На слідстві він розповів, що підгледів, де сусідка ховає ключі, вичекав момент, коли вона піде, і навідався до неї. Вкрадені ікони підліток продав дешево на міському ринку. І Ніна Григорівна, і сама сусідка були шоковані: ніхто не очікував від хлопчика такого вчинку! Але виявилося, що крадіжка ікон — перша, але далеко не остання в біографії підлітка.
— Ми з’ясували, що за відносно короткий відтинок часу Сергій В. скоїв близько десяти крадіжок, — повідомив працівник Білоцерківської міської кримінальної міліції у справах неповнолітніх Василь Максименко. — Спільно з дружками Сергій «спеціалізувався» на крадіжках з автомобілів. Найчастіше забирали автомагнітоли, відеокасети — їх найлегше продати. Гроші витрачали на солодощі, просаджували в ігрових автоматах, комп’ютерних клубах. Після затримання Сергій пояснював крадіжки тим, що йому не вистачало грошей, які давала мати на кишенькові витрати. Хоч підліток був усім забезпечений, йому постійно хотілося більшого. Суто зовні Сергій справляв враження нормального, недурного хлопця: не випиває, не захоплюється наркотиками, страшенно любить комп’ютери і непогано на них розуміється. Але при цьому досить інфантильний, розпещений, не привчений до праці, а отже й не знає ціни грошам. Мені щиро жаль його матір, яка намагалася напоумити непутящого сина. Хотілося б вірити, що ситуація зміниться, хлопець подорослішає і зрозуміє, що став на хибний шлях...
Слідство і суд виявилися справжнім ударом для Ніни Григорівни. Вона ніяк не могла зрозуміти, які причини штовхнули сина на крадіжку. Адже Сергій жив у статках, у нього було все необхідне. Про нього піклувалися, оберігали від тяжкої праці. Що ж сталося?
— Сергійка наче підмінили! — повторювала вона в суді. — З веселої, ласкавої дитини він раптом перетворився на впертого підлітка. Мої спроби напоумити його не дають жодного результату. Я з жахом зрозуміла, що не маю ніякого впливу на дитину. Але чому? Адже ми з чоловіком ростили його в любові і турботі...
Коли почалося слідство у справі Сергія В., знайшлися «доброзичливці», котрі радили матері відмовитися від прийомного сина. Нагадували, що вона нічого не знає про біологічних батьків дитини. Мовляв, якщо злодійські схильності передалися йому генетично, нічого вже не зміниш... Але Ніна Григорівна і чути про це не хоче. Попри все, вона вважає Сергійка своїм сином і готова бути з ним поруч, хоч би що трапилося. Ось тільки не знає, чим допомогти підлітку, як виправити ситуацію. Що ж думають фахівці про ситуацію в цій сім’ї?
— Насамперед, не слід шукати корінь усіх проблем у нібито поганій спадковості хлопчика. Адже, за статистикою, прийомні діти скоюють різні правопорушення, у тому числі й крадіжки, анітрохи не частіше, ніж рідні, — стверджує дитячий психолог Ганна Онищенко. — Якщо ж говорити про ситуацію, що склалася саме в цій конкретній сім’ї, то, швидше за все, тут були серйозні помилки у вихованні. Від початку названі батьки ставилися до хлопчика як до дарунка долі: балували, задаровували іграшками, виконували будь-які примхи. Зрозуміло, батьківська любов — величезна творча сила, необхідна будь-якій людині. Але так само потрібні і строгість, вимогливість, розумні обмеження. Інакше дитина виросте розпещеною, егоїстичною. Саме це і сталося з Сергієм. Хоч би що він робив, названі батьки його не карали. По-перше, жаліли. По-друге, боялися, щоб оточуючі не дорікнули їм за надмірну строгість. Мовляв, взяли у сім’ю робітника! Серйозних педагогічних прорахунків було допущено з перших кроків малюка у новій сім’ї: згадайте хоча б скарги сусідів на те, що Сергійко без дозволу бере чужі іграшки, солодощі. Вихованцям дитячих будинків справді спочатку складно зрозуміти різницю між спільними речами і чиєюсь власністю. Адже вони росли в домі, де все — спільне, звикли ділитися. Тому слід із перших же кроків м’яко, але рішуче дати їм зрозуміти, що є свої речі й чужі, що брати можна лише з дозволу господарів. Дитина мусить усвідомити, що брати без дозволу зле і батьки покарають її за такі вчинки. На жаль, Володимир Павлович і Ніна Григорівна не зуміли пояснити це хлопчикові, тому у Сергія виникло відчуття вседозволеності. Великою помилкою було й те, що дитину звільнили від будь-яких домашніх обов’язків. У результаті хлопець виріс ледарем. Гадаю, на крадіжки Сергія штовхнула не погана спадковість, а інфантильність, егоїзм і звичка отримувати все, що забажаєш.
Суд засудив Сергія до трьох років позбавлення волі. Але, врахувавши ряд пом’якшувальних обставин, визнав за можливе призначити йому випробувальний термін — два роки. Підліток повернувся в рідні стіни. Що ж, можливо, слідство і суд стануть для нього тим потрясінням, яке примусить його усвідомити свої помилки, переглянути ставлення до життя. За порадою психологів, мати і син для початку перерозподілили сімейні обов’язки. Сергій узяв на себе частину господарських турбот, які раніше лежали на материних плечах. Потроху він знайомиться із сімейним бюджетом, оплачує комунальні послуги, ходить на ринок... А Ніна Григорівна не втрачає надії виростити гідного, серйозного, працьовитого сина, який стане їй підтримкою й опорою у старості. Адже Сергієві всього чотирнадцять років — це той вік, коли ще можна все виправити.