Побачити Барселону і...

«...Дон Кіхот виїхав із заїжджого двору, попередньо довідавшись, яка дорога веде навпростець у Барселону...»

Мігель де Сервантес
Сааведра
«Вигадливий ідальго
Дон Кіхот».

На відміну від ламанчського мрійника, якого Каталонія зустріла прохолодою і розбійниками (щоправда, шляхетними), я мав виключно теплі й позитивні враження від спілкування з цим краєм, насиченим історією, культурою та принадами природи. Хоча спочатку трохи спантеличило явно написане самочинно гасло «Каталонія не Іспанія», яке з’явилося в полі зору майже одночасно з блакиттю Середземного моря. Ба, щось приблизно таке є, пригадую, у творчості незабутнього Леоніда Даниловича! Невже плагіат? Звісно, ні: в іспанському королівстві вдосталь своїх політичних хитросплетінь. Автономна Каталонія не позбавлена гонору, щоб періодично хвицати Мадрид. Не випадково ж на бамперах автомобілів інколи можна побачити наліпку із зображенням віслюка, а на пропонованих туристам футболках ця тварина, що символізує каталонську ідентичність, вибрикує перед іспанським биком. Синусоїда історичного розвитку неодноразово то підносила гордих каталонців (втім, означення «гордий» пасує кожному з народів, які живуть на Піренейському півострові) до вершин цивілізації, то ввергала в морок занепаду.

Була тут римська перед­історія, маври, реконкіста і конкіста, незалежне королівство, періоди національного відродження та залізна рука Франко, який навіть заборонив каталонську мову. На щастя, франкістський, дуже схожий на радянський ізоляціонізм давно в минулому. Ознаку іспанської свободи легко добачити в такій дрібниці, якої, можливо, європейці й не помічають: у районі тотального відпочинку Коста-Брава я пройшовся кілометрів п’ять доріжкою, продовбаною в скелях над морем, періодично спускаючись східцями до води, щоб торкнутися прохолоди хвиль і подивитися в очі крабам, які проводили сієсту на сонечку. Склалося враження, що цим шляхом я безперешкодно добрався б до самої Албанії. Спробуйте провести такий прогулянковий експеримент у нашому Криму.

Зустріч із містом, яке відносно добре знаєш теоретично, завжди таїть у собі небезпеку того, що віртуальний образ розпадеться при реальному контакті. Барселона. Намагаюся пригадати, коли столиця Каталонії набула у свідомості якихось реальних рис. Хоч як це дивно, першим і, мабуть, найзначнішим поштовхом до ідентифікації Барселони став фільм італійського кінорежисера Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер», який я подивився ще в 70-ті роки у школярському віці. Сюжет залишився в пам’яті досить схематично, але химерні фантастичні інтер’єри, в яких розвивалась інтрига фільму, відклались в свідомості яскраво й виразно. Згодом, уже навчаючись на архітектурному факультеті, я визначив, що Антоніоні взяв у співавтори споруди геніального барселонського зодчого Антоні Гауді, Палац Гюель та Дім Міла.

Багато міст світу з повною підставою на те заявляють, що вони дали людству геніїв. А Барселону можна називати містом-генієм. Недарма Британська асоціація в 1999 році, вперше за свою півторастолітню історію, нагородила золотою медаллю не окрему споруду чи комплекс споруд, а все місто загалом. (У пошуках інформації про Іспанію я прочитав нариси Іллі Еренбурга, датовані 1932 роком. Жодного доброго слова, адресованого каталонцям та Барселоні. Тільки жовч. Добре, що він не писав туристичних путівників: чорне запустіння охопило б цілі регіони.) Ознаки неординарності помічаєш уже в передмісті — навіть звукозахисні бар’єри над швидкісною автострадою пропускають світло крізь кольорове скло, ніби натякаючи веселковим мерехтінням — вас чекає щось незвичайне. Нещасні радянські укладачі географічної літератури припустилися помилки, стверджуючи, що над містом височіє домінанта — собор Святого Сімейства (Sagrada Familia) архітектора Гауді; насправді гору Тібідаго увінчує збудований у XIX ст. Храм Святого Серця (Iglesia del Sagrado Corazon), такий собі побратим паризького монмартрського Сакре Кер. Але туристичні потоки спочатку прямують до витвору Гауді, який стоїть трохи затиснутий міською забудовою (впевнений, що після завершення спорудження собору архітектори знайдуть містобудівне рішення, яке дозволить повною мірою насолоджуватися пропорціями Сагради Фамілії з найвигідніших точок споглядання). Зараз собор зовні і всередині в риштуваннях, оточений будівельними кранами, що додає мороки з комп’ютерним вилизуванням рекламних листівок, але зовсім не заважає оцінити велич генія Гауді. Надихнувшись стрімкістю ліній готики, він створив своє унікальне мистецтво, яке ніхто не посміє назвати псевдоготикою чи неоготикою. Барселона — сильне сучасне місто, в якому вузькі вулички середньовіччя поєднуються з розкішною, унікальною, але раціональною забудовою XIX століття. Новітні споруди теж варті високих епітетів. Ну не може місто, в якому жили, навчалися, працювали Далі, Пікассо, дозволити собі ліпити щось другорядне. Хтось називає цих людей божевільними, але хто ближче цих блаженних наблизився до ідеалу гармонії?

Така собі концентрована Барселона пульсує на бульварі Рамблас, який зберіг арабську назву, що означає «пересохле русло». Тут справді колись текла річка, вливаючись у блакить барселонської гавані, сьогодні тут струмує людський потік. З високої колони вдивляється в морську далечінь Христофор Колумб, якого тут звуть Колом. Привітайте його помахом руки. А ввечері варто подивитись на феєрію барселонських фонтанів. Неймовірна гармонія неба, вогнів та силуетів міста, величних акордів і спадаючих струменів води. Побачити Барселону і... жити. Непогано, якби вічно.
І саме тут.