Подвійний страх

Річниця закінчення Другої світової війни вкотре актуалізує обговорення в Україні проблеми національного примирення. Нинішнього року позиція радянських ветеранів, яка не допускає угоди, отримала живильний імпульс від партії—переможниці парламентських виборів, і тому проблема видається ще більш віддаленою від практичного вирішення, ніж п’ятнадцять років тому.

Причину радянської непримиренності я вбачаю у певному психологічному комплексі. Безперечно, солдати й офіцери Червоної армії проливали кров за свою Вітчизну, і ніхто не має права піддавати сумніву їхній подвиг. Але очевидно й те, що Червоною армією, як і кожною регулярною армією взагалі — на відміну від армії повстанської, — рухають не лише патріотизм і доблесть, а й страх перед державою, яка карає за невиконання наказу. І чим жорстокіша така держава, чим менше вона цінує життя своїх громадян, тим більшою мірою применшується їхнє геройство на полі битви. Саме такою державою був сталінський СРСР, у своїх сутнісних рисах дуже схожий на гітлерівську Німеччину.

У сумнозвісному наказі № 227 «Ни шагу назад!» народний комісар оборони прямо посилається на передовий досвід фашистської армії. Товариш Сталін вказує: «Після свого зимового відступу під натиском Червоної армії, коли в німецьких військах розхиталася дисципліна, німці для відновлення дисципліни вжили деяких суворих заходів, що дали непогані результати. Вони сформували 100 штрафних рот із бійців (...), близько десятка штрафних батальйонів із командирів, котрі порушили дисципліну через боягузтво або нестійкість, позбавили їх орденів, поставили на ще небезпечніші ділянки фронту й наказали спокутувати свої гріхи. Вони сформували, нарешті, спеціальні загони загородження, поставили їх позаду нестійких дивізій і веліли їм розстрілювати на місці панікерів при спробі самовільно залишити позиції і в разі спроби здатися в полон. Як відомо, ці заходи подіяли, і тепер німецькі війська б’ються краще, ніж вони билися взимку. І ось виходить, що німецькі війська мають хорошу дисципліну, хоча в них немає високої мети захисту своєї батьківщини, а є лише одна грабіжницька мета — підкорити чужу країну, а наші війська, які мають мету захисту своєї зганьбленої Батьківщини, не мають такої дисципліни і зазнають через це поразки». Виходить, що для «наших військ» мета захищати свою знеславлену Вітчизну має певний трансцендентний характер: мета начебто є, а цілеспрямованої переможної дії — немає. Тому, не покладаючись більше на радянський патріотизм, радянська влада на повну силу запускає каральний механізм.

«Сформувати в межах армії три-п’ять добре озброєних загороджувальних загонів (по 200 чоловік у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки й безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів та боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».

Визначити, якою мірою залякування й насильство допомагають виконувати обов’язок, досить важко. Адже обов’язок, вимагаючи підпорядкування, жодним чином не загрожує, як казав Кант, тим, «що вселяло б природну відразу в душу й лякало б».

Одне з перших теоретичних міркувань на цю тему належить перському царю Ксерксу. З’ясовуючи, чи зможуть нечисленні елліни протистояти його полчищам, він, за свідченням Геродота, вирішив розглянути цю справу «цю справу на підставі суворої логіки».

«Як це можливо, щоб тисяча людей (...) могли б боротися з таким великим військом? — переконував Ксеркс Демарата, спартанського царя, який був позбавлений влади в Лакедемоні й втік до персів. — Адже якщо їх [навіть] п’ять тисяч, на кожного з них прийдеться більше як тисяча наших. Отже, коли вони були б під владою однієї людини (тобто царя. – Є.З.), як це є в нас, тоді, боячись цього одного, вони могли б виявитися хорошими всупереч своїй природі (яка завжди вимагає тікати від сильнішого. – Є.З.). Якщо їх підганяють батогами, можливо, вони виступили б і проти численного ворога».

Демарат так пояснив Ксерксу причину того, що спартанці не втікають із поля бою, хоча за їхніми спинами й не свистять бичі наглядачів: «Хоч вони й вільні, але не з усіх поглядів. Адже над ними стоїть владар – це закон і його вони бояться далеко більше, ніж твої люди бояться тебе. І природно вони роблять те, що він наказує. А він завжди наказує їм те саме: він не дозволяє тікати з бойовища, скільки б там не було ворогів, але наказує залишатися на своїх місцях і там або перемогти, або бути вбитими».

Закон цей не має нічого спільного з військовою юстицією; йдеться про моральний осуд. Ось приклад: із трьохсот спартанців царя Леоніда під Фермопілами вціліли, кажуть, лише двоє — Арістодем і Пантіт. Перший не міг битися через хворі очі, другому взагалі наказали вирушити з дорученням до Фессалії. Проте «після повернення в Лакедемон на Арістодема чекали безчестя й ганьба. Безчестя полягало в тому, що ніхто не запалював йому вогню й не говорив із ним, а ганьба — у тому, що йому дали прізвисько Арістодем-Боягуз». Доведений до розпачу, він у битві під Платеями «кидався на ворогів як скажений і вчинив великі подвиги, бо, очевидно, шукав собі смерті » (причому воював він аж ніяк не у «штрафній роті»). Пантіт виявився не таким стійким. «Коли [після Фермопіл] він повернувся в Спарту, через те, що всі його там зневажали, він повісився».

Щоб сформувалися такі сильні моральні закони й таке сильне відчуття обов’язку, потрібні століття. У молодій державі через брак виробленого обов’язку та усталених традицій вдаються до військової юстиції. Тіт Лівій розповідає, як в одному з боїв війни з вольсками (471 р. до Р.Х.) римляни ганебно показали спину: «ніхто не думав ні про що, крім утечі». Після битви, зібравши військо, консул розсудив так: «Воїнів без зброї і прапороносців, котрі загубили прапори, а також центуріонів (…), котрі залишили стрій, він наказав відшмагати різками і стратити сокирою; з інших за жеребом кожного десятого було відібрано для страти» (децимація; перші достовірні відомості про цей елемент військової римської юстиції належать до 296 р.).

Ще раніше, коли римській свободі, що запанувала після вигнання царя Тарквінія Гордого, виповнилося лише десять років, молода республіка воювала з латинами (499 р.). У рядах латинського війська були й римські вигнанці на чолі з Тарквінієм. «І ці, б’ючись із великою злістю за відібране добро та батьківщину відібрану, на певний час узяли гору в битві. (…) Диктатор Постумій, бачачи, що вигнанці стрімко насуваються, а власні його воїни відступають під ударами, дає наказ добірній когорті, яка перебувала при ньому для охорони: вважати ворогом кожного, хто залишив стрій. Подвійний страх утримав римлян від утечі; вони повертають на ворога й відновлюють ряди». Порівняйте: «16 жовтня 1942 року, під час контратаки противника, група червоноармійців (...) виявила боягузтво і в паніці почала втікати з поля бою, тягнучи за собою інших військовослужбовців. Армійський загороджувальний загін 21-ї армії, що перебував на цій ділянці, силою зброї ліквідував паніку й відновив попереднє становище» (з доповідної записки особливого відділу НКВС Донського фронту в управління особливих відділів НКВС СРСР «Про роботу особорганів у боротьбі з боягузами й панікерами в частинах Донського фронту за період із 1 жовтня 1942 року по 1 лютого 1943 року»).

Отож радянський диктатор, віддаючи наказ своїм добірним НКВС-«когортам» стріляти у червоноармійців, які відступали, цілком міг би посилатися не лише на Третій рейх, а й на «третьоримську» сутність своєї імперії.