ПЛОТЬ І КРОВ ІЛЮЗІЙ

Спілкування в Інтернеті — найреальніша з ілюзій. Люди знайомляться, спілкуються і закохуються, не тільки не бачачи співрозмовника, а й навіть не чуючи його голосу. Варіант ростанівської «принцеси Мрії», якої вічно прагне закоханий трубадур Жоффруа Рюдель, із тією лише різницею, що зустріч інколи зовсім не входить до планів співрозмовників. Звичайно, інтернетні друзі іноді виходять на зв’язок, влаштовують «чатланські» вечірки, буває, що в Інтернеті знаходять реальну, а не віртуальну «половинку», та все це — нечисленні винятки з правил.

А головне правило спілкування в Інтернеті таке: тут ти такий, яким хочеш бути. Ти — скульптор, який ліпить із віртуальної павутини власний образ та подає її оточуючим, романіст, який пише для інтернетного співрозмовника гарну, а, головне, читабельну історію власного життя. У віртуальному просторі невдаха стає королем, і саме таким його і сприймають. В Інтернеті кожна людина творить міф про самого себе, і можливості для цього в неї необмежені.

Я, приміром, була свідком такого випадку. Юнак писав листи інтернетним красуням, жодної з них ні разу в житті не бачив. Листування було щонайпіднесенішим, зізнання в коханні — одне зворушливіше за інше. Хлопця явно зашкалювало від емоцій, але ця лавина почуттів зруйнувала його власне й цілком реальне сімейне життя. Інтернет остаточно затьмарив для нього повсякденність. Як же це сталося?

Річ у тім, що у віртуальному житті він, як і багато хто, почувався упевненішим, ніж у реальному. Адже саме в інтернетному просторі можна з хлестаковською «легкостью необыкновенной» завойовувати віртуальні любовні твердині й зав’язувати безліч романів. Щоправда, немає жодної гарантії, що від імені Юлі чи Маші романтично налаштованому юнакові не пише якийсь бородатий мужик, надіславши попередньо фотографію гарної молодої дівчини. І робить він це просто так, для приколу, щоб скрасити власне, очевидно, не досить веселе існування.

Взагалі в Інтернеті багато «приколістів». Хочеш бути Юлею, стрункою блондинкою років 25-ти, хоча насправді розповніла брюнетка у віці за сорок, і звати тебе, скажімо, Ізольдою Тихонівною, — будь ласка. Інтернетного співрозмовника можна зловити на брехні, тільки якщо, скажімо, маєш зв’язки у спецслужбах. У решті випадків доводиться вірити йому на слово. І якщо Ізольда Тихонівна все життя мріяла бути Юлечкою, і ось Інтернет їй нарешті надав цю чудову можливість — що поробиш, нехай грається... Головне, ставитися до віртуальної відвертості з гумором.

Створення міфу про самого себе розпочинається з вибору інтернетівського «ніка». Можна, звичайно, називатися власним ім’ям, та іноді так не хочеться бути Ганною чи Миколою, якщо ніхто не забороняє називатися, скажімо, Барброю Стрейзанд чи Томом Крузом. «Нік» — навіть не псевдонім, а віртуальне кредо особистості. У ньому — квінтесенція міфу про самого себе, верхівка інтернетного айсберга, підводна частина якого іноді невидима й незрозуміла не лише віртуальним співрозмовникам «Тома Круза» і «Барбри Стрейзанд», але і їм самим.

Нереалізовані бажання, невикорінювані комплекси — все це найчастіше втілено в «ніку». Іноді, утім, зустрічається й зворотне — за допомогою «ніка» людина характеризує та оцінює свої реальні бажання й можливості. У цьому випадку вона не створює міф про себе, а розкривається в спілкуванні, говорить про те, про що не могла розповісти близьким людям, сповідається віртуальному співрозмовнику, якого, можливо, ніколи не побачить у реальному житті. Ефект часом буває такий самий, як при сповіді священику чи в розмові з психоаналітиком, — людина вивернута навиворіт і може розпочати життя з чистого аркуша.

Віртуальний простір — це сад ілюзій. Тут закохуються навіть не з першого погляду, а з першого листа. Головне — створити ілюзію того, що віртуальний співрозмовник — ваша єдина близька людина на землі, а друзі й домочадці — усього лише випадкові попутники. І немає нічого надзвичайного в життєздатності таких байок: адже при небажанні спілкуватися інтернетний співрозмовник просто не виходить на зв’язок, а не грюкає дверима чи лається. Словом, не подає на розлучення і не з’ясовує стосунків, а іде по-англійськи — тихо й не прощаючись. А це, погодьтеся, радує, хоча й бентежить водночас. Адже де потім в нетрях Інтернету знайти заблудлу кохану душу?

Ті, хто хоче набратися адреналіну, виходять у спеціальні «блатні» чати, де людині мирної професії можна з’явитися лише під «ніком» Єсенін. Підлітки стирчать у секс-чатах, інтелектуали змагаються в дотепності, заходячи, скажімо, до спеціальних віртуальних клубів любителів лимериків, — словом, кожний розважається, як може. А в цей час світ задихається від самотності.

З боку така ситуація, звичайно, виглядає комічно: людина сидить біля комп’ютера, їсть — зрідка, п’є — іноді, із друзями й близькими майже не спілкується. Словом, «зачем мне еда и зачем мне подруга, // С компьютером мы понимаем друг друга, // С компьютером мирно живем…». А тим часом веселого тут мало. Блукаючи садом ілюзій, ми забуваємо про реальний світ. Власне кажучи, буваємо там зрідка проїздом. А у віртуальному — живемо постійно. Як кажуть, свідомість визначає буття. Щоправда, часом від буття не залишається і сліду. А шкода... Після прогулянки садом ілюзій особлива радість — повернутися до реального саду, де на тебе чекає найсправжнісіньке щастя.