ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ

Упокорена репресіями та голодом 1933 року, Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Лишалося позбавити її голови.

Скориставшись убивством 1 грудня 1934 року С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову «Про порядок ведення справ з підготовки або здійснення терористичних актів». Згідно з нею, на все «слідство» відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, та й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця Радянської держави В.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

Уже 4 грудня 1934 року газета «Правда» повідомила про викриття «терористів». Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема української, яка, за висловом Сталіна, «не заслуговує довіри». Перші смертні вироки було винесено і виконано вже у грудні, зокрема в НКВС УРСР. Той дім «Інституту шляхетних дівиць», що бовваніє над Майданом Незалежності як Центр культури на Інститутській, ще не почав виконувати нових своїх функцій: 13 — 15 грудня 1934 року письменників Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Івана Крушельницького, Олексу Влизька, Костя Буревія та інших було розстріляно ще в старому приміщенні, на вул. Рози Люксембург (нині Липська, де Фонд культури). Григорій Косинка, збагнувши, куди завів його компроміс із більшовизмом, тяжко лаявся і відбивався — його оглушили чимось по голові і так розстріляли.

«Українізація» захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіант комунізму, пішли «українізовувати» Сибір та Соловки. І той світ...

26 вересня 1936 року на посаду наркома внутрішніх справ СРСР було призначено Миколу Єжова (замість звільненого, а згодом розстріляного Генріха Ягоди). Єжов прийшов на цю посаду зі своєю теорією репресій, викладеною в праці «Від фракційності до відкритої контрреволюції», яку відредагував сам Й.Сталін.

Маючи в руках практично всю повноту інформації про населення, найвище керівництво СРСР вирішило «очистити» країну від тих категорій, які, на його думку, не годилися для будівництва комунізму. Ніхто цієї «чистки» не міг уникнути: через дрібне ситечко було пересіяне все населення. Ця наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська «чистка» суспільства розпочалася так.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВС пропонувалося взяти на облік усіх «куркулів та карних в’язнів», котрі повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через «трійки», а решту вислати у вказані НКВС місця. «ЦК ВКП(б) пропонує у п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню». (Цит. за кн.: Иван Чухин. «Карелия-37: Идеология и практика террора», Петрозаводськ, 1999, с.17).

Операція розпочиналася за наказом НКВС СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати чотири місяці (насправді ж її було припинено за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) аж 15 листопада 1938).

Тож і маємо тепер витолочену Карельську автономну республіку — суб’єкта Російської Федерації, де навіть карельська мова не визнана державною, а поруч — процвітаючу Фінляндію, яка у 1917—1920 і 1939—40 рр. зуміла захиститися від російсько-більшовицької чуми.

І маємо фізично та духовно витолочену Україну, де українці досі почуваються національною меншиною.

Керівна комуністична верства в Україні з самого початку переважно була неукраїнською. Згадаймо, що КП(б)У було створено в Москві 5 — 12 липня 1918 року як складову (і невід’ємну!) частину РКП(б), і то лише з тактичних міркувань — щоб почати в Україні більшовицьке повстання проти німецьких окупантів. Під той час в Україні діяло всього 4.364 більшовики (Історія Української РСР, т.6, вид. «Наукова думка», 1977, с. 306), і то в основному у промислових районах Сходу та Півдня. Перегляньмо прізвища більшовиків, що згадуються бодай у тій «Історії...» — українці трапляються там лише зрідка. У складі КП(б)У українці почали становити більшість щойно в середині 50-х років. А першим секретарем ЦК Компартії України українець став аж у 1953 році — Олексій Кириченко. Доти її очолювали Георгій П’ятаков, Серафима Гопнер, Еммануїл Квірінґ, Станіслав Косіор, Лазар Каганович, Павло Постишев, Микита Хрущов. Останній (присланий в Україну в січні 1938) пізніше писав: «По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто «тягнули» у «вороги». (Цит. за кн. «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2». Вид-во «Сфера», Київ, 1998, с.14). Не згадав Хрущов, що й він в Україні поводився як у завойованій країні.

Репресивні органи очолювали Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Олександр Успенський, Іван Сєров. Усі, крім останнього, теж розстріляні. Спровадивши на той світ мільйони українців і неукраїнців, вони пішли під ніж репресій. Але нам від того не легше.

Знеможений голодом та репресіями, без своїх провідників і пастирів, темною отарою брів недобитий український народ назустріч своєму історичному небуттю... Саме в 30-х роках нам було завдано удару, від якого ми не оговталися досі. Американець Роберт Конквест у книзі «Жнива скорботи» (К.: Либідь, — 1993) нинішній період історії України визначає як «постгеноцидний». Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшої русифікації не змогло зупинити навіть проголошення незалежності.

На мою думку, «гріх комунізму», в який упала й українська провідна верства (про це небезпідставно пише Мирослав Маринович — Листи з волі. Вид-во «Сфера», К., 1999, с. 258 — 259), насправді більшою мірою є наслідком зовнішнього насильства — бо українська національна комуністична еліта (інша вже просто не мала права на фізичне існування), щойно почавши формуватися в 20-х роках, була в 30-х винищена практично повністю. А та, що формувалася після того, як «плановий відстріл керівних товаришів припинився», уже не мислить себе поза російським політичним простором.

На нищення нас як народу покладено багато зусиль. На відродження треба не менше. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Якби незалежність нам була дана через років 15—20, то вона б уже була ні до чого (як більшості білорусів). Але пам’ятаймо, що Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки. Тож щоб відродження відбулося, потрібні надзусилля не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватися. А насамперед треба повертати і формувати свою, а не позичену історичну пам’ять.

...Моторошне слово «Соловки» знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути «советским человеком». П’ять років тому в нашу свідомість увійшло ще одне — «Сандармох». Це назва урочища біля міста Каргумякі (російською — Медвеж’єгорськ, кілометрів 300 південніше Білого моря, Соловецьких островів. Тут, в урочищі Сандармох, «в обычном месте расстрелов» на півдні Карелії, на виконання вищезгаданої постанови Політбюро ЦК ВКП(б), напередодні 20-ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михайло Матвєєв власноручно виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення (СЛОН), серед яких близько 300 — з України: історик Матвій Яворський, професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний... Це були молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвєєва — виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади — змінили хід нашої історії.

Це була цілеспрямована акція не лише проти українського народу. Серед тих, чия остання адреса — Сандармох, був знаменитий адвокат росіянин А.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СРСР датчанин за національністю А.Вангенгейм, московський літературознавець, з походження сибіряк Н.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Ф.Волинець, татарський громадський діяч І.Фірдевс, голова московського циганського табору Г.Станеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронников, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Х.Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СРСР В.Колесников, отець П.Вейгель — посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в самій білизні ступаючи останні кроки, зачахлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство сатани, в імперію зла...

Смертника ставили на коліна — і капітан Матвєєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, близько 150.

Це місце було виявлене аж через 60 років, улітку 1997. Під час пошуків долі «соловецького етапу» випливла справа про «перевищення влади» — серед звинувачених був і капітан Матвєєв Михайло Родіонович. Це він власноручно розстрілював у Сандармосі від 180 до 265 в’язнів щодня. За цю тяжку працю був нагороджений орденом Червоної зірки і помер у Ленінграді 1974 року...

27 жовтня 1997 року в Сандармосі з ініціативи Санкт-Петербурзького «Меморіалу», підтриманої головою уряду Карелії В.Степановим, уперше було вшановано пам’ять жертв політичних репресій. У вшануванні взяли участь і українці: зі Львова приїхала до свого діда та дядьків Лариса Іванівна Крушельницька, з Києва Євген Сверстюк привіз дерев’яного хреста роботи Миколи Малишка, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. У пресі й на телебаченні з’явилася низка повідомлень та статей. Служба безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (Вид-во «Сфера», т. 1 — 1997, т. 2 — 1998, т. 3 — 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

1999 року Санкт-Петербурзький «Меморіал» запросив представників уряду України на День пам’яті 5 серпня в Сандармох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Приїхали нащадки розстріляних — чоловік із 30. У тому числі син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова — Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька заарештовано, коли йому не було й року).

2000 року їздила з Києва на День пам’яті в Сандармох Валентина Петрівна Бовсунівська — донька розстріляного там Бовсунівського Петра Федоровича. З Москви приїхали Рада Михайлівна Полоз — донька наркомфіна УРСР Михайла Миколайовича Полоза — та Елеонора Олексіївна Вангенгейм (родом з Чернігівщини) — це її батько створив Гідрометслужбу СРСР. Вони теж склали свої голови в Сандармосі. (Між іншим, одна з роду Вангенгеймів, Ольга Петрівна, мала маєток у моєму рідному селі Ставки на Житомирщині. Мій батько розповідав, що вона була благодійниця, своїм коштом побудувала двоповерхову дерев’яну школу і утримувала її. Офіційно згадали Ольгу Петрівну аж на 100-ліття школи, 1993 року, і відкрили хоч тимчасову меморіальну дошку).

Торік самочинно зібрана делегація української громадськості нараховувала до 20 осіб. Зі США через Україну приїхав Веніамін Миколайович Трохименко — привіз своєму батькові, знаному лексикографові, грудку рідної землі. Був і консул України в Санкт-Петербурзі Юрій Станіславович Вербицький з дружиною та синами. Борис Гривачевський, який їздив із групою телевізійників, показав по УТ-1 свої вражаючі сюжети з Сандармоху та Соловків. Писали про це журналісти Вахтанг Кіпіані, Сергій Шевченко, Ярослав Тинченко, Ростислав Мартинюк, які неодноразово бували в Сандармосі та на Соловках.

Так поволі відкривається перед суспільством чорна завіса над його минулим.

Коли ви, читачу, переглядатимете цю статтю — я з кількома журналістами знову буду в дорозі на Північ, маючи з собою грудку рідної землі від пам’ятника Т.Шевченкові, рушник, щоб пов’язати ним хрест, іконки, свічки, український прапор... Я вже вчетверте їду туди не за моторошною командою «С вещами!», яку знають усі пострадянські люди, а за покликом сумління. Бо хочу всім розказати, що означають для України ці моторошні слова: Соловки, Сандармох.